ЖИВУТЬ ЖЕ ЛЮДИ

ЖИВУТЬ ЖЕ ЛЮДИ
  • Автор: Ігор Носовський
  • Місто: Херсон
  • Рік: 2021

ДІЙОВІ ОСОБИ:

МІХАЛИЧ − бригадир, близько п'ятдесяти років.

СВІТЛАНА − дружина Міхалича.

СЕРГІЙ − близько тридцяти п'яти.

ДЕНИС − близько двадцяти.

ВЛАСНИЦЯ − власниця квартири.

ЖІНКА

ЧОЛОВІК

 

1

Власниця зриває печатку і відмикає двері.

ВЛАСНИЦЯ. Проходьте, дивіться.

МІХАЛИЧ. Де у вас тут світло вмикається?

ВЛАСНИЦЯ. Ліворуч. Знайшли?

У коридорі вмикається світло. Власниця прикриває рот і ніс хусткою.

МІХАЛИЧ. Так, запах є, звісно. Тижнів зо два?

ВЛАСНИЦЯ (киває). Сюди от.

Власниця вмикає світло у вітальні. Квартира з новим ремонтом, дорого вмебльована. За всіма ознаками тут жили небідні люди. Картину псують плями і бризки давно засохлої крові на стінах та підлозі. Посередині вітальні − велика чорна пляма, що розтіклася в різні боки.

ВЛАСНИЦЯ (показує на пляму). Тут вона була, а його в туалеті знайшли. А в тій кімнаті − дітей у ліжку. Слідчий сказав, що вони навіть не прокинулися. Я в ту кімнату не заходила і не хочу. Ой, це ж треба батюшку, напевно, покликати, щоб освятив тут усе?

МІХАЛИЧ. Обов’язково.

ВЛАСНИЦЯ. На вигляд хороша сім’я. Платили вчасно, сусіди не скаржилися. Вітались. Буває, поскандалять трохи, але це нормально. Хто в наш час не свариться? Ви вибачте, я далі вже не буду показувати. Та й важко це, якщо чесно. І цей запах. Не віриться, що його взагалі позбутися можна.

МІХАЛИЧ. Добре, Добре. Далі ми самі. Зараз мої перевдягнуться і почнемо. Всі цінні речі, документи ви забрали?

ВЛАСНИЦЯ. Тут особисто мого й не було нічого. Мені ця квартира від тітки покійної дісталась. Домовилась з ними, що перші три роки за рахунок ремонту поживуть. Ось бачите, зробили як добре. Тому що хлопців наших найняли, а не якихось тих, ну... ви зрозуміли. Килима шкода. Класний у тітки килим був, туркменський. Їм теж сподобався, все казали − «вінтаж». Довелося викинути.

МІХАЛИЧ. Бажано таке утилізувати. Трупний запах − він в’їдається капітально. Особливо у тканину та обої.

ВЛАСНИЦЯ. Ну, що поробиш? Викидайте, робіть все, що потрібно. Тільки залиште, що я просила. Ну, техніку там.

МІХАЛИЧ. Це я пам'ятаю, список є.

ВЛАСНИЦЯ. Що по бюджету?

МІХАЛИЧ. Як і домовлялись.

ВЛАСНИЦЯ. Додаткових витрат не передбачається?

МІХАЛИЧ. Ні, не думаю.

ВЛАСНИЦЯ. А то знаєте, як буває? Домовишся за одне, потім інше. Ну гаразд. Мені головне, щоб тут порядок був і нові квартиранти ні про що не здогадались.

МІХАЛИЧ. На те ми й потрібні. Ми все робимо в три етапи. Спочатку виносимо всі меблі і речі. Потім обої, демонтуємо підлогу, якщо потрібно. Хоча лінолеум, може, і вийде порятувати. Ретельно все промиємо спецзасобами і дезінфікуємо. Ніякого запаху не залишиться. Це я гарантую.

ВЛАСНИЦЯ. Давно цим займаєтесь?

МІХАЛИЧ. П'ятий рік пішов. Я сам раніше криміналістом в органах працював. У нас майже вся команда – це колишні, тож нам не звикати. Оце коли реформа почалась, то там такий дурдом почався. Тому треба було щось шукати. Насправді у нас звичайна клінінгова компанія. Прибираємо все. І після потопу, і після пожежі, звичайне прибирання теж робимо. Так що майте на увазі, коли що. І ось такі спецзамовлення виконуємо.

ВЛАСНИЦЯ. А це шкідливо, мабуть? Дихати цим?

МІХАЛИЧ. Ну, не те щоб шкідливо. Але не бажано, звісно. Гаразд, ви тоді залишайте ключі. Можете не хвилюватися. Зробимо все якісно.

ВЛАСНИЦЯ. Коли закінчите приблизно?

МІХАЛИЧ. Зазвичай за день справляємося, але буде видно.

ВЛАСНИЦЯ. Якщо якісь питання, телефонуйте.

МІХАЛИЧ. Домовились.

Власниця віддає ключи Міхаличу. Виходять разом. На якийсь час квартира лишається порожньою.

 

2

У квартиру входять Сергій і Світлана, заносять обладнання. Сергій дістає з кофра інструменти і пляшки з хімічними засобами. Світлана розглядає вітальню. На обох захисний одяг: рукавички, гумові чоботи і респіратори.

СВІТЛАНА. Сєрьож?

СЕРГІЙ. Мм?

СВІТЛАНА. Міхалич не казав, що тут трапилось?

СЕРГІЙ. Мені не казав.

СВІТЛАНА. Не схоже, щоб тут бабуся померла. Занадто квартира хороша.

СЕРГІЙ. Яка різниця?

СВІТЛАНА. Просто цікаво. Тобі хіба не цікаво?

СЕРГІЙ. Нє. Я на службі різних квартир надивився. І я вам так скажу: чим менше про таке думаєш, тим краще працюється.

СВІТЛАНА. Ну, це точно не бабуся. По-перше, ще раз кажу, квартира дуже хороша. По-друге, ліками і кішками не тхне.

СЕРГІЙ. Я дивлюся ви, Світлано Вікторівно, великий експерт по бабусях.

СВІТЛАНА. Пожив би ти з моєї свекрухою, теж став би експертом. І не називай мене по батькові, я ж просила вже.

СЕРГІЙ. Угу. Стоп, а у вас шо, є коти? У Міхалича ж алергія. Він постійно то каже.

СВІТЛАНА. Так ти уяви, котів вже давно в неї нема, а досі тхне. Ой, скоріше б будинок закінчили. Щоб з'їхати нарешті від неї. Іноді так і хочеться їй щось у борщ підсипати.

СЕРГІЙ. Звісно, у своєму будинку ліпше.

У квартиру заходять Міхалич і Денис. На них теж захисні костюми.

МІХАЛИЧ. Ну що? Фронт роботи оцінили?

ДЕНИС. Що тут оцінювати? Кров, гівно та інші наслідки автолізу.

СЕРГІЙ. Все як ти любиш. Ну, дивись, Міхаличу, думаю, до обіду впораємось.

Денис (оглядається) Живуть же люди. Нічо так хата. Але як почав з вами працювати, то мені став мінімалізм більше до вподоби. А то багато мотлоху − багато чистити.

МІХАЛИЧ. Не треба чистити. Власниця сказала: все на сміття.

ДЕНИС. Чьо рілі? Оце я розумію. У разі чого я забив ось цю тумбочку і ... лампу. (До Сергія) Сєрий, ну що? Потягнемо диван спочатку, а потім ось цю херню розберемо?

МІХАЛИЧ. Денисе, не лізь поперед батька в пекло.

СЕРГІЙ. Ага, батько оно вже вліз, а все ніяк не вилізе.

МІХАЛИЧ. Ти санвузлом займися.

ДЕНИС. Блін, Міхаличу, знов мені самий треш дістається?

МІХАЛИЧ. Вважай, що це бойове хрещення.

ДЕНИС. Так того разу було бойове хрещення! І позатамтого. Я вже кілька разів хрещений. Такими темпами скоро по воді почну ходити. Давай я краще поки з Сергієм меблі посоваю, шафи розберемо, а потім вже туалетом займуся. Якщо там теж хтось здох, то як відчиню…

МІХАЛИЧ. Помер. Все ж таки про людину говориш.

ДЕНИС. Гаразд − помер. Але то суті не міняє.

СВІТЛАНА. Не викаблучуйся. Швидше почнеш − швидше кінчиш.

ДЕНИС. Так може ви самі хочете?

МІХАЛИЧ. Добре, Свєт, ви тоді з Сергієм по мішках збирайте речі. Денисе, в туалет. І давай без скиглення. Я піду машину поки переставлю. Зараз у нас − за двадцять сьома. О дванадцятій обід. З Богом.

СВІТЛАНА. З Богом.

 

3

У вітальні безлад. Навколо розкидані речі, хаотично зсунуті меблі. Світлана і Сергій розглядають на пляму.

СВІТЛАНА. Мда…

Сергій накриває пляму плівкою.

СВІТЛАНА. Виходить, тут − один, а там, у туалеті − інший?

СЕРГІЙ. Виходить, що так.

СВІТЛАНА. Я з шафи почну, а ти поки телевізор знімай.

Світлана відчиняє шафу, витягує різний мотлох, документи, фотографії. Крадькома переглядає деякі з них. Кидає в мішок.

Світлана (читає). Бейджик. Крючко Сергій Миколайович. Твій тезка. А ось ще візитка.

СЕРГІЙ. І що там?

СВІТЛАНА. Айтішник схоже. Біг дата девелопер. Ну, тоді зрозуміло, звідки гроші. О, дивись. Тут і фотографії є.

СЕРГІЙ. Мені не цікаво.

СВІТЛАНА. Молодий. Років зо тридцять, ну, тридцять п'ять максимум. Тут і з сім'єю є. Ось, напевно, дружина і діти його. А це його батьки. Або її. Напевно, пішла від нього і дітей забрала, от у нього життя і пішло шкереберть.

СЕРГІЙ. Ну-ну.

СВІТЛАНА. Що «ну-ну»? Знаєш скільки таких випадків по країні? Почав пити, дружина пішла, дітей забрала, став ще більше пити. Знайшов товариша по чарці якогось, забухали в м’ясо. Один тут, а інший там.

СЕРГІЙ. Не думаю.

СВІТЛАНА. Давай заб’ємось? Я кажу, що тут двох алкашів знайшли. Один іншого ножем штрикнув, відніс його до туалету, а сам тут загорнувся.

СЕРГІЙ. Від чого?

СВІТЛАНА. Перепив і блювотою власною захлинувся. Чи ні. Другий його теж підрізати встиг, а він був занадто бухий, щоб збагнути, що печінка пробита. Ну, як на бульварі Мирному, пам'ятаєш, у квартирі?

СЕРГІЙ. Пам'ятаєш.

СВІТЛАНА. Ну так що, заб’єм?

СЕРГІЙ. Не хочу.

СВІТЛАНА. Який ти нудний.

СЕРГІЙ. Думаєте, алкаші отак живуть?

СВІТЛАНА. Тоді − пограбування. Отже, тут він, а дружина злякалася і закрилася в туалеті. Боже, сподіваюся, що дітей тут не було.

СЕРГІЙ. Якщо вам так цікаво, то як Міхалич прийде, розпитайте в нього.

Прибирають мовчки. Сергій відкручує телевізор від стіни.

СЕРГІЙ. Та блін, як воно ото... Той айтішник накрутив тут кабелів.

СВІТЛАНА. Дениса щось не чути. (Кричить) Денисе, ти там живий?

Денис (з туалету). Як би так сказати, щоб без матюків? Ідіть самі подивіться.

СВІТЛАНА. Денисе, тебе призначили головним по туалету. Ми заважати не будемо.

Денис (виходить з туалету). Це дніще просто. Він, по ходу, собі водичку теплу набрав у ванній і потонув або хз, що там з ним сталося. А там і витяжки немає. Це він тиждень гасився в бульйоні. Або вона. Аромат просто жесть. Я навіть на присмак його відчуваю.

СВІТЛАНА. Дати тобі жуйку?

СЕРГІЙ. Пощастило, що у ванній. Більшу частину змило в каналізацію.

ДЕНИС. Судячи з того, що стіни і стеля в лайні, то він лопнув. Чи вона.

СЕРГІЙ. Ну так а що ти хотів? Тіло тиждень у воді пролежало. Кахель на стіні?

ДЕНИС. Ну так, плитка.

СЕРГІЙ. Значить, двічі пощастило. Це ти ще не працював з нами тоді, коли ми на об'єкт виїхали, в готель такий, підгулялий. Блядушник, одним словом. Так там один кадр собі в голову шмальнув з рушниці. Ми з Міхалічем так заїбались. Ну, уяви, три години з гіпсокартону його зуби і друзки черепу виколупували плоскогубцями. В результаті набридло і демонтували стіну нахєр. Власник ще довго лаявся. Ще хотів грошей з нас зрубати, мовляв, відшкодування.

СВІТЛАНА. Це той мужик з феном? Мені Валєра розповідав.

СЕРГІЙ. Той самий.

ДЕНИС. Що за мужик з феном?

СЕРГІЙ. Ну, знаєш там у готелях фен зазвичай у стіну вмонтований? Не знаю, бачив ти чи ні, як голова від мисливської рушниці розлітається? Будеш далі з нами працювати, коли-небудь точно побачиш. Уяви, що ти кувалдою по кавуну вгатиш щосили...

СВІТЛАНА. Коротше, він фен забризкав і Валєра його викинути хотів.

СЕРГІЙ. Не просто забризкав. А зафоршмачив повністю. Ну та, Міхалич його відірвав і викидати зібрався. Тут цей заходить, каже: «Ви шо, дебіли? Такий класний фен викидати?». Каже: «Тоді платіть».

ДЕНИС. Зрозуміло. Тіпікал куркуль.

СЕРГІЙ. Міхалич його так вислухав спокійно і каже: «Я, звісно, його поставлю на місце, але враховуй, друже, туди в решітку потрапили фрагменти мозку і коли його в наступний раз ввімкнуть, м'ясо почне смажитись».

Денис і Світлана сміються.

СЕРГІЙ. Зрештою, дав він згоду, щоб викинуть. Довго ми там ще провозилися. Поки все віддерли. Найважче – це мізки відтирати: після них ще жовті плями залишаються.

ДЕНИС. А яка вам жесть найбільша траплялася?

СЕРГІЙ. Та, всяке було. А, була жесть, коли ми прибирали квартиру мужика одного. Він, слава богу, не у квартирі помер, а на вулиці. А в нього щось типу з головою проблеми: все сміття в будинок сунув.

СВІТЛАНА. Плюшкін.

СЕРГІЙ. Ага, такі доволі часто трапляються, але в цього був повний фарш. Щоб ти розумів, сміття в деяких кімнатах доходило до самої стелі. Там і фекалії всюди, цвіль, таргани, опариші, труп собаки десь на дні.

СВІТЛАНА. О, я про собаку згадала. Пам'ятаєш, ту бабусю, у якої песик половину обличчя з’їв. Це так дивно. Начебто собака тобі радіє, бо бачить живу людину перший раз за тиждень. Хвостиком маше. А на морді залишки хазяйки розмазані.

СЕРГІЙ. Та це постійно відбувається. Собаки, коти, щури теж.

СВІТЛАНА. А я от не можу пригадати, ти був коли Валєра машину мив?

СЕРГІЙ. Мабуть, що ні.

ДЕНИС. Що за машина?

СВІТЛАНА. Там чувак один вирішив міну розібрати в гаражі.

ДЕНИС. Я так розумію, що вийшло навпаки? Міна розібрала його.

СЕРГІЙ (сміється). Згадав, це з двірниками, так? Ні, я тоді в село до сестри їздив.

СВІТЛАНА. Точно. Ми тоді все зробили. Валєра забрав машину помити. Все там вилизав до блиску. Їдемо ми з ним машину повертати, і тут дощ. Валєра вмикає двірники. Уяви: скло тільки вимили і тут − хрясь − шматок м'яса. Ну, ми зупинились і все прибрали. Але, блін, якби не дощ, я собі уявляю реакцію дружини. Це ж можна інфаркт отримати.

ДЕНИС. Весело. Блін, а ніхто не хоче помінятись?

СЕРГІЙ. Ні-ні-ні. Я речі складаю.

ДЕНИС (знімає респіратор, принюхується, ледь стримує нудоту). Вже і в одяг в'їлося, і навіть у волосся на руках.

СЕРГІЙ. Нічого, ще пару замовлень і звикнеш. Навіть відчувати не будеш.

СВІТЛАНА. Ой, не знаю. Ми вже з Валєрою п'ять років працюємо, а я ніяк не звикну. Ось помітила, що від тіла сильно залежить. По-перше, зрозуміло, що чим довше лежить, тим гірше, але ще помітила, що чим старшою була людина, тим сильніше пахла.

СЕРГІЙ. Є таке, теж помічав. Гаразд, ще одну історію розповім. Я коли в органах працював, був у нас виклик. Пенсіонерка, самотня. Померла собі тихенько, що ніхто й не помітив. Родичів чи не було, чи забили на неї, сусіди теж не заходили. Помітили, коли вже зі стелі потекло.

СВІТЛАНА. Це ж скільки вона там лежала?

СЕРГІЙ. Близько місяця. От, вскриваємо ми двері. Зі мною лейтенант був, так його одразу вивернуло. Я тримався, але до горла вже підступало. А я ще й так добре поснідав − яєшеньку з помідорками, як зараз пам'ятаю. Ну а що робити? Все одно треба зайти, все зафіксувати, винести тіло. А там, я тобі кажу, вже мухи, сморід, аж очі виїдає. Все як ти любиш, Денисе. Як це зазвичай буває, бабця вже в диван протекла. Ну, а що там того дивана, якщо навіть через підлогу просочилося? Тіло роздуло, і в такій ситуації, щоб ти розумів, треба бути вкрай обережним, тому що від найменшого неправильного руху туша може вибухнути. Беремо з лейтенантом той диван разом з бабцею і обережно сходинками з третього поверху. Уяви картину. Спускаємося: попереду лейтенант, увесь блідий, позаду я, весь зелений, мухи навколо. Тоді ще й червень місяць був, уявляєш? Доперли ми його до першого поверху, і тут найцікавіше: у лейтяхи чи руки підвели, чи то він перечепився, коротше, не втримав він диван і разом з бабуською прямо на асфальт біля під'їзду – гах!

ДЕНИС. Прикол.

СЕРГІЙ. Тут вже і в мене шлунок не витримав. Тиждень відмитися не міг, весь час цей сморід відчував. Оце що зараз навіть не порівняти с тим.

ДЕНИС. А диван що?

СЕРГІЙ. Що диван? Відмили і на «OLX» виставили.

ДЕНИС. Ха-ха. Майже новий, тільки бабуся спала.

На порозі з'являється Міхалич.

МІХАЛИЧ. Що, Сергію, казки на ніч розповідаєш?

СЕРГІЙ. Та от, Міхаличу, ділюся досвідом із молодим поколінням.

МІХАЛИЧ. Це правильно. Тільки в неробочий час.

Міхалич проходить до вікна, визирає на вулицю.

МІХАЛИЧ. Про фен вже розповів?

СЕРГІЙ. Ні, Міхаличу. Тебе чекали.

МІХАЛИЧ. Ну, тоді слухай.

СВІТЛАНА. Валєр, ти краще розкажи, що тут трапилось. А то ми все гадаємо.

ДЕНИС. Так, дуже цікаво, кого ми тут зі стелі віддираємо.

МІХАЛИЧ. Воно вам треба? Ну, власниця сказала, що квартирант зарізав дружину і дітей, а потім і себе.

 

4

У вітальні назбирано вже близько десятка мішків. Сергій складає і сортує речі, що залишилися. Міхалич, стоячи біля вікна, дивиться на вулицю.

СЕРГІЙ. Міхалич, та не бійся ти. Нікому твоя бліда «газель» не потрібна.

МІХАЛИЧ. То я так, задумався просто.

СЕРГІЙ. Треба ще мішків. Думаю, штук десять.

МІХАЛИЧ. Йди візьми, раз треба.

Із сусідньої кімнати виходить Світлана з повним мішком.

СВІТЛАНА. Ох, блядь.

МІХАЛИЧ. Шо таке?

СВІТЛАНА. Там дитяча. У них ця хрєнь пухнаста, як вона називається? Фьорбі? Кьорбі? Як у нашої Каті. Мене аж пересмикнуло, коли побачила. Я вийду на свіже повітря, подихаю трохи.

МІХАЛИЧ. Звичайно, перепочинь. Подихай.

СВІТЛАНА. Сергію, там ліжко, двоярусне, розберіть його, добре?

СЕРГІЙ. Зробимо.

Світлана виходить із квартири.

Міхалич (Сергію). Баби, що з них взяти.

СЕРГІЙ. Пішов за мішками!

МІХАЛИЧ. Ага, давай!

Сергій виходить слідом за Світланою. Чути, як спускають воду в унітаз. З ванної кімнати виходить ДЕНИС. Його костюм вже забруднився.

ДЕНИС. Ну, сімейка дивна, хочу сказати. Уявляєте, туалетний папір хвостиком до стіни вішають. Хто так робить, взагалі? А де всі?

МІХАЛИЧ. За мішками пішли.

ДЕНИС. Міхаличу, ванну, здається, викидати треба.

МІХАЛИЧ. Не треба. Власниця сказала залишити.

ДЕНИС. Тю, так не відтирається ніхера. Я вже майже пляшку тієї німецької жижі злив. Гівнюк якийсь попався.

МІХАЛИЧ. Емаль?

ДЕНИС. Шо?

МІХАЛИЧ. Ванна яка?

ДЕНИС. Та я хз. Ну біла. Чи емаль, чи акрилова.

МІХАЛИЧ. Ой, Денисе, що ж ти такий безпорадний? Пішли подивимось.

Міхалич зазирає до ванної кімнати.

МІХАЛИЧ. Достань із кофра пляшку синю. Спробуй з нею.

ДЕНИС. Добре. Я тільки посиджу трохи. А то мене вже ковбасить.

Міхалич (підходить до вікна). Ну, посидь. Якщо ковбасить.

Денис (плюхається на диван). А нічого так, диванчик. Зручний. Може я його собі залишу, а Міхаличу? Бачу, крові тут небагато. В принципі, можна звичайним перекисом вивести, мені Сергій казав. Правда, сморід залишиться. О блін, дивись, Міхаличу. То шо? Волосся на підлозі? Дивись.

МІХАЛИЧ. Ага.

ДЕНИС. Фак. Це вони що? З часом самі відвалюються, так? Чи то він її поскубав трохи? Ну, цей, винуватець свята?

МІХАЛИЧ. Да.

ДЕНИС. Брюнетка. Покласти в мішок?

МІХАЛИЧ. Можеш собі забрати.

ДЕНИС. Нє, мені більше блондинки подобаються. Кров, гівно і волосся. Як же я люблю свою роботу. 

Денис відкриває мішок і кладе туди пасмо волосся. Дістає з мішка фотографію в рамці.

ДЕНИС. Начебто і нормальна сім'я, багаті. Нормальна хата, двоє дітей. Чого їм не жилося, не розумію.

МІХАЛИЧ. Люди взагалі часто чудять, не знав?

ДЕНИС. Ну, як, здогадувався, звичайно. Ось дивлюся: у них тут фотографії різні з-за кордону, магнітики на холодильнику. Отже, подорожували багато. Я до чого це, Міхаличу. Давно помітив цю фігню. Дивись, у добі в нас 24 години, так? З них годин вісім − це робота, плюс година обіду. Ну, і приблизно година на дорогу туди і назад, так? На сон в ідеалі годин вісім треба, пишуть. Готування їжі і нямка – ще година, ну, максимум дві. Туалетні всі діла, оф кос. Посрати, вмитись, поголитись. Нехай теж буде година. Скільки виходить? Я порахував. Двадцять дві години. І залишається в нас дві години. Це час на те, щоб не збожеволіти і трохи відпочити. Ну там, залипнути в ютубі чи на азіатках-танцівницях у тік-тоці або пару серій якогось серіалу подивитися. На вихідних ще прибирання і нестримне бажання набухатись, як ото свиня, від такого графіку.

МІХАЛИЧ. Денисе, не грузи мене.

ДЕНИС. Я до чого все це веду. Не розумію, як живуть всі ці успішні люди? Як їм вдається в такому щільному графіку знаходити час на всякі спортзали, хобі і саморозвиток? І найголовніше − як всі ці люди ще й знаходять собі самок для стосунків? Я вже взагалі не кажу про сім'ї з дітьми. Тут якось ще й на них час потрібно знаходити.

МІХАЛИЧ. Тебе вже не ковбасить, я бачу. Іди працюй.

ДЕНИС. Зараз, тільки думку завершу. От у мене є дві теорії. Або всі ці люди ніхуя не працюють і тому мають купу вільного часу, або для них цей самий час тече якось інакше і в добі куди більше годин. Просто, якщо так завжди буде, то я взагалі манав це доросле життя евер.

МІХАЛИЧ. Так, твоя правда. Краще взагалі не напружуватись і сидіти собі на шиї в батьків. Виросло покоління, яке нічого не вміє і нічого не хоче. При цьому маєте величезні претензії. Більше року на одному місці не працюєте. Кар'єра вас не цікавить, запис в трудовій книжці − теж. Слухавку не берете, коли вам дзвониш. Звільняєтеся без попередження. Ви ж не можете потерпіти. Слово «вкалувати» для вас не знайоме.

ДЕНИС. То, може, треба нормальні умови для роботи створювати?

МІХАЛИЧ. Про зовнішній вигляд взагалі мовчу. Куди не глянь, якісь дрищаві гоміки з каре або зачіскою, як у бухгалтерки тьоті Галі в дев’яності. Колонки ці їбучі тягають, з яких пердить гівно всяке.

ДЕНИС. От, чесно кажучи, Міхаличу, не розумію, яке тобі діло, хто має який вигляд, енівей?

МІХАЛИЧ. Фразочки оці дебільні. Взагалі не зрозуміло, що ви там бурмочете. І що значить, яке мені діло? А якщо навколо всі голі почнуть ходити? Тобі теж буде байдуже? Я хочу, щоб всі були нормальні, як я.

Денис сміється.

МІХАЛИЧ. От шо ти смієшся? Шось не так говорю?

ДЕНИС. Окей, бумер. Пішов я працювати. «Вкалувати» тобто.

Міхалич (відвертається до вікна). Моя б воля, придушив.

 

5

Заходить Сергій з мішками.

ДЕНИС. Серьога, я там патли знайшов, хочеш глянуть?

СЕРГІЙ. Вітаю.

МІХАЛИЧ. А Свєта де?

СЕРГІЙ. Я звідки знаю.

МІХАЛИЧ. Денисе, закінчиш у ванній, допоможеш Сергію ліжко дитяче розібрати. Я піду кави вип'ю, а то відчуваю, тиск упав.

Міхалич йде. Денис заходить у ванну кімнату і повертається звідти з вібратором у руці.

ДЕНИС. Серьога, чуєш? Дивись, шо знайшов за умивальником. У пакетику. Такий ось девайс. Там іще якась гумова шняга, але вона смердить, як дідусів ремінець від годинника.

СЕРГІЙ. Так візьми, подаруєш дівчині який-небудь, як підеш на день народження.

ДЕНИС. Блін, звучить привабливо, звісно. Тільки він без батарейок. Ну добре. На день народження, ти кажеш? Зараз. Десь тут я бачив.

Денис дістає з мішка якусь коробочку.

ДЕНИС. Ось, подарункова упаковка.

СЕРГІЙ. Дивлюсь ти на всьому економиш.

Заходить Світлана.

ДЕНИС. О, Світлано Вікторівно. Вам не треба? (Показує вібратор).

СВІТЛАНА. Мамі своїй таке подаруєш.

ДЕНИС. Та я ж пожартував. Що ви кислі такі, як на похороні.

СВІТЛАНА. Іди туалет відмивай. Тобі доручили? До роботи!

Денис відкриває кофр і бере синю пляшку.

СЕРГІЙ. А це тобі нащо?

ДЕНИС. Міхалич сказав.

СЕРГІЙ. Точно? Ну, дивись, обережно з цією штукою.

ДЕНИС. Так а шо тут?

СЕРГІЙ. Спецрозчин. Мейд ін чайна. Акуратно з ним.

ДЕНИС. Я зрозумів. Зрозумів. Гаразд, якщо нікому не треба (викидає вібратор в мішок).

СЕРГІЙ. Окуляри вдінь.

Денис бере пляшку, йде до ванної кімнати.

СВІТЛАНА. Так, ну майже все зібрали. Залишилося ліжко в дитячій розібрати і кухня.

СЕРГІЙ. Ну, зараз Денис там закінчить.

СВІТЛАНА. Я піду поки холодильник розберу. 

З ванної кімнати чується крик Дениса. Сергій відчиняє двері, виходить Денис, голосно кричить, затуляє рукою обличчя.

СЕРГІЙ. Що таке? В обличчя попало?

ДЕНИС. Очі!

СЕРГІЙ. Як ти примудрився, блядь?! Чому без окулярів?

ДЕНИС. Я випадково, пробка застрягла, я смикнув, ай! Пече сука! Не бачу.

СЕРГІЙ. Дай подивлюся. Прибери, прибери кажу руки від обличчя!

СВІТЛАНА. Треба під струмінь?

СЕРГІЙ. Який ще струмінь?! Прибери руки, дай подивлюся!

СВІТЛАНА. Треба водою, так? Сергію! Ось пляшка з водою.

СЕРГІЙ. Водою не можна! Піди на кухню і знайди оцет. Треба розчин зробити − один відсоток.

СВІТЛАНА. Зараз.

СЕРГІЙ. Сказав же, обережно треба, а тобі все жарти. Догрався?

СВІТЛАНА. Тут дев'ять відсотків.

СЕРГІЙ. Шо?

СВІТЛАНА. Оцет. Дев'ять відсотків, написано.

СЕРГІЙ. Розведи водою в склянці.

СВІТЛАНА. Я не знаю як!

СЕРГІЙ. Блін, тридцять оцту і сто сімдесят води приблизно. Зрозуміла?

СВІТЛАНА. Зараз.

СЕРГІЙ. Денисе, ти шо? Ти шо − здурів?!

Денис забирає руки з обличчя, сміється.

СЕРГІЙ. Думаєш, це смішно?

ДЕНИС. Вибач, не втримався.

СВІТЛАНА. От придурок. Ти головою взагалі не думаєш?

ДЕНИС. Бачили би ви свої обличчя.

СЕРГІЙ. Я тебе зараз у вікно викину, дебілізатор.

ДЕНИС. Ну, вибачте. Це пранк. Так чисто, щоб збадьоритись нам трошки.

СЕРГІЙ. Відвали, щоб я тебе не бачив.

ДЕНИС. Гаразд, якщо ви жартів не розумієте. Хоча б знаєте тепер як оцет розводити. О, це була навчальна тривога!

СВІТЛАНА. Денисе, тікай і не виводь мене. Тобі ж сказали.

 

6

З кімнати винесено всі меблі і знято шпалери. Усе сміття лежить вздовж стіни. Міхалич і Сергій їдять гречку з контейнерів, Денис їсть буріто, а Світлана порається в холодильнику.

СЕРГІЙ. Фух, замахався. Двадцять шість мішків. Що нам залишилося?

МІХАЛИЧ. Ліжко розібрати, сміття винести і можна дезінфекцію робити. Мм, дзвонила власниця, заїде за технікою через годину.

СЕРГІЙ. І холодильник ще.

СВІТЛАНА. У холодильнику повний безлад. Як так жити можна? Все по пакетам накидали як-небудь. Причому холодильник-то не маленький, двокамерний. Валєр?

МІХАЛИЧ. У?

СВІТЛАНА. Нам такий теж додому треба.

МІХАЛИЧ. Тю, так ти ж все одно не готуєш ніколи, суто щоб було.

СВІТЛАНА. А нічого, що я з тобою з ранку до ночі тут ішачу?

МІХАЛИЧ. Давай-но хату спочатку добудуємо. І вже потім будемо про холодильник думать.

ДЕНИС. Так це ще холодильник спускати?

МІХАЛИЧ. Та нє, я сказав: нехай вантажників покличе. Свєт, ти ж встигнеш?

СВІТЛАНА. Куди я подінуся. Сірьожа, он під раковиною ще брудно, пропустив.

СЕРГІЙ. А я там ще не мив.

СВІТЛАНА. Виходить, він щось тут робив ще перед тим, як загорнутися. Айтішник цей.

МІХАЛИЧ. Так я тобі кажу: нам взагалі пощастило, що в туалеті вирішив від’їхати. Пам'ятаєш того кадра, без голови в номері?

СЕРГІЙ. Так, я розповідав вже.

МІХАЛИЧ. Я не про того. А на курорті, пам'ятаєш?

СЕРГІЙ. А, ну так. Той що маячню всяку на стіні залишив, божевільний?

МІХАЛИЧ. Я деталей вже не пам'ятаю, але в підсумку бунгало те вони знесли.

СЕРГІЙ. Та? А чого?

МІХАЛИЧ. А хто їх знає. Це ми з Світланою там відпочивали. Свєт, в минулому році?

СВІТЛАНА. В позаминулому. Катька якраз в перший клас пішла.

МІХАЛИЧ. Я спеціально пішов подивитися. Шукаю − нема.

СЕРГІЙ. Тут ще, бач, важливо, щоб одразу викликали, а не намагалися все самі віддерти.

СВІТЛАНА. А так зазвичай і буває. Беруть відро і “Фейрі”, а потім дивуються, що сморід залишився.

ДЕНИС. Звідки вони всі зброю беруть?

МІХАЛИЧ. Хто їх знає. Кому треба, той знайде.

ДЕНИС. Ще помітив дивну закономірність: мужики частіше стріляються або вішаються, ніж жінки.

СВІТЛАНА. Нічого дивного. Жінки обирають менш болючі і простенькі способи самогубства. Таблетки там, вени ріжуть у ванній, газ. У петельку дуже рідко лізуть.

МІХАЛИЧ. Мабуть, ви просто уявляєте, які ви будете гарненькі у труні лежати, а всі навколо будуть ридати. Була одна панночка, яка вирішила красиво піти. Застелила нову постіль, одягла найкращу сукню, ледь не пелюстками троянд все засипала. Прийняла красиву позу і таблеток наковталась. Але де там: побігла в туалет блювати спочатку, там же обісралась і зустріла апостола Петра в обіймах з унітазом. Організм же не дурний.

ДЕНИС. Смачного всім.

МІХАЛИЧ. Денисе, доїдай-но свою шаурму і закінчуй санвузол. Тебе всі чекають.

ДЕНИС. По-перше, це буріто, а не шаурма. А по-друге, чому мені найбрудніша робота дістається весь час?

МІХАЛИЧ. Тому що я так сказав.

СЕРГІЙ. А як ти ще навчитися хочеш?

ДЕНИС. Сєрий, от ти думаєш, я буду все життя це робити? От ти сам скажи: хочеш все життя лайно за кимось прибирати?

СЕРГІЙ. Слухай, це ще не найгірша робота. В органах мені ще менше платили. Там так: або починаєш щось мутить, або останній, не за столом сказано, без солі доїдаєш.

СВІТЛАНА. А ти в якому званні пішов?

СЕРГІЙ. Старший лейтенант.

ДЕНИС. Вам, старим, не зрозуміти. У мене все життя попереду, на відміну від вас.

СВІТЛАНА. Денисе, а чому ти весь час це робиш?

ДЕНИС. Що саме?

СВІТЛАНА. Кажеш те, що думаєш.

ДЕНИС. Гаразд, я піду. Оно ще пляма під раковиною, не забудь прибрати, Сірьожа.

МІХАЛИЧ. Хутко, Денисе, в темпі, в темпі. Швидше закінчиш, швидше додому.

ДЕНИС. Іду, іду! Чізес Крайст.

Денис іде.

МІХАЛИЧ. Буріто, ти наше.

СЕРГІЙ. До речі, а куди пропали бабки з пиріжками? Одні буріто, донер-кебаби, шаурма і фалафель. А раніше пам'ятаю, біля зупинки бабуля продавала пиріжки, я так любив. І завертала їх в такі етикетки від цукерок. Ну, знаєте ціла стрічка «рачків» наприклад.

МІХАЛИЧ. Було таке.

СЕРГІЙ. А ще пам'ятаю халву, яку батя з роботи приносив. Їм замість зарплати видавали. Такі дві цеглини, по п'ять кіло. Паршивої якості, весь час луска попадалась і не солодка зовсім. Без цукру. От ми сядемо чай пити всією родиною увечері. Наколупаєм тієї халви, з цукром перемішаємо. І розмовляли. Папа любив про хороше говорити. Політикою не цікавився, навколо пиздець і руїна повна, а він завжди щось хороше знаходив.

МІХАЛИЧ. Хороший був мужик, Вовка.

СЕРГІЙ. Ага, тільки родичі зжерли.

МІХАЛИЧ. Мда, дев'яності, звичайно, то... Ех! Хоча я от не пам'ятаю, щоб нам в конторі бартером видавали зарплату. Бувало, затримували, певна річ, але тільки грошима.

СВІТЛАНА. Не збагну, чи то я принюхалась вже, чи краще стало?

СЕРГІЙ. Ні, повонює трохи. Але після сухого туману буде нормально.

СВІТЛАНА. Запах − це таке. До нього можна звикнути. Просто ось так в черговий раз переконуюся, коли бачиш, що залишається після смерті людини. Збираєш-збираєш цей мотлох все життя. І що в результаті?

МІХАЛИЧ. Сама щойно про холодильник новий говорила.

СВІТЛАНА. Та я поки його вимила, вже так заї.. втомилась. Шо ну його нафіг. Твоя правда.

СЕРГІЙ. Дякую, Світлано Вікторівно, було дуже смачно.

МІХАЛИЧ. Угу.

СВІТЛАНА. На здоров'я, контейнери залишайте. Я їх вже дома буду мити.

 

7

У цілком порожній квартирі стоять Міхалич, Денис і Сергій. Денис тримає настільну лампу.

МІХАЛИЧ (по-батьківськи плескає Дениса по плечі). Ну от, можеш коли хочеш, архаровець.

Денис (виплутується з обіймів і знімає рукавички). Міхаличу, давай тільки наступного разу без бойових хрещень, окей? Я так втомився, зараз додому прийду і спати ляжу.

СЕРГІЙ. А по пиву?

ДЕНИС. Та ні. Ну, максимум по пляшці. Я внизу почекаю.

Денис виходить. Чути, як він з кимось вітається в тамбурі і щось говорить. На порозі з'являється Власниця.

Власниця (Денису вслід). А, ну якщо фрагменти потрапили, то викидайте, звичайно. (До Міхалича і Сергія). Здрастє. Ой, як добре стало одразу.

СЕРГІЙ. Здрастє.

МІХАЛИЧ. Ну, як то кажуть, приймайте роботу.

ВЛАСНИЦЯ. Добре, ви знаєте, добре. Запаху вже нема. Ну, так, трошки. Більше хімією.

СЕРГІЙ. А ви вікна залиште відчиненими на ніч. Щоби провітрити.

У туалеті чути, як спускається вода, виходить Світлана.

СВІТЛАНА. Добрий день. Світлана.

ВЛАСНИЦЯ. Оксана. А в туалет можна зайти?

СВІТЛАНА. Будь ласка. Там, правда, ще запах мийних засобів буде якийсь час.

ВЛАСНИЦЯ. Та то не страшно. У порівнянні з тим, що було. Ага. Мг. Добре. І ванна як нова. Молодці.

Світлана (Міхаличу). Ну, ми пішли тоді?

МІХАЛИЧ. Так, почекайте в машині. Я зараз.

Сергій і Світлана прощаються з Власницею і йдуть.

ВЛАСНИЦЯ. Так, ну що? Розрахуймося?

МІХАЛИЧ. Звісно.

Власниця відраховує гроші, передає Міхаличу.

ВЛАСНИЦЯ. Усе правильно?

МІХАЛИЧ. Так, вам треба триста гривень решти. Я зараз до машини спущуся.

ВЛАСНИЦЯ. А подивіться разом − там холодильник завантажили вже?

МІХАЛИЧ. Добре.

Міхалич іде. Власниця ходить кімнатою, озирається. Відколупує шматочок шпалер, що залишився на стіні. З ванної кімнати виходить Чоловік.

ВЛАСНИЦЯ. Ну, що ви надумали?

Чоловік. Мене начебто влаштовує. Зараз послухаємо, що дружина скаже.

З дитячої виходить Жінка.

ЖІНКА. Там місця замало.

ЧОЛОВІК. Може тоді двоярусне ліжко візьмемо?

ЖІНКА. До речі − це ідея. Ми з сестрою завжди про таке мріяли.

ЧОЛОВІК. Тоді вирішили.

ВЛАСНИЦЯ. А ви, я вибачаюсь, ким працюєте?

ЖІНКА. Сергій в IT-компанії, розробником.

ЧОЛОВІК. Біг дата девелопер. Створюю додатки під хмарні сховища.

ЖІНКА. А я працюю SMM-ником у гастросфері.

ВЛАСНИЦЯ. Нічого не зрозуміла, але звучить солідно.

У Власниці дзвонить телефон.

ВЛАСНИЦЯ. Я вибачаюсь (йде).

ЧОЛОВІК. Ну, що скажеш?

ЖІНКА. Я думаю, треба погодитись. Бо я вже так втомилася бігати по цих квартирах. Ти підрахував, скільки на ремонт треба?

ЧОЛОВІК. Якщо без фанатизму, то в десятку повинні вкластися.

ЖІНКА (рахує в голові). Тоді нормально. Мені найбільше подобається, що школа поруч.

ЧОЛОВІК. Думаю, тут буде вітальня в нас. Телевізор от сюди на стіну, а тут диван якийсь.

ЖІНКА. О, а з цього боку можна тумбочку і буде місце для моєї лампи.

ЧОЛОВІК. Що за лампа?

ЖІНКА. Здрастє. Ту, шо ти мені дарував. Нє? Забув. На першу річницю.

ЧОЛОВІК. Тю, нащо тобі та лампа? Залиш її у батьків, а сюди нову купимо.

ЖІНКА. Ні, мені та подобається.

ЧОЛОВІК. Ну, добре. Подумаємо щодо лампи. А що по квартирі? Вирішили, так?

У Жінки дзвонить телефон, вона відхиляє виклик.

ЧОЛОВІК. Хто там?

ЖІНКА. Це так, по роботі.

ЧОЛОВІК. Дай подивлюся.

ЖІНКА. Не починай, будь ласка.

Заходить Власниця.

ВЛАСНИЦЯ. Ну що, молоді-красиві? Порадились уже?

ЖІНКА. Так, ми згодні.

 



 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / PRO 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.