Записник

Записник
  • Автор: Стефан Музика
  • Місто: Київ
  • Рік: 2021

Дійові особи:

Віталік – першокурсник з села на Півдні України;

Катя – абітурієнтка, що живе в сусідньому від Віталіка селі N;

Пітьма – постать у чорному вбранні з чорним капелюхом-трілбі

Картина – картина пейзажу сільської хати, що стоїть на березі лиману;

Стіл – письмовий стіл;

Вікно – дерев’яне вікно з видом на лиман.

 

Текст, виділений письмовим шрифтом, є вирізкою з записника Віталіка.

 

1

            На столі лежить записник із жорсткою шкіряною обкладинкою. На ньому написано:

Особистий записник. Постороннім вхід заборонено. Власність Віталія.

Відкривається записник.

            

Привіт записнику,

я втомився. Вже далі не можу знаходитись в гуртожитку. Перший тиждень очного навчання, а далі – що? Вже майже два місяці безвилазно сиджу на парах в Зум, іноді прогулюючись околицями, зустрічаючись з якимись задротами на пиво, яке не люблю, а далі знову Зум у піжамі в одній кімнаті із задротами, пиво, семінари, Зум... Я втомився. В мене нема натхнення навіть на те, аби написати вірш, а це тисне найбільше. Що мені лишається робити в чужому місті в якому закрито майже усе? Клятий ковід!

            Віталік закриває записник. Він підходить до вікна і відразливо дивиться на рівчаки води, що течуть по сірому асфальту.

 

2

Віталік сидить в автобусі. Він знервований і сонний. Чути оголошення автостанції:

Оголошення: З автостанції відбуває автобус на Прибережне…

            Позаду нього сідає темна постать в чорному капелюсі.

            

            Віталік починає писати в записник, ігноруючи натовп у автобусі

            Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського. Що я тут роблю? Вчусь і вигораю. Я мрію виступити із своїми віршами. І прошу від життя небагато, але чого мені бракує, я не второпаю. Мати б змогу себе реалізувати, писати лірику і трохи однодумців поруч. В мене ніби все є, і чогось немає. Є криза, немає виходу з неї.

Завтра в Києві запроваджується червона зона карантину, а це означає, що на вулиці взагалі нічого буде робити. Але це там далеко, а я тут, вже майже вдома. Проїжджаю лиман і поля

            Самозаглиблення Віталіка перериває тіснота, спричинена посадкою жінки з великим бюстом поруч. Він не помічав, як вона з часу відбуття нависала над ним, випалюючи поглядом. Тепер вона сідає коло нього і притискає ногами його ноги.

 

3

            Село Прибережне. Сільська стара хата. Посеред кімнати стоїть стіл, над ним картина з пейзажем цієї хати з задвірком і лиманом позаду. Справа відкрите вікно з видом на лиман. Звідти долинає шум хвиль. Віталік дивиться у вікно. Далі сідає і нотує в записник.

Згори на листку написано каліграфічними літерами:

 

Чому я в себе не вірю?

Я так втомився за цей рік себе підганяти, що це перестало на мене працювати. Навчання, яке мене цікавить, втім, в якому я не знайшов жодної цікавої людини, втратило сенс без розуміння, що буде далі. Я не йшов в університет з розумінням ким я хочу бути. Я сподівався знайти це у процесі. Я займався музикою, але мій гурт розсипався. Я втрачав оточення, яке ставало все більш чужим для мене. Я сука просто жаліюсь, але чесно-чесно я не знаю, нічого не знаю. Тут має бути якийсь творчий вибух після цих слів, який поверне мене таким як ще півроку тому, коли ще нічого не змінилось і відповідальності було менше. Здається, я просто тікаю від того, щоб просто взяти і зробити, взяти і зробити. Я не чую себе, мої бажання прагнули втілюватись цілий рік і вже здохли як риби на березі. В’їбіть мене хтось!

 

Сторінка закінчилась. Записник закривається і швидко кладеться під стіл.

Віталік: Клятий записник, кляті стіни і картина, чорт… Нахєра взагалі я сюди приїхав?

 Віталік збуджено виходить на берег лиману, в руках тримає цигарку. Біля берега лежить бетонна брила. Віталік дістає запальничку, підкурює і сідає біля брили. У вухах дзвенить вітер. Небо сіре, майже такого кольору, як і море. Віталік бачить ліворуч обриси фабрики обласного центру і згадує одну з сцен чи «Асси», чи якогось іншого російського фільму 90-их. Його там лякала і захоплювала сірість, що огортала міста, пусті простори промзон і заводів. Майже жодних сцен у сонячні дні.

Сильний вітер. Хвилі. Віталік вглядується у хвилі. Кров пульсує у скроні. У вухах гул.

Віталік: Море…

Пітьма: Це не море. Це всього лише лиман.

Віталік: …Ти таке вільне й ідеальне. Як давно ми з тобою не говорили наодинці. Як поїхав, пам’ятаєш? Тоді я прощався з тобою до зими. А зараз ти так само б’єш прив’язані рибацькі човни хвилею. Так хочеться злетіти над тобою птахом і полишити цю тяжку реальність… Птахом… Ти ніколи не змінюєшся. І завжди наповнюєш мій день, яким би він не був.

Цигарка допалилась.

Віталік повертає голову праворуч і бачить схил. Одразу в нього з’являється ідея відправитись туди в тур на велосипеді. Він закидує недопалок в кишеню і йде вайлувато додому. Там, під столом, його записник.

 

2

У вухах гул. Віталік апатично натискає на ручку дверей хати і бачить пітьму. Чорну непроглядну пітьму.

Віталік: Що..?

Віталік оглядується із-за прихожої і бачить, що вікна маминої кімнати також темні. Він повертає голову назад і вхідні двері зачиняються, б’ючи його по голові. Секунда – він отямлюється, але замість дверей перед ним темінь. Чорна непроглядна пітьма. Навколо нічого. Він досліджує простір, насторожено іде в невідомість, мацає її, але навколо нічого. Над ним з’являється обрис його картини.

Картина: Привіт, Віталік.

Віталік: Привіт. Ти хто? Я не бачу тебе.

Картина: Я картина, що висить в тебе над столом.

Віталік: Що? Картина? Якого біса?

Картина: Що з тобою? Навіщо ти підвищував щойно тон, гарчав?

Віталік: А яка тобі справа до цього, якщо ти просто картина?

Картина: Я слухала, не відповідала, мовчала. Але я не розумію навіщо ти поводиш себе так зі мною. Мені хочеться провалитись під землю, зникнути, не зображати твій будинок.

Віталік:  …

Картина: Чому ти це робиш, Віталіку?

Віталік:   Я не знаю.

Картина: За що ти так зі мною?

Віталік:   Я не спеціально! Я не маю, але… В мене просто немає сил, розумієш…

Картина: Я винна в тому, що ти не маєш сил?

Віталік:   Ні, ти не винна!! Та кому мені тоді виговорюватись скажеш? Висиш над моїм столом, як наглядач. Ти ж просто полотно під склом! Пробач, пробач мені…

Картина: Пішов ти.

            Картина йде у пітьму. З’являється стіл і вікно.

Вікно: Я брудне й засмальцоване. Тобі час мене протерти, але я так давно на це чекаю…

Стіл: Коли ти перестанеш бити в агонії по мені кулаками, нарешті?

Віталік: Не знаю, не знаю… Дайте мені трохи часу я стану нормальним, стану собою.

Вікно і Стіл: Та пішов ти!

Віталік стоїть розгублений і злий

 

3

Віталік, схил, іржавий вєлік, з сідлом, засмальцованим від поту. Він періодично пише в записник, сидячи згорблено.

В записнику занотовано:

 

Віталік: План без дій – ніщо.

                        Підкріплюй свої мрії щоденними кроками до них!

Кожний рядок починається з кружечка, який заповнюється галочкою при виконанні.

Віталік:

○ З’їздити у Львів

○ Написати вірш на обрані теми

○ Записатись на курс з маркетингу

○ Нарешті розібрати всі свої старі записники, переписати вірші

○ Зайнятись спортом: щодня розминка, віджимання, підтягування

○ Прочитати Марка Аврелія «Наодинці з собою»

○ Продивитись 5 фільмів англійською

Рука Віталіка ожила. Вона жваво рухається, очі сконцентровані на тексті. Віталік перестає сутулитись.

Коло Віталіка підійшла і сіла дівчина.

Хтось: Привіт

Віталік: Привіт

Хтось: Сидиш?

Віталік: Сиджу.

Хтось: Давно?

Віталік: Та так, недовго

Обидва мовчать.

Віталік: А ти що?

Хтось: Та нічо. Я Катя.

Віталік: Я Віталік, приємно.

Катя: І мені. І чим займаєшся?

Віталік: Пишу. Прописую план на завтра і на майбутнє.

Катя: Я тоже пишу, але прозу. Сюда приходжу інколи подивитись на лиман і пописати. Ось зараз написала три сцени про шторм на кораблі.

Віталік: Лиман надихнув?

Катя: Ага.

Віталік: Я теж пишу. Не прозу, а вірші. Хоча зараз не так все гладко під час ковіду.

Катя: Понімаю тебе. Тоже творчий, виходить?

Віталік: Можна так сказати. А про що саме ти пишеш?

Катя: А тобі все розкажи. Я не те й щоб пишу особо. Я хочу показать різні кути сприйняття оточуючого людини. Що можна по разному сприймати одне й те саме в залежності від обставин. Коли він звертає увагу на мєлочі, а коли нєт. Юнга от у мене наївний, а боцман, нате черствий і їх погляд на світ разний, хоч човен в них один. Ну-у-у це якщо дуже коротко, бо там все сложніше. Ти з того сєла? (показує пальцем на село, що лежить нижче схилу)

Віталік: Да, з нього. Е-е-м, а ти багато пишеш?

Катя: Ні. Це моє друге чи третє буде. Я десь півроку тому як карантін почався стала писати. Якось, знаєш, від безвиході і прокрастинації. Прийшла на лиман і думаю, що щось спробую попишу, так і пішло. Ти не думай, шо перед тобой професіональний письменник. Я так, новічок. Спочатку я читала багато, а потом вирішила сама щось таке створити.

Віталік: Блін, круто.

Катя: Дякую. А ти прочитай свого вірша. Останній може.

Віталік: Та ну в мене, є звісно, але я не певен що тобі сподобається.

Катя: Та ладно, давай.

Віталік: Та ти серйозно?

Катя: Ну да, я ж тобі про свій текст розказала.

Віталік: Гаразд.

            Віталік читає вірш з записника. Виразно читає, намагаючись не награвати.

Віталік:

Двері відчинені,

Хай навіть голим

Протяг зустріне мене

Й гоноровим

Своїм владним голосом

Покличе з собою

Я не боюсь.

 

І я підіймусь,

Відкинувши сумніви,

На прохожих зілюю

Попіл всіх дум, ніби

Їх не було,

 

І на нім розцвіло

Сонце нового дня.

 

Це я написав, коли тільки в гуртожиток їхав.

Катя: То ти студент?

Віталік: Так, а ти?

Катя: Я не студентка, я тільки школярка, закінчую от цей рік.

Віталік: О, то в тебе все попереду!

Катя: Да, я думаю звідси у Київ аж поступити. Але на кого ще я обираю між одним і іншим. Мені дуже сподобався твій вірш, правда.

Віталік: Дякую, ну це не найкращий мій вірш.

Катя: Та ладно тобі. Він у тебе достойний. І я тобі можу дещо предложити. У нас буде проходити літєратурний вечір, щось типу такого…

Віталік (мугикає, поки Катя розмовляє.): Мгм

Катя: Ти приходь до нас почитати своє. Я напишу своїм знакомим, їм людей не хватає. У нас ще з пару сіл приїдуть люди. Загалом, нас не багато буде, але повір, не скучно.

Віталік: Окей.

Катя: То ти будеш?

Віталік: А то коли?

Катя: Післязавтра в клубі нашому.

Віталік: Гаразд, я б пішов би.

Катя: Тільки цей, ми алкогол-фрі. Культурні люди все ж. Це закрита тусовка, то скажеш тим шо на вході, що від Каті ти. Давай свій інстаграм.

            Обмінюються інстаграмами.

 

4

            Віталік стоїть на схилі. Катя пішла, а він лишився. В навушниках грає Emma Ruth Rundle – Oslo, Part 1. За ним в записнику написано:

 

Віталік: Я – Віталік

                        щирий

                        веселий

                        свідомий

                        мрійливий

                        цілеспрямований

                        творчий

                        красивий

                        розумний

                        амбіційний

                        цікавий

                        правдивий

                        принципний

                        відкритий

                        сильний

            Я – ПРЕКРАСНИЙ !!!

 

5

            Віталік валяється в ліжку. Він втикає в телефоні, поруч з ним чашка недопитого чаю.

Віталік: Жесть…

Віталік дивиться друге відео про авторитарний режим у Туркменістані. На фоні триває Зум-лекція з «Української мови за професійним спрямуванням». Його вираз обличчя зосереджений, час від часу стає здивованим, а зацим спокійним.

Віталік (гадає): Капець канєшно…

Віталік встає з ліжка і ходить по кімнаті. Він збуджений.

Віталік (вголос): Мене запросили на літературник… Супер. Ніби доля сама дає мені під зад волшебного пєндєля. Що мені читати? Що читати…

Віталік відкриває записник ззаду - там знаходяться вся його лірика, - і читає. Остання датована трьома місяцами тому.

Віталік: Треба щось написати.

            Віталік дістає ручку зі столу і стає писати.

Віталік: Над безоднею хвиль стоїть вежа… (думає) Ні. Скажіть мені, чому вікно… Скажіть… Скажи.

 

Скажи мені, вікно, чому

Ти сиплеш гулом моря вуха,

            Віталік не помічає, що навколо усе поглинає пітьма. В зоні видимості залишаються стіл, вікно, картина і записник з ручкою, якою він пише.

Вікно: Ховаєш мову відчайдуха,

Картина: Ніби скелета у шкафу.

 

Стіл: Птах літає над обійстям,

Вікно (імітуючи птаха): У шибці бачить відблиск моря

Картина: І б’ється в скло, на друзки доля

Віталік: Його й твоя спада на листя.

 

Стіл: Хороший початок, треба якось завершити.

Вікно: Завершувати зайве – вірш досить цільний і довершений.

Стіл: Але це не те, що ти хотів насправді представити, так, Віталіку?

Вікно: Та годі тобі, інколи натхнення спонукає і кінцева думка видозмінюється.

Стіл: Може й видозмінюється, хай так, але раніше вірші були набагато більшими і глибшими.

Вікно: Слухай, надай увагу тому, що він давно не писав і його бічуванням. Хоч я на нього досі трохи роздратоване, втім вважаю, те, що він написав цей вірш –супер-досягнення.

Стіл: Це його вибір як з нами поводитись. Тобто, ти визнаєш, що вірш не дуже, але піде як для галочки?

Вікно: Що ти верзеш? Ні! Вірш чудовий. Ну ти послухай «Скажи мені, вікно, чому ти сиплеш гулом моря вуха»… Хіба може поганий вірш починатися з такого звертання до мене?

Стіл (перебиває): Ахахах, ти виправдовуєшся і повір - може. Взагалі нема значення до кого і як звертатись. Навіть до тебе, Вікно. Це тобі не жованою морковкою плюватися. Це має бути унікальне, шаблоно розривальне.

Вікно: Стіл, ти вмієш взагалі слухати? Ти не приймаєш мої аргументи взагалі!

Стіл: Приймаю.

Вікно: Зовсім ні! Ти не слухаєш мене! (тяжко скрипить) Годі, закінчили. Ти дратуєш мене.

Стіл: Та ні, мені цікаво, чому ти так захищаєш Віталіка.

Вікно: Бо я вважаю, що вірш – заслуговує бути в доробку Віталіка.

Стіл: Гаразд, аргументи?

Вікно: По-перше, він лаконічний, по-друге, з хорошими символами і метафорами і, по-третє, він написаний в натхненній, щирій манері. Він не висмоктаний з пальця.

Стіл: Банальні рими, шаблонні символи і ніякої довершеності. Як розмазаний мазок фарби.

Вікно: Сука, як легкий флер тонкої душі Віталіка!

Віталік: А чому взагалі йде про це мова? Це просто вірш, нащо ця дискусія?

Стіл: Ну це ж не просто вірш, ти його хочеш прочитати у ДК, правда?

Вікно: Як це впливає на якість вірша?

Віталік: Хочу.

Стіл: Ну так він має бути якісним.

Вікно: Ні, стіл.

Віталік: Боже, який жах, я просто писав вірш, чому ви взагалі стали його обговорювати?

Стіл: Бо він лайно! Може ти вже почнеш себе збирати докупи і робити якісно, як ти вмієш?

Вікно: Та годі вже прискіпуватись.

Стіл: Може причина все ж в тому, що слід самого себе вчити бути відповідальним…

Вікно: Та стулися!

Стіл: і вміти давати собі те, що треба, не очікуючи цього від інших?

Віталік: Та стійте! Всі троє. Помовчіть. Може, й правда все, що ви кажете… Але ви мене дістали. Тому стуліться.

Стіл: Нарешті він почав захищатись.

Віталік: Замовкни!

            Віталік напружено стоїть у темряві і думає.

Віталік:  Це ненормально, чорт, ненормально! До чого взагалі ці кляті балачки, га? Чому просто не може бути без цих думок? Як це важко, як це важко, за що… Де я взагалі, сюр…

Предмети розчиняються у пітьмі і з неї відділяється постать в чорному капелюсі.

Пітьма: Привіт. Не бійся, ти вдома.

Віталік: Привіт, де я?

Пітьма: Ти вдома.

Віталік: А чому навколо пітьма?

Пітьма: Тому що я тепер живу з тобою. Моє ім’я – Пітьма. Рада знайомству.

Віталік (пауза): Що?

Пітьма: А ти Віталік.

Віталік: І ти в моїй кімнаті?

Пітьма: І ти в моїй кімнаті.

Віталік: Але це моя кімната.

Пітьма: Це наша кімната. І поменше тупих запитань.

Віталік: Я не хочу ділити з тобою кімнату.

Пітьма: Але тобі доведеться, бо ти мене сам поселив сюди. Ти привіз мене з Києва. Ще там дозволив мені вирости в повноцінну істоту.

Віталік: Що-що ти верзеш? Я не ростив тебе. Ця вакханалія стала траплятись сама по собі.

Пітьма: Нічого не виникає просто так.

Віталік: Тобто, я сам тебе створив?

Пітьма: Так

Віталік: І що тепер?

Пітьма: Я могла являтися як ти заплющував очі або разом з виром роздумів, а тепер прав у мене більше. І я можу з’являтися будь-коли. Ти забагато пишеш в записник.

Віталік: Я виписую туди свої думки, це мені допомагає.

Пітьма: Вони створюються і створюються.

Віталік: Я знаю… Я втомився від цього

Пітьма: Добре. Хочеш політати?

Віталік: Хочу. Але я боюсь тебе.

Пітьма: Довірся мені. Не бійся, я не скривджу. Тримай руку.

            З’являється вікно. Віталік і Пітьма (постать в капелюсі) вилітають через вікно.

Пітьма: Дивись, це твій лиман. Бачиш його?

Віталік: Бачу!

Пітьма: А ось там твій будинок, заповнений моєї сутністю.

Віталік: Так. От би уявити, що лиман заполоняє усе навколо…

Пітьма: Якщо відлетиш далі від берега так і здаватиметься.

Віталік: А ще здійнятись так високо, щоб лише хмари були під ногами.

Пітьма: Очевидно, ти і це можеш.

            Віталік і Пітьма здіймаються над хмарами.

Віталік: Вау! Дивись, там човен, а на ньому юнга і хтось схожий на боцмана! Це ж історія Каті!

Пітьма: Правда.

Віталік (кричить): Привіт, юнго, як справи?

Катя: Привіт, Віталік! Море неймовірно надихає сьогодні, правда?

Віталік: Катя! Так. Дивись як я літаю!

Катя: Бачу, ти знизу такий смішняфка.

Віталік: Хочеш так само?

Катя: Ні, дякую! Мені подобається на човні спостерігати за тобою. І я ще купу роботи хочу зробити. Бути єдиним юнгою на кораблі непросто!

Віталік: Щасти тобі! А я полечу як чайка літати проти вітру.

Пітьма: А я обернусь морем, щоб гнати повітря дужче.

Катя: Бувай Віталіку, гарного польоту!

Пітьма: А ось так хочеш? Я зараз обернусь човном і гойдатиму тебе на хвилях.

Віталік: Хочу. Пітьмо, я бачу, це я за вікном стою і дивлюсь на нас. Я…

Пітьма: Так це стоїш ти. А ти не ти. Бо ти птах!

Віталік: Я це птах?

Пітьма: Так, ми ж бо літаємо.

Віталік: Як це так?

Пітьма: А ось так. Там ти і тут ти. Усюди ти. Здіймайся! Час повертатись додому.

Віталік: Зараз, а як здійнятись?

Пітьма: Ну ось так, махаєш і полетіли!

            Віталік стоїть біля вікна. Птах летить у вікно. За мить скло розбивається в друзки, а птах падає донизу.

Пітьма: В шибці бачить відблиск моря, і б’ється в скло: на друзки доля його й твоя спада на листя…

 

6

            Годі. Я не птах. Настав час зізнатися собі і тобі, записнику, - я просто слабкий. Я не вартий літературного вечора і захоплення Каті моєю лірикою, не вартий називати себе собою, студентом, поетом чи кимось ще. Бо я не такий, як був колись, до ковіду, до універу, до появи цієї пітьми в моєму житті. Я хочу

Пітьма: Лягти калачиком на дивані у ковдрі і більше ніколи не виходити у світ і інтернет, лише щодня дивитись на лиман через вікно

і ростити городину та яблука на задвірку. І все. А світе, ти, який

Картина: В твоїх очах здається застиглим малюнком на стіні,

просто облиш мене, не муч мене марними спробами реалізувати себе, досягаторством, кліше «Ти повинен [те і се]» доки вік золотий, доки сил багато, допоки ти прекрасний і талановитий.

Картина: І ти певен, що все саме так, як ти бачиш?

Віталік: Можливо, ні. Може, я черствий боцман, а може, зневірений юнга, якого здолала морська хвороба. В будь-якому разі я все. Мій човен занадто довго не бачив берегів.

Вікно: На все треба час… (видає звук лиману)

Я не вартий літературника. Я

Стіл: не вартий сорому, а люди невпевненого белькотіння моєї пельки.

Катю, пробач мені. Пробачте мені всі, будь ласка…

Пітьма: Але ти хочеш піти на нього, Віталіку.

Віталік: Та я ніщо, я ніхто, я ніяк і ніде!

Картина: Віталіку, подивись на мене. На будинок, в середині якого ти лежиш в калачику у ковдрі. Ось ти тут. Зараз. Такий. Ти.

Пітьма: Подивись, Віталіку, адже ти завжди можеш подивитись на ситуацію під різними кутами.

Вікно: І нікому не бути винним.

Стіл: Ти завжди можеш бути слабким, коли забажаєш.

Пітьма: Це твій дім.

Вікно (шумить гучніше)

Стіл (тримає записник)

Пітьма (розсмоктується)

Віталік (слухає шум з двору, дивиться на картину і потихеньку замовкає)

            Певний час Віталік лежить. Далі він встає і йде до лиману. Роздягається, залишає одяг на березі, заходить у воду. Пірнає. На поверхню води спливає чорний костюм і чорний капелюх.

 

7

            Сутінки. Дім Культури села на схилі. Поруч жодного ліхтаря. З будинку долинають тьмяні звуки і світло. Віталік стоїть біля входу.

Віталік: Сьогодні я читатиму вірші. Свої, у ДК сусіднього села. Я щасливий. Я вдячний долі, що вона привела мене на схил. Це було не спроста. Не знаю, що буде далі, але я наповнений так, як ще давно не був. Хоч і пишу цей текст в цих же стінах за цим столом, під цією самою картиною, однак я відчуваю свободу. І чую гул моря.

            Я катався сьогодні на велосипеді по околицям і здавалося, ніби я злітаю, як птах. Знову. Понад селами, над лиманом і людьми, що їдуть на велосипедах повз мене. Як кричу, вітер дме у вуха і я відчуваю запах степових квітів, дніпровської води, сіл піді мною у шаленому міксі життя.

            Не знаю, що буде, коли я повернусь додому.

            Не знаю, що принесе цей вечір і не хочу знати. Нехай змусить мене ще багато разів наповнити записник такими записами.

            Віталік відкриває двері ДК. На нього ллється світло лампи розжарювання крізь білу занавіску. Біля входу стоїть Катя.

Кінець тексту

 

 

Записник розсипається на листки. З-під шкіряної обкладинки спадають монологи, вірші і мнуться по підлозі.

Грає пісня The Doors – Summer’s almost gone

 

Кінець п’єси


 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / YOUNG 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.