За стіною з теликом



За стіною з теликом
  • Автор: Андрій Таранішин
  • Місто: Каховка
  • Рік: 2020
Вітальня квартири. Дія відбувається в якійсь панельці, хрущовці чи чомусь подібному. Біля стін антресолі зі старим сервізом, в одному з кутків стоїть стіл. Ваня сидить в одному з крісел з боків дивану перед електронно-променевим телевізором. Юра ходить кімнатою й пише щось маркером на подушечках пальців.
Юра: Слухай, а в слові «херак» якраз 5 літер. По літері на палець. Якщо розібрати це слово на частини, можна побачити багато цікавого. Дивись, якщо відставити мізинець та безіменний палець, вийде «хер АК», типу комусь не подобається автомат або репер. Якщо лишити разом лише три пальці посередні, буде «ера». Коли я відігну мізинець, буде «ерак». За умови, що ми читатимемо «е» як «є», вийде ствердне речення, котре завдяки подвійному змісту слова «рак» має також багато варіантів трактування. Наприклад, продавець показує асортимент морепродуктів, кажучи, що рак є в наявності. Або ж хтось розповідає про хворобу. Якщо поставити між цими словами кому, отримаємо вигук «є, рак!», що свідчитиме або про радість від улову, або про надзвичайний оптимізм пацієнта онкоклініки. Читаючи увесь «херак» задом наперед, вийде «карех». Карех, ка-рех… Вань, гуглони, пліз, що означає карех.
Ваня: Нічого, Юр, є якесь село в Ірані Карех-Ґуз-е-Іл…
Юра: Ой, то ще історію того села читати… так глибоко ми не копатимемо. Тоді почнімо переставляти літери в слові… Хакер, наприлкад, вийде…
Ваня: Укурений, бле.
Юра: Йоу, йоу, я тверезий повністю, просто отак-от деконструювати слова доволі весело. (Сідає на інше крісло з протилежного боку дивану).
Ваня: Ну то покажи результати своїх деконструкцій якійсь академії наук. Глянуть, що ти втілюєш в життя якісь феноменальні й неможливі дивадла, і я дивитимуся заголовки, один за одним: «Юрій Стеценко розчепив слово «нечисть»!», «Юрієві Стеценку вдалося розділити «безпеку», і тепер люди знайшли безліч технологій, пов’язаних із «пекою»!».
Юра: Ой, відстань. Треба буде, то й представлю. І куплю собі науковий вертоліт, а тебе не покатаю, бо вредний сильно. А поки що я буду просто насолоджуватися роботою, і ні перед ким не виступатиму.
Ваня: Що б ти не робив, усе одно виступаєш. Просто аудиторія та її розмір змінюється. Усе життя – великий театр, бляха.
Юра: Мазонув ти знатно, друже. А ти може філософом тоді станеш із такими висловами, га? (Ваня, всміхнувшись, закотив очі). Сті-ій! Зажди, зажди, зажди…
Ваня: Шо таке? Ти чо?
Юра: «Усе життя – великий театр». Усе життя… театр… Твою-у-у ж! (Різко підхопився з крісла)
Ваня: Говорили-балакали, сіли, та й заплакали. Шо це ти робиш, бро?
Юра: Хіба ти не зрозумів, що я зрозумів? Ти розумієш, що ми з тобою, походу, в театрі зараз. Тобто, всередині, розумієш? Типу, в самому творі. Ми – персонажі якоїсь п’єси. І наше життя – буквально театр, зрозумів? Розумієш?
(Пауза. Юра дивиться із обличчям «Еврики» на Ваню, який дивиться з обличчям «він дебіл, чи приколюється?» на Юру).
Ваня: Юр, ти ваще йобнувся, що... що ти мелеш таке? Я… ти… бляха, ти просто ходив, говорив про свій херак, сів, почув якусь дебільну фразу від мене, і херак!.. тьху, знову він! Пофіг, коротше, взяв і придумав якусь альтернативну теорію симуляції?
Юра: Спокійно, друже, просто подумаймо. Просто прошу прослідкувати за моїм ходом думок. Ми з тобою, 2 персонажі. Ось наша сцена. Тут нічого не літає, не переходить з одного місця в інше, не створюється з нічого. Значить це не кіно, це якийсь інший вид мистецтва…
Ваня: Або це просто нормальне життя. Бо в реальному житті, де живуть прості собі люди, якщо ти не помітив, також нічого саме по собі не літає, не створюється й не склеюється монтажем.
Юра: О, цікаво, що ти сказав про реальність. Для нас реальне те, що здається реальним. Сни ж також мають усі ознаки реальності. Але вони нереальні. Або ж якщо ти придумаєш якихось персонажів у своїй голові, то світ, в якому вони житимуть, для них також здаватиметься реальним. 
Ваня: А чому ж сетинг такий кривий? Простенький якийсь, га? Оця ось квартира… Рядова багатоповерхівка, серйозно? Для п’єси декорацій краще немає? Чи драматург наш із тобою лошара, і його погодився поставити тільки якийсь центр дитячої творчості, чи шось таке? 
Юра: Знову ти за славу й бабло розходився. Ну, тут думаю, є пара варіантів. Перший: чому це він нудний? Згадай, скільки фільмів ми бачили й скільки книжок читали, де головні герої – інопланетяни. Може цей драматург – восьминіг, який друкує на комп’ютері, зробленому з кісток курчат і котячих пазурів. А наша квартира якраз для нього і є дивною й цікавою. Те, що для нас є звичним, нудним і буденним, є таким тільки тому, що ми бачимо його все своє життя. А другий…
Ваня: Або не все.
Юра: Га?
Ваня: Ну, якщо вже йти стежиною твоїх думок, то звідкіля ти знаєш, що живеш тут усе життя? Це також доповнення до твоєї мури з реальністю. Чув про гіпотезу минулого четверга?
Юра: Кого?
Ваня: Гіпотеза, висунута на противагу креаціоністам, яка стверджує, що Всесвіт був створений минулого четверга, з усіма речами, які тільки здаються старшими. Цього стосуються також усі твої спогади, твоє тіло, яке тільки виглядає 20-річним, усі люди й предмети довкола. Як ми можемо знати, що спогади, які ми маємо, справжні? Теперішній момент триває менше секунди, усе, що сталося до нього – неповоротне минуле, яке записане лише в нашій і без того фіговій пам’яті. То як перевірити точно, що тобі й справді не кілька днів після появи на світ? (Юра сів, пауза)
Юра: Ніхєра…
Ваня: Еге.
Юра: Блін, ти прям зараз таке сказав, аж все догори дриґом перевернулося. Тільки дивись, що мені тут незрозуміло. Якщо от нас придумали, просто отак-от з ніфіга, і зробили, з усіма нашими спогадами, то чому я тоді пам’ятаю біль? Чому в моєму житті так багато поганих моментів? Для чого потрібно вкладати це в мої спогади? Він садист?
Ваня: Може, його світ також сповнений болем, і він просто не знає життя без нього. Можливо, він гадає, що прикрощі так туго вплетені в життя, що без них його просто ніяк не уявити. Біль може бути складовою його особистості так само, як і наших з тобою, і він може вважати його невід’ємною частиною руху вперед і буття загалом. Подумай, якби ти міг потрапити в місце, де є тільки задоволення, де усе, чого ти бажаєш, ти можеш отримати тут і зараз, без жодних зусиль – такий собі рай, іф ю віл… Ти б перемістився в нього?
Юра: Воу, дуже цікава думка, друже. Що якщо рай насправді не такий вже й райський? Ми з тобою так всеціло суть буття розкопаємо, якщо ще трохи такого понарозказуємо. А оця твоя штука з четвергом… Це реально може ще більше доводити, що ми тупо перси якісь, і нас придумали.
Ваня: Ну, взагалі ця бурда була вигадана як прикол раціоналістів над креаціоністами, аби показати абсурдність аналогічного аргументу… але ти краще скажи про другий варіант.
Юра: Так, вже й забув, блін. А перший там був…
Ваня: Тєнтаклі. 
Юра: Да, чорт, точно, пасіба. Так от, другий варіант – найбільш імовірний. І особливо після твоєї відповіді про біль, воно в мене якось склалося в голові. Отож, слухай. Скільки ми з тобою також бачили історій простого людського життя? Простих проблем, рутини, реалій, смішних ситуацій тощо. Я думаю, таких якраз набагато більше, ніж якоїсь фантастики, й існують вони якраз задля того, аби бути приземленими і говорити про… реальні (якщо це слово ще доцільно вживати) проблеми. І от ми, дивись. Як багато наших знайомих, та й людей загалом, живуть у схожих умовах? У таких же квартирах, ще й може з ковйором на стіні? Якби ми сиділи з тобою в маєтку з 20-метровим басейном біля вертолітної площадки десь під Києвом, чи багато читачів, слухачів чи ще якихось там «чів» могли б себе з нами ототожнювати? Та де там! Ще б фиркали на те, що, мовляв, мажорським персам нема чим зайнятися, крім як в екзистенціалізм податися!
Ходімо далі й поговорімо про нас із тобою вдвох. Якщо звернути увагу на наше мовлення, то можна помітити мало відмінностей від пересічної людини нашого віку. Тут і жаргон, і матюки, і ще якась фігня лінгвістична. З точки зору чубрика, який нас пише, це має сенс, якщо він або наш ровесник, або його твір спрямований на приблизно таку ж аудиторію. Якби ми говорили вилизаною українською, ми б не викликали достатній резонанс із слухачами, читачами… Карочє, задрався, з чами тай усе! Придумав неологізм, нафіг! Чі! Дайош чі кожному творцю! Та вернімося до теми. Так от, ми говоримо більш-менш типово. Але при цьому ми використовуємо певні терміни, іноді більш серйозну мову… отже, ми не повні дурні. Ось тут уже це має задачу донести певну думку до чів, яких драматург не тримає за кінчених придурків. Значить, аудиторія наша – доволі шарящі, але молоді люди. Мабуть, шукають себе в світі й часто питають себе про сутність життя, оточення, і загалом мають багато подібних екзистенційних фігонь, які крутяться в головах. І ось, Ваньок, я думаю, для чого це все. З нами мають асоціювати себе чі, і все те, чим ми є і що нас оточує, покликане цьому сприяти, паралельно доносячи думку про щось.
Ваня: Братан, ну ти бошкато накатав щойно, канєшна. Оце зараз було реально солідно. Аж аплодую! (починає плескати)
Юра: Дякую, дякую (вклоняється, підіграючи). 
Ваня: (Вдумливо) Сексом зайнятись треба. 
Юра: Що?
Ваня: Якщо ти таки не божевільний, ми в п’єсі, і створені минулого четверга, а з Лєрою я зустрівся востаннє в середу, то я, виходить, незайманий. Це треба виправити. 
Юра: Фігасє ти русло розмови повернув! Я тут про високе думаю, а ти про якісь нерозумні пожадання. Стоїки були б невдоволені. 
Ваня: Стоїки-хуйоїки, блін. Ти хоч одну книжку когось із них читав? 
Юра: Звісно ж ні. 
Ваня: Цікаво, а він читав?
Юра: А як дізнатися, чи читав автор когось?
Ваня: Як чувак, який навіть твори з літератури на домашку катав з інтернету, скажу тобі, що гадки не маю. Але, можливо, він користується якимись літературними прийомами, посиланнями, чи цитуванням.
Юра: А ну, дай мені якусь відсилочку .
Ваня: На, тіки сцять не проси.
Юра: Це ж не стоїки.
Ваня: Це краще.
(Обидва легко сміються)
Ваня: Чуєш, а от якщо цей чувачок існує, то чому б йому не дати нам знак якийсь, якось проявити себе, показатись… заговорити з нами, не знаю?
Юра: Вань, ну дивне запитання, рілі. Розумієш, він створив усе, що ти бачиш і знаєш, він вкладає кожне слово у твої вуста, він знає кожну твою думку, наступну дію, фразу, все. Ми йому тупо нецікаві. Та й до того ж, ми його іграшки. Іграшками граються, а не радяться з ними.
Ваня: Воу, а коли тоді все закінчиться? Як він нами награється? 
Юра: Ми – інструменти, спосіб донести думку. Що ти робиш з інструментами, які тобі більше непотрібні?
Ваня: То, щоб існувати, нам потрібно… бути йому потрібними?
Юра: А то! І якомога довше. Треба доносити чам щось важливе. (задумавшись на хвильку). А якщо ми персонажі твору, то цікаво подумати, що буде з нами після кінця? 
Ваня: Такс, це прикольно. Ну, дивись, згадай про твори, які ти вже читав. Історія починається з певної точки, і закінчується певною точкою. Буквально, до речі, бо ставиться точка, крапка, ги-ги. Можливо, в нас і кінця, як такого не буде. Донісши всі важливі думки, нас просто обірвуть серед фрази, та й усе. А після цього можна стартонути читання знову, й історія піде з самого почтаку.
Юра: Виходить луп!
Ваня: Виходить луп.
Юра: Чуєш, а якщо цей луп зараз відбувається із нами? Що якщо це не перший раз хтось читає нашу п’єсу? Раптом ми мали цю розмову вже разів зі сто? Або ж…
Ваня: Або ж її хтось десь читає водночас. То ми, виходить, існуємо паралельно в різних місцях – клятий мультивсесвіт! 
Юра: Знаєш, а воно, може, й добре. Хоча ця розмова й наганяє певних екзистенційних дрижаків, але вона збіса цікава, і я нею насолоджуюся.
Ваня: Хоча твоя гіпотеза дуже вже вкрай накурена, але мені теж збіса цікаво далі продовжувати цю думку. 
Юра: А давай поперевіряємо, чи ми справжні! Маю ідейку.
Ваня: Яку? 
Юра: Як звуть твою бабцю?
Ваня: Клава, а що ти?..
Юра: У скільки років ти пішов до школи? 
Ваня: У 7, бо в 6 років я гепнувся зі сходів доволі сильно, і початок першого класу пролежав би в лікарні. Тому мене вирішили… до чого  це все взагалі?
Юра: Ми можемо перевірити, чи ми справжні, відповідаючи на різноманітні запитання про себе. Якщо ми перси, то ми будемо наділені мінімальною кількістю спогадів, глибини, та людських якостей, достатньою для того, щоб створити ілюзію реальної людини в свідомості чів і краще з ними пов’язатися. Але якщо ми справді живі, то будемо мати більше, ніж це. Купу історій, і все таке.
Ваня: Юр, ти забув про четвер? Тебе створили з усіма твоїми спогадами, правдивість яких апріорі неможливо перевірити. І ми не зможемо підтвердити реальність таким чином, бо він просто візьме паузу і придумає відповідь на кожне твоє запитання.
Юра: Візьме паузу? Але ж ми маємо відчути…
Ваня: Дзузьки! Згадай усі фільми з паузами часу. Люди завмирають, а потім, коли плин часу  відновлюється, вони просто продовжують займатися своїми справами, нічого не помітивши, наче нічого й не було. Тому, чи нас створюють зараз по ходу, придумуючи кожну репліку для кращого бекграунду кожного персонажа, чи читають, як ми вже говорили, всоте, як готовий твір, з паузами на поїсти бутер, ми нічого не помітимо, бо існуємо лише в межах нашого з тобою Всесвіту, а він, чи вони – поза його кордонами, де час плине інакше.
Але ось одне я думаю… що якщо нас пишуть не як цілісний твір в хронологічній послідовності, а частинами, які потім розставляють в таймлайні п’єси. В такому випадку мають бути якісь шви, аби зрозуміти, чи реальна наша історія, чи ні.
Юра: У будь-якому випадку для нас вона буде реальною, а дізнатися, чи є світ поза межами нашого, знаходячись тут і не порушуючи законів нашого Всесвіту неможливо. Ми можемо тільки сподіватися, що драматург в один момент захоче, аби ми проламали четверту стіну, і тоді ми зрозуміємо, і може навіть побачимо той чудернацький світ. 
І ось цим я хочу відповісти на твоє запитання про склейки, шви й подібну бороду. Тебе, наприклад, хвилину тому взагалі могли звати Данилом. Але по ходу написання драматург згадав, що певний Даня висить йому сотку і випиляв ім’я цього мудака з п’єси. Та ми цього не знаємо, й ніколи не дізнаємось, бо, змінюючи наратив, він змінює об’єктивну реальність довкола нас, і це «нововведення» вже стає звичним станом речей, а про те старе ми ніколи й не знали. І я впевнений, що це вже як мінімум пару разів відбулося. Усе підлягає редагуванню, бо ніколи перша версія не є найкращою. Якісь твої слова до цього моменту, якісь мої, звучали абсолютно інакше. 
Ваня: Блін, ну що тут можна сказати, крім як: «Кто-то вообще не заметит ни шва, ни сшитых кусков в упор».
Юра: До чого тут Нойз? 
Ваня: Ну, ми говорили про шви, вставлені шматки історії… Мені, бля, тепер що, кожну фразу свою обдумувати так, щоб вона рухала якийсь ефемерний сюжет уперед?!
Юра (Послухавши, перевів погляд на свою руку): Пістолет Чехова!
Ваня: Що?
Юра: Ну, пістолет Чехова. Чи нє, не пістолет, гвинтівка вродє, але пофіг. Так от – це правило написання історій, де кожна описана деталь має мати свою функцію в сюжеті. На хіба я писав оцей херак? Що він взагалі може принести в сюжет? Він не стосується контексту нашої нинішньої розмови, ніяк не рухає історію, не підводить до жодної моралі, а отже ми не маємо перебувати в створеній п’єсі. 
Ваня: Бляха, нащо ти це згадав? Ну, окей, згадав у голові та й хрін по ньому, але нащо ти сказав це вголос? Ти сказав це, пояснив, що таке цей літературний прийом… нащо ти це зробив? Якби ти лишив це й не повертався до нього, це можна було б скинути на доказ як мінімум бездарності нашого «творця», або ж і могло довести, що ми не в творі. Але ти сказав це, вплівши свою руку в наш діалог.
Юра: Блін, ну зате скатертина на столі красива.
Ваня: Ні, вже не вийде. Тепер, що б ти не сказав, як би ти не старався мазонути щось із-поза меж цієї балаканини, віднині ти сказав про ствол, це сприйматиметься як спроба розірвати шаблон і зламати кліше, що тільки посилюватиме вірогідність нашої нереальності. Сука, Юр, ну от нашо?
Юра: Чорт, та я ж узагалі не думав, що воно ось так може вивернутися. І взагалі, я просто про це сказав і пояснив прийомчик, а ти вже додав моєму поясненню контексту, продовживши цю дурь.
Ваня: (Чхає). 
Юра: Правда.
Ваня: А от фіг! Пурга! (Чхає).
Юра: Будь здоровий. 
Ваня: (Роздратовано)От нахіба? (Встає з крісла). Нащо я зараз чхнув? Двічі, до того ж! Весь день не чхав, і на тобі. Цьому твоєму любому чуваку робити нема що, як прописувати те, як шмарклі зі слиною вилітають з рота його «творінь»? Ну схєра, скажи мені, будь ласка.
Юра: (Сміється). А мені прикольно. Ти так казишся через це. Мені здається, він тебе тролить тупо. Споглядати це – просто прекрасно.
Ваня: Тролить? А ну ж, і я тепер влаштую тролінг. Не тільки йому з нас ржати. Щас я позабавляюся з цих… як ти їх назвав? Чів?
Юра: Да.
Ваня: Пізда! (Сміється).
Юра: «Укурений, бле».
Ваня: Ой-ой-ой, мою ж фразу використав проти мене, ну підловив так підловив! Знач, треба проламати четверту стіну… Де в нас четверта стіна? Треба якось з’ясувати, куди говорити, щоб хоч уявити, що я бачу вирячені очі отих в залі, чи з столом, чи на сральнику…
Юра: Так, я зрозумів, Вань, можеш заспокоїтись. Присядь, будь ласочка, не маяч над душею.
Ваня: (Сідаючи, буркає) Якої в тебе походу немає, якщо вже на те пішло.
Юра: (Пропустивши повз вуха ремарку друга.)  Глянь, як ми сидимо. Наші тіла в кріслах напіврозвернуті, на 45 градусів, у бік телевізора, і один до одного. З точки зору вибудовування сцени, це найкращий варіант, аби глядач побачив нас, але не руйнувалася ілюзія того, що ми таки спілкуємося між собою. Зазвичай в театрі актори говорять в залу, але звертаючись один до одного. Так ми наче дивимося один на одного, але тіла наші повернуті один до одного лише частково. Йой, тавтології дохєріща. Сорян, інакше не можу пояснити. 
Ваня: Ти це переді мною вибачаєшся? Як наче мені не пофіг на те, як ти кажеш те, що кажеш. Чи це ти у чів своїх перепрошуєш?
Юра: Та вже чорт його зна, блін (всміхається). Але от, висновок! Ось прямо тут (вказує на телик), за цією стіною, може бути ціла зала людей, а ми про це й не дізнаємось ніколи.
Ваня: Ну, це вже якийсь геометричний окультизм, друже. «З точки зору будування сцени…». Я думаю, вони так стоять не для сцени, а щоб бабцям, які приходять в гості до твоєї старої, можна було і серіальчик на «Інтері» глянути, і між собою його паралельно обговорювати, а не через те, що там, в зомбоящику, орава сидить, якій так, бачте, зручніше на нас витріщатись.
(Підводиться й повертається до телика спиною). Закони театру, йома! «Ніколи не повертайся до глядача спиною». Накося викусі! 
Юра: Бля, ну ти показав. Ну бунтар! Ух ти ж, Ваня! Єба, та ти просто зруйнував увесь світовий театр своїм протестом. Оце твій геніальний тролінг, який ти хтів зробити? Воістину, мене аж торкнуло, друже, піду до тебе приєднаюся. (Починає вставати з крісла, Ваня розвертається й жестом каже йому сідати на місце)
Ваня: (Не може стримати усмішку) Ой, та йди ти, вже навіть протест зробити не можна, бо не такий. (Сідає.)
Юра: Ну і?
Ваня: Дивись, знач, паузи, так? Від них нам нічого не буде. Тому, ми можемо гратися з ними й змушувати всіх «не з цього світу» стопоритися.
Юра: Я слухаю.
Ваня: Наприклад, ми можемо почати говорити якоюсь невідомою для них мовою, щоб вони перервалися, зайшли в перекладач і довідалися, що ж ми говоримо.
Юра: Звучить, дивно, але пофіг, давай!
Ваня: (Дивлячись в стіну з теликом) Hi, I want you to know that you suck! Y’all are basic bros and bitches. And we are the heroes of the damned story! 
Юра: Вань, ну всі хоч трохи розуміють англійську. Второпають якось. Нам потрібне щось таке, чого ніхто не розкусить.
Ваня: (Його очі аж загорілися) Чува-а-ак!
Юра: (Задоволено всміхнувшись.) Ні слова більше. Se vi povas kompreni tion, mi volas, ke vi sciu ke vi estas tre mojosaj!
Ваня: І шо то означало?
Юра: А хто ж тобі скаже? Ми ж не хочемо, щоб і вони довідалися.
Ваня: Ну, тут да, цього вони точно не розкусять.
Юра: Якщо, звісно, серед них нема притрушених, яким нема шо робити, крім як вчити штучну мову, якою ніхто не говорить.
Ваня: Блін, прикольна забава, особливо якщо збоку на нас глянути. То що, ми тепер до глибокої старості будемо збиратися в тебе, сидіти в цих кріслах, тицяти пальцями в стіну за теликом і ржати?
Юра: А хулі, бро? Звучить круто! 
 
Обидва, погигикавши, притихли. Ваня дістає телефон і починає залипати. Юра сидить, роздивляючись кімнату. Вигляд має дещо задуманий.
 
Юра (дивлячись в стіну з теликом): Ти щасливий, Вань?
Ваня: Га? Так, ну, мабуть. Я люблю дуже розлягтися на дивані ввечері, взяти пивчанський, і переглядати Ютубчик. Ото щас…
Юра: Це не щастя, мен. Типу, це як задоволення. Ну, щастя, то, наче, і є задоволення… Ні, карочє. Типу, ти ось дивишся Ютюб і п’єш пиво. Можливо, це розслабляє, нічого не робити іноді приємно, але твій мозок абсолютно вимкнений. Він ні над чим не працює, крім як споживання. Чи не бувало в тебе під час цих сесій відпочинку якогось відчуття апатії, нудьги чи чогось такого?
Типу, ти ж знаєш, що я на гітарі з тиждень тому почав грати? (Ваня угукає.) Так от, я коли граю, то пальці горять, руки болять, спина… якогось біса в мене після цього була кріпатура на спині! Ще треба бринькати, рахувати, і тримати в голові слова пісні. Виходить лайняно, складно, але чомусь мене від цього пре. От я реально відчуваю, що кудись рухаюся, що я можу щось створити. Якусь музику, типу, граю сам, а не споживаю з того ж Ютюбу. І в ці моменти я наче забуваю про все, я розчинаюся в моменті, і немає відчуття апатії, чи що.
Ваня: Тобто, щастя – це коли ти щось створюєш?
Юра: Ну, так, тобто ні. Чи так? Блін. Типу, цей прикол з гітарою, гадаю, він як показник того, що я кудись рухаюся. А коли я ржу з відосів, то є якийсь голос всередині: «Чим я займаюся зараз?». А як зайти в Інст, то там взагалі повно народу розумнішого, успішнішого, багатшого за мене. Навіть з тією ж гітарою. От я так це все мучаю своїми пальцями, які вже нічого не відчувають, а тут (дивиться на свою ліву долоню), ги-ги, херак! і якийсь поц абсолютно без проблем грає таке, від чого очі на лоба лізуть!
Ваня: Поняв, тепер трохи зрозумів, куди ти хилиш. Дивись, варто зрозуміти, що завжди є той, хто крутіший за тебе. І завжди є той, хто крутіший за того, хто крутіший за тебе. Просто-напросто. Комусь пощастило, хтось довше практикується, в когось здібність від природи. Але скажу, пофіг на це. 
Типу, я, наприклад. Є купа всіляких «атребутів щастя», які нам всучують. Як якийсь список, де треба поставити всі галочки, аби щось сталося. Та це дурь, гадаю. Кажуть, треба гроші, а в мене їх нема й ніколи не було. Сім’я має бути, але в мене з сім’ї тільки мама та дідусь із бабусею. Лєрка є, це да, то круто, але ж вона не зовсім сім’я, розумієш? Вчуся, а підробляю в МакДональдсі. Це ж прям настільки клішоване лайно, що в англійській «flipping burgers» - це зневажливий вислів стосовно простої низькооплачуваної роботи. Я рядовий студент рядового уніку…
Юра: Та не прибідняйся вже так сильно, то неправда.
Ваня: Ну, окей, вчуся я добре, але про то далі. Так от, глянути на мене збоку – просто тобі типовий лузер. Ніхто, нізвідки, ні про що. Один із купи. Але чи мені не похуй? Я люблю навчатися, бо люблю малювати, люблю створювати, про що ти зараз говорив. Мені з цим пощастило, бо мама не пхнула мене туди, де спеціалістам краще платять. Дизайнери теж непогано живуть, але великих – одиниці. Та й не треба мені бути великим. Нам впарюють якусь таку ідею, що якщо ти не стартапер, якщо працюєш «на дядю», то ти неповноцінний. Я кажу, в дупу це! Може я й не хочу бути стартапером, може я хочу сидіти за фотошопом і фігачити щось для дяді, але щось таке, чим пишатимусь. 
І той МакДональдс. Що поганого в тому, що я роблю людям смачно? Довкола крутих кухарів і рестораторів створюють культ. Але вони займаються тим самим перевертанням котлет, що і я. Да, в них краще м’ясо, краща технологія, краще просмаження, але знаєш, що ще в них краще? Машини в них кращі, будинки кращі, номери в готелях кращі. Через ці показники успіху такими, як вони, захоплюються, а таких, як я, зневажають. 
І ні в якому разі я не кажу, що вони придурки. Вони суперські і я теж захоплююся мільярдерами, відомими художниками, дизайнерами… Вони багато для цього працювали, і я на них рівняюся, надихаюся ними. Я лиш думаю, що це не бінарно. Або так, або лузер. Я щодня справді прокидаюся з думкою, що я на правильному шляху. Я люблю те, що я роблю і тих, із ким я це роблю. І тому, гадаю, я щасливий.
Юра: Якщо ти любиш те, що робиш, то ніхто в світі не зможе сказати тобі, що ти неуспішний. Салют, бро! Ти красава, я б тебе трахнув, якби геєм був.
Ваня: Бля-а, ну можеш ти похерити красивий момент!
Юра: Ей, на те ж я і з тобою, щоб не зазнавався сильно. А то ще спокусишся тими бульйонерами й підеш проти своїх проповідей.
Ваня: «Проповідей», каже. (Сміється). А може реально, чуєш? Замучу секту! От тоді точно культовим стану. Культ-овим, поняв? 
Юра: Нє, ти надто придурошний, щоб дорости до світового фейму.
Ваня: Ой, а то наче ти ста…