З днем батька!

З днем батька!
  • Автор: Єлізавета Мамон
  • Місто: Київ
  • Рік: 2021

Дійові особи:

Тато — Алекс. Поважний бізнесмен 1969 року народження. Дуууже авторитетна людина. Любить доньку.

Донька — Віка, 2004 рік. Емоційна, інколи може зірватися, але загалом дуже старається стримуватися. Любить тата.

Марія — подруга Алекса.

СЦЕНА 1.

Повідомлення у месенджері, липень 2021 року. Віці 17, Алексу — 53:

Тато: Доброго ранку! Віко, більш ніж серйозно, платити як раніше я не буду!) Як для поваги до моєї думки, якої немає! Для спілкування, якого немає! Для повідомлень, які ти написала на минулому тижні, і на які я відповідати не буду… більш ніж і достатньо!) Якщо ти забула, в мене ще друга донька і їй я теж маю платити. А судячи з посту з твоїм Андрюшею в ФБ учора, ТИ вже доросла і ведеш себе не як дівчина в 17ть, тому ласкаво прошу у доросле життя! Нехай тебе забезпечує — ВІН. Якщо ти вважаєш, що питання тільки в мені, і Я маю визнавати якісь там «помилки, і йти на на якісь там поступки», а ти в нас біла і пухнаста, то нам не варто спілкуватися.

Повідомлення прочитане. Віка мовчить. Тиждень потому:

Донька Віка: З днем металурга!

Тато Алекс: Спасибі, донечка)))

 

СЦЕНА 2

2014 рік, Париж. Віці 9, Алексу — 45. Дія відбувається на кухні в гостях у подруги. Віка готує вечерю, а саме лапшу. На фоні показують французькі новини.

Донька Віка: Тату, а соусу нема?

Тато Алекс: Подивись в холодильнику, я працюю.

Знаходить соус, робить фінальні шрихи в приготуванні. Намагається розірвати пачку вермішелі — уся підлога встеляється макаронами.

Тато Алекс: Блядь, Віка!

Донька Віка: А, я зараз, блін…

Тато Алекс: Хто б сумнівався, що буде інакше! Я тут просто так сиджу?

Донька Віка: Я знала, як відкривати, воно просто…

Тато Алекс: Я бачу, як ти знаєш. Якщо не знаєш — спитай!

Донька Віка: Не кричи…

Тато Алекс: Я не кричу, я голосно розмовляю, ти ж не чуєш нормально!

Донька Віка: Ну я типу знала, як його відкрити, я приберу.

Господарка дому з іншої кімнати: Alex, à la table! Apéritif est là!

Тато Алекс (ніжно): Une seconde, Marie, nous sommes presque prêts!

Алекс мовчить, швидко друкує. Віка дивиться на нього і чекає із рваною пачкою вермішелі в руках. Алекс закриває ноутбук, знімає окуляри. Коротка пауза.

Тато Алекс: Значить так. Віка, я бачу, ти абсолютно мене не чуєш. Я кажу зібрати речі. Ти ігноруєш. І закінчуючи макаронами. Бачу, ти вирішила, що вже доросла. То це! Не! Так! Я роблю висновки! Якщо для тебе слова батька нічого не важать, будемо бачитися тільки по святах. На Новий рік і твій день народження! Почула мене?

Донька Віка: Пап…

Тато Алекс (з тиском): Я серйозно. Я зникну з твого життя, якщо ти не будеш мене чути. Зникну, чуєш? Інакше — не буде.

Донька Віка (розгублено): Тату, ну я нічого ж не зробила...

Тато Алекс: Отож, Віка. Нічого не зробила. Я все сказав. Тільки не треба істерик. Іди вмийся і за стіл. Прибереш після.

Віка ледь стримуючи сльози іде з кімнати.

Повідомлення у месенджері 2021 рік

Тато Алекс: С праздником 8 марта!

Фотографія накритого столу.

Тато Алекс: Святкова вечеря.

П'ємо вино 2011 року

Бабуся каже, що ковток може коштувати 10 євро)))

Смажена картопелька з сиром і запечена курочка

Донька Віка: ваааау! Смачного

Тато Алекс: Дякую

 

СЦЕНА 3

Віці - 12, Олександру - 48. Готель на морі. Тато збирає свої речі, періодично хапає телефон і щось друкує. Віка сидить уже на зібраних валізах, сидить в телефоні.

Тато Алекс: Задовбали вже, просто задовбали ідіоти.

Донька Віка: Що таке?

Тато Алекс: Мовчи.

Перериває щось у валізі. Рваними роздратованими рухами закриває її. Знову відкриває.

Тато Алекс: Де мої плавки, Віка?

Донька Віка: Пап, не знаю, звідки знаю.

Тато Алекс: Звідки ти знаєш. (Пауза, продовжує перевертати і розкидувати речі) А ти знаєш, що ти майбутня жінка, до речі? Ти своєму чоловікові теж так скажеш? «Звідки я знаю». Чоловік, якось там сам збереться бідний. А будуть у тебе діти! Там взагалі тотально за всім слідкувати треба буде: трусики до трусиків і так до нескінченності. А ти за собою прослідкувати не можеш, блядь. Ти ж дівчина! Чим там мама займається…

Віка мовчить. Робить вигляд, що допомагає йому шукати.

Тато злісно закриває валізу, виходить на балкон, закурює. Віка виходить слідом. Довга пауза.

Донька Віка: Тату, пробач.

Тато Алекс: Зроби висновки.

Пауза.

Донька Віка: Мені тут подобається. Тут класно.

Тато Алекс: Так. Класно. Будеш доросла, зароблятимеш так, щоб теж могла так.

Донька Віка: Боже, звучить нереально. Це багато мабуть.

Тато Алекс: Так, багато. Для цього треба вчитися. За кордоном. І жити. Теж. Я тобі кажу, ти пручаєшся, але ти від мами інакше ніколи не відділишся.

Донька Віка: Пап, ну мені 12... А це до біса далеко. І куди…

Тато Алекс: Якби Я вирішував, ти б уже переїхала давно. Перший рік далеко — мала іще, не готова, нехай. Але це в будь-якому віці стрес. Що ти думаєш, бабусі в 44 легко було адаптуватися? З чоловіком іноземцем, без знання мови. Ні. Але нічого. І ти пристосуєшся. Й подорослішаєш за одне.

Донька Віка: Еге, та, подорослішаю. А жити де?

Тато Алекс: Ну, ти ж познайомилась там із дівчатами в школі? Можна було б із кимось із них домовитись. Пожила б у них, батьки б наглядали. Але ж ти не думаєш про такі речі, усе тато.

Донька Віка: В сенсі домовитись?

Тато: В прямому. Пожила б у них. Я тобі для чого всі ці поїздки роблю.

Тушить цигарку. Дивляться на море.

Донька Віка: А чому ж ти не поїхав з бабусею тоді, 20 років тому?

Тато Алекс: А ти думаєш я не хотів? Я якраз пізно зібрався. Але дуже ж хотів! Змінив ім‘я, паспорт переробив, з універу всі довідки взяв. В консульстві питають: «Чому ви їдете тільки зараз?». Ну і правильно питають, хто в 23 вступає. Подумали, що імігрувати надумав, ідіоти. І не пустили.

Донька Віка: То це тому ти - Алекс, а я Алексівна?

Тато Алекс: Мені подобається, для роботи знадобилося. Лишив. А тебе щось не влаштовує?

Донька Віка:  Ні-ні, просто смішно. І що, шкодуєш, що не вступив?

Тато Алекс: Ну, не те щоб шкодую, але думаю там було б точно не гірше. Все одно уся динаміка — там.

Донька Віка: Слухай, але свої переваги. Поїхав би — маму не зустрів би  (усміхається).

Тато Алекс: Ось це б я якось пережив мабуть.

Донька Віка: То це ж і мене не було б.

Тато Алекс: А, в цьому сенсі. Ну, була б якась інша Віка. (Віка мовчить). Ні, ну я то радий звичайно, що ти в мене є. Це просто два протилежні варіанти розвитку подій.

Донька Віка: Ну, так.

Тато Алекс: Тільки не дуйся, ти ж знаєш, що я тебе люблю. Просто це життя. Діти річ не завжди бажана, і не завжди все навколо них крутиться.

Донька Віка: Ага, знаю.

Віка заходить назад у кімнату. Шум моря. Пауза.

Донька Віка: Твої плавки за сушилкою.

Повідомлення у месенджері 2021 рік

Тато Алекс: З днем закоханих!

(Вкладення): 7 этапов отношений, когда зарождается настоящая любовь

(Вкладення): Эти зверушки знают толк в объятиях.

(Вкладення):  Романс для влюблённых был пожалуй самым успешным фильмом из все…

Для спільного перегляду з Андрієм!

Донька Віка: Дякую, тату!

 

СЦЕНА 4

Віці — 14. Алексу — 43. Кухня квартири батька. Віка миє посуд. Розмовляє по телефону і плаче.

Донька Віка: …вони горланили, як не в себе! Вітчим пішов на тиждень, тепер повернувся і крики-стони. Мама весь тиждень в своїй кімнаті пролежала. Слухай, я не вивожу тупо…

Тато Алекс: Віка, досить нити.

Донька Віка: Що? (закриває телефон рукою)

Тато Алекс: Закінчуй, я сказав.

Донька Віка: Я передзвоню тобі, добре?.. Ага. Дякую, і я тебе, давай.

Дівчина намагається заспокоїти дихання.

Донька Віка: А, чому?

Тато Алекс: Бо такі речі, Віка, не розголошуються третім особам. Тобі це навіщо?

Донька Віка: А кому розголошуються? Ми ж дружим.

Тато Алекс: Сьогодні вона твоя подруга, завтра — ні. А ці факти роблять тебе вразливою. І плакатися теж не треба.

Донька Віка: Та яким чином це робить мене вразливою? Ми не унікальні, у всіх родинах свої таргани. Це ж тупо щирість, якщо не довіряти людям…

Тато Алекс: Мама нормально до цього ставиться?

Донька Віка: Так, абсолютно!

Тато Алекс: Ну файн. Якщо вам обом окей, будь-ласка, але я не вважаю, що це правильно. Ти мої особисті стосунки, я сподіваюся, ось так не розповідаєш?

Ні-ні, не розповідаємо.

Донька Віка: (вагається) Ні.

Тато Алекс: Ага, ну якщо надумаєш з кимось поділитися раптом, запитай у мене. Але ти знаєш, що я відповім, правда?

Донька Віка: Так, я зрозу..

Віка бере в руки надбитий стакан, і не помічаючи цього починає його мити. Все ще схлипує.

Тато Алекс: ВІКО!

Донька Віка: А?

Тато Алекс: ТИ, БЛЯДЬ, СЛІПА?

Кидається до Віки, різко забирає з рук бите скло.

Донька Віка: Щоо..?

Тато Алекс: Ти реально сліпа? Не бачиш, що стакан тріснутий, блядь? Я вранці розбив і спеціально відставив! Відкрий, бляха, очі, інакше, сука, не знаю, як ти в цьому світі виживеш!

Донька Віка (плаче): Та перестань горланити! Якщо знав, то чому не відставив? Він трохи надби…

Тато Алекс: Віко, не дратуй мене! Я на межі! В мене весь день дзвінки і зум коли йобанні, дедлайни горять! А у цих китайців все по-китайському, ідіоти! Так тут ти! Зі своїми підлітковими соплями і схильністю до саморуйнування! Тобі ніби п'ять років — зберися нарешті, подорослішай і висуши ці ріки зі щік. На тебе. Просто. Бридко. Дивитися.

Донька Віка: Тату, будь ласка… я тиждень  була з мамою, Ігор пішов з дому, ти ж знаєш, прошу те…

Тато Алекс: Ігор пішов з дому, чудово! До тебе це яке відношення має? Що ти від нього хочеш? Це їхня справа, перестань лізти…

Донька Віка: Та яке, блін, лізти! Це моя родина, це в моєму домі відбувається —ясно воно мені болить! Я не можу, не можу! Не можу, блін, ігнорувати, коли мама тиждень в темряві ридає!

Тато Алекс: Так, блядь, родина істеричок! Що ти, що мама. Ти просто копія Настя, чесне слово! Всі баби однакові, бля!

Донька Віка: Настя?

Тато Алекс: Так, Настя, тітка твоя, Настя! Та сама шизофренія!

Донька Віка: Шизофренія? Ти в своєму розумі?!

Тато Алекс: Та ти подивися на себе! Як помідор надулась! Навчися стримувати свої емоції! Ти вже доросла дівчинка, досить! І не кричи на мене, і на «в своєму розумі» не переходь! Будеш зі своїми цими подружками так розмовляти!

Донька Віка: Тату, досить! Не кричи так!

Тато Алекс: Як так? Ти ж інакше не чуєш! Я почав спокійно, а ти сперечаєшся! Віко, навчися сприймати об'єктивну критику! Від тебе просто потім ітимуть мовчки, і ніхто тобі не скаже вже, шо ти істеричка! Сприймай це, як подарунок з мого боку!

Донька Віка: Такі подарунки, тату, дуже сумнівна річ! Краще б їх не було взагалі. Як з тією розмовою у Марії в Парижі.

Тато Алекс: Віко, я вважаю, що необхідно тебе ставити на місце і роз'яснювати, як себе можна вести, а як ні. Якщо твоя мама цим не займається, це буду робити я! Ясно я тобі сказав?

Донька Віка: Тату, я приїхала до тебе за підтримкою! Бо реально ж важко, давай закінчимо…

Тато Алекс: Ми закінчимо цю розмову тоді, коли Я скажу! Я нагадую тобі, Віко, що ти в мене не єдина донька. І те, скільки нервів я на тебе витрачаю — це перебір! (Пауза. Стриманим різким голосом) Я зараз піду вигуляти собаку. Якщо ти не готова чути від мене правду, а хочеш тільки усіпусі — їдь додому. З мене досить. Напишеш мені.

Алекс виходить з кухні, чути, як закриваються вхідні двері. Віка певний час сидить заціплена, трішки заспокоюється, потім бере телефон і набирає мамин номер:

Донька Віка: Мам? Черговий пиздець…

Та та, він накричав на мене через стакан…

У вас буде можливість мене забрати?

Збираюся і виходжу, добре

Збирає речі і виходить.

Повідомлення у месенджері 1 січня 2021 рік.

00:03

Тато Алекс: З Новим роком! Ураааа!

Донька Віка: Навзаєм, татку!

00:21.

Тато Алекс (Вкладення) : «Не говорите, что у вас всё хорошо — не злите людей. Не говорите, что у вас всё плохо, и как вам трудно — не радуйте врагов. И вообще: меньше говорите, пусть окружающие спят крепче!»

Тато Алекс: Мудрі слова, візьми до уваги в новому році ;)

 

СЦЕНА 5

Вмикається світло. Тато і Віка сидять у глядацькій залі.

Актор 1: Так, час для короткої перерви. Зараз попрошу вас поділитися думками про те, що відбувається. Гаразд? Чудово, вважатиму що ви не проти. Отже, перевіримо готовність:

Підійміть руки ті, хто заснув, дивлячись цей шматок. Ага, дякую Вам за вашу чесність. Можете вийти з зали. Ні-ні, я жартую звичайно, але якщо хочеться, то зараз саме час, бо в нас театр без насильства і далі краще не буде. Дякую, що лишились, ви вдячна, але не дуже щира аудиторія. Ну що ж, підійміть руки ті, хто включений. Дякую, ви мої герої.

Гаразд, тепер повернімося до теми:

Підійміть руки ті, хто вважає, що Віка винна?

Підійміть руки ті, хто вважає, що Алекс винний?

Підійміть руки ті, хто вважає винними в непорозуміннях обох?

Супер, поживіть з цим одкровенням. І ті, хто утримались теж.

Можливо хтось хоче щось сказати? Коментарі, зауваження до п’єси, власні рефлексії… Можна покидати уявні гнилі помідори, все що завгодно. Ніхто? Так, друзі, ну це останнє попередження, більше такої можливості не буде…

Тато Алекс: Я хочу сказати!

Актор 1: О! Будь ласка.

Тато Алекс: Ага, дякую. Ну насправді… Дуже незвичний формат. Я не часто ходжу на подібні заходи, мене донька привела. Ось там сидить. Вона захоплюється театром і все таке. В студію ходить, актрисою хоче бути. Вирішила мене долучити. Так що от… Ну… Я бачу тут багато розумних людей, от.

Дуже цікавий текст. Але як на мене, неоднозначний, але не знаю чи тексти мають бути однозначними чи ні. Напевно, що ні. Скажу, що образи реалістичні, але все ж таки я не дуже вірю в те, що таке може бути насправді… Ну це театр звичайно, тут все може бути, але ну… Донька дорослішає. Актори не міняються. Ну як.. Може і міняються, не знаю. Справа в тому, якщо переходити до змісту, то ви серйозно представляєте тата таким деспотом? Тобто ви виставляєте його деспотичним, але по суті він просто справедливий суддя, і немає нічого поганого в його репліках. Давайте згадаємо найскандальніші судові процеси… Так, у… наприклад, навіть суддів на Нюрнберському процесі обливали лайном, хоча вони боролися проти абсолютного зла взагалі. Або там ізраїльський суд над Іваном Дем’янчуком. Загугліть! Там виправдовують його, ну по фактах же виправдовують, а в суддю і адвоката-захисника ледь не помідорами кидались. Так давайте тепер тата закидаємо цього! Це я про що… Ну. Це я до того, що справедливість в нашому світі засуджується. В той чи інший бік, все одно. І жорстокість. Хоча як на мене, жорстокість інколи НЕОБХІДНИЙ інструмент у вихованні АДЕКВАТНОЇ соціальної істоти.

Бо ці всі мантесорі, шмінтесорі — це все прекрасно, це все може бути, нехай. Свобода понад усе, як кажуть! Давайте ставити мініатюри статуй свободи в будинках. Чи при вході в повний зріст. Шоб кожна дитина почувала себе захищеною, от. Давайте зробимо ще 5 днів захисту дітей на рік. Так, шоб напевно спрацювало. Ну, як символ оцієї… дитячої… волі. Я тільки за. АЛЕ! Це просто перевертання понять від небажання дитиною займатися! «Вона навчиться на своїх помилках». Ага, канєшно, навчиться. Дитина має знати, що вона не центр всесвіту. Що любов треба заслужити. Що нічого не буває просто так. Що батьки — це не ресурс невичерпний, і що ТАК, що мене і обурило в цій п’єсі, ТАТО МАЄ ПРАВО ПІТИ. Якщо не бачить вдячності в свій бік. Який сенс лишатися, якщо умовна «свобода» виховує краще. І це насправді найголовніше. Вдяч-ність. Вдячність! І якщо дитина не знає що таке це слово, то їй треба пояснити! Можливо, це буде жорстко. Але я, наприклад, своїх дітей не б’ю. Я проти того щоб бити дітей, бо це травма. Але завжди можна дібрати слова. І вказати маленькому засраньцю, що все не так просто і поставити на місце. Благо, словарного запасу в нас дорослих вистачає. Від усіпусь до матюків.

У цілому, дуже багато паралелей, звичайно. В мене були непрості стосунки з татом, схожі якісь речі. Ну, але я хлопець, звичайно, і витримав. І не розсипався. Хоча теж, він і з дому йшов, і хєрню творив. Але от зараз, він хоч мене і бісить шалено, але живе зі мною. Я йому ремонт вдома роблю, дві операції зробив. Бо так треба! І сам я батько, донька в мене є. Ну, я вже говорив. Але, я вважаю, ще раз повторюсь, що строгість батька — це все ж таки прекрасні ліки. В них більше солодкого ніж гіркого і вчать вони до-бре. От, так чи Гете чи хтось говорив. Тобто ну так, наштовхує на роздуми. Все одно, от я з другом говорив там, Віка знає. От він каже: тато — єдиний чоловік у дівчини, який полюбить її по-справжньому і назавжди. І я в принципі згоден. А це таке, уривки болісні, звичайно. Але треба тримати в голові от те, що я сказав. Не може слово дитини мати однакову силу зі словом батька. Не може! Інакше порушуються закони буття. А в світі, як все влаштовано? Є Бог, а є раби божі. Потім ці раби для своїх дітей теж стають богами і так до нескінченності. От коли народиться у Віки свої діти. Ось тоді нехай з ними й сперечається, кричить на них, бо має на те право, дане всесвітом. А поки! Ні, не має. Я вважаю, що до 18 років говорити «на рівних» це чітке протипоказання. Бо сядуть на голову і ніяк інакше. Не знаю чи це справжня історія, ніби так. То в такому разі бажаю їм порозумітися, ясно. Хоча там у нього друга донька є, це нюанс, але…  Все одно поганий мир гірше хорошої війни. Бажаю татові сил і терпіння. І нехай не зважає на осуд свиней, все він робить правильно. Отак скажу.

Актор 1: Дякую Вам. Вичерпно. А чому руку не підіймали?

Тато Алекс: Коли?

Актор 1: Коли запитував хто винний з них.

Тато Алекс: А, ні, чому підіймав. Ну, на питанні, де я «включений», як ви кажете. А чому не підіймав далі. Бо думаю я занадто мало знаю. Я тут у своїх стосунках розібратися не можу. Донька некрасиво себе веде, тато намагається достукатись і, видно, не байдуже йому. Думаю з мого спічу зрозуміло на чиєму я боці. Не підіймав, щоб не псувати вам статистику, бо я ж бо знаю, що ви хочете почути. На такі питання я може в кінці відповім. А може і ні.

Актор 1: Що ж, дякую Вам. Віко, привіт. А тепер останній шанс щось додати. У нас є ще кілька батьків, ваш відгук був би важливий.

Актор 1: Окей, шанс висловитись і піти вичерпано. Давайте далі. Світло!

ЗТМ.

Повідомлення у месенджері 2021 рік

Донька Віка: З днем батька!

Тато Алекс: Дякую, донечка!

 

СЦЕНА 6

Кухня, липень, 2021 рік. Віці – 17, татові — 53.  Статична сцена розмови на кухні. Тато знімає і одягає годинника.

Донька Віка: Ну от скажи, ті аргументи, які я наводжу, вони взагалі нівелюються?

Тато Алекс: Чому нівелюються. Я знав ці… Більшу частину, напевно, відсотків 80 з того, що ти сказала, я все знав про Могилянку. Я ж теж знаю людей, що випускалися…

Донька Віка: Окей. І це взагалі нічого не змінює для тебе?

Тато Алекс: Ти не використовуєш одну фразу. Це статус. Статус знання КІМО і Шевченка. В світі і Європі. Ти ось кому-небудь скажи, що ти з КІМО і Шевченка, то всі знають. Але поміть, ти статус взагалі ніде не озвучила в своїх аргументах. Тому що для тебе він ролі не має.

Донька Віка: Мені просто,

Тато Алекс: Вік, я почув тебе

Донька Віка: Ні, стій, чекай-чекай

Тато Алекс: Я почув.

Донька Віка: Я зараз трішки інше скажу

Тато Алекс: Ну давай.

Донька Віка: Ну, по-перше, часи змінюються, все таке. І так, статус не в першій трійці моїх пріоритетів. Я просто здивована ультимативній вимозі, якщо чесно.

Тато Алекс: Ні, це не ультимативна.

Донька Віка: Та ні, це ультиматум! Ти не зробиш, як я скажу і я переріжу тобі постачання води.

Тато Алекс: От давай зараз без доповнень такого жанру. Твій аргумент основний який був? Чому мене це і обурило. Ти сказала: КІМО — пафосно, Могилянка – комфортно. Я не продовжував цю розмову потім. Тому що я розумів, що не час тому, і не місце, але я розумів одне: комфортність завжди була твоїм орієнтиром і в навчанні останніх років, і взагалі там… (активно артикулює, шукаючи слова) мама там… тебе в комфорті там… і все інше. Стосовно пафосності, я так розумію, що це той конфлікт, з яким ти внутрішньо, впевнений, впораєшся. Але він тобі не комфортний з точки зору зручності. А в плані там аля «золотая молодьож» — то серед них теж є хороша молодь, є і серед твоїх. Не можна, Вікусику, ховатися: треба просто адаптуватися і розуміти, як з ними комунікувати.

Донька Віка: Повір мені, я чудово з ними комунікую і я можу знайти з ними спільну мову. Але мій особистісний зріст на 90% належить моєму оточенню теперішньому, яке я сформувала внаслідок дистанціювання від свого шкільного оточення. Моє шкільне оточення і я зараз — це небо і земля.

Тато Алекс: Давай не будемо розрізняти це такими категоріями: воно просто різне. Це різні люди, з різними інтересами. А небо і земля — давай не відриватися від землі, бо, в принципі, потім боляче падати. (пауза) Якщо стосовно твоєї там зачіпки щодо моєї ультимативності, я тобі пояснив чому. Сподіваюся зрозуміло, да? Аргументовано. Я тобі сказав дохідливо, зрозуміло, да? Тому , що ти сказала, що тут ком-фор-тно! Нічого, що я взагалі-то твій тато, який, так, мама каже не брав участі, більшою чи меншою мірою, як мама, маю на увазі, в твоєму вихованні, але тим не менше. Як по КІМО, як по Могилянці, чого не було сказано? «ТАТО, як ти дивишся з приводу Могилянки? Як ти дивишся по КІМО?» Як по КІМО, як по Могилянці, ти ставиш мене перед фактом. Я вам що тут, номінальний? Людина-папірець – тато Вікторії Кравченко? Це так, без коментарів. Для обговоренння і обдумування. Віко, ти просто встань на моє місце!

Донька Віка: Тату, мені здається, це спільна відповідальність.

Тато Алекс: Я не про від-по-ві-даль-ність. Я про елементарну повагу до думки твого батька. Я взяв до уваги фразу, яку ти мені написала у зв’язку з тим, що я з певних причин запізнився тебе везти на останній дзвоник. Ти мені написала що? На мене не можна розраховувати. Всі ці роки ти могла розраховувати на себе і на маму, окей? Файн, я її взяв до уваги, і що я тобі написав у відповідь? Окей. Тепер повернемося, ще раз кажу, ви мене у всьому збираєтеся ставити перед фактом? Завтра буде у тебе чоловік, там Андрій чи хтось інший, теж? Перед фактом? Я взагалі поза дужками.

Донька Віка: А як я маю, що я маю, привести хлопця до тебе і радитись, чи він мені підходить, чи ні? Як ти це собі уявляєш?

Тато Алекс: Так! Є погляд збоку, батьківське чуття. Я зрозумів, це теж буде постфактум. Тобто ви підносите КІМО — це КІМО, тобто ні, щоб сказати — ТАТО. Такої фрази в цьому питанні не прозвучало. Тепер у нас Могилянка. Тому лев’ячою мірою моє обурення чи ультимативність, як хочеш це назви, лежить у цій площині. Якщо ти вважаєш, що мій статус батька полягає тільки в цьому, то повір мені… Ти пам’ятаєш прекрасно, я сподіваюся, нашу з тобою розмову на кухні у Марії вдома...

Донька Віка: О, так, я його чудово пам’ятаю, тату.

Тато Алекс: А шо таке? Шо таке?

Донька Віка: Не одну сесію психолога мені вартувала ця розмова.

Тато Алекс: Я можу твого психолога, ти знаєш куди… Розвернути і відправити куді-подалі.

Донька Віка: Як ти і мені в той момент зробив.

Тато Алекс: Тоді не зробив. Віко, ти знаєш, це називається твоя реакція.

Донька Віка: Моя реакція на «Я зникну з твого життя» в десять років?

Тато Алекс: Віка, Віка, Віка, Віка, почекай. Якщо тебе щось налякало, чому не можна було ЗІ МНОЮ поговорити, а не іти до психолога, який мене не знає, але робить тобі коментарі стосовно твого батька. Коли в тебе з’явився психолог?

Донька Віка: 2, 3… 3 роки тому.

Тато Алекс: Ти обговорювала з психологом, я впевнений, мене, свого батька.

Донька Віка: Це…

Тато Алекс: Ні, почекай-почекай, принципово – обговорювала?

Донька Віка: Так.

Тато Алекс: Обговорювала. А ти знаєш, що кваліфікований психолог, коли починається обговорювання батька, запрошує батька, щоб зрозуміти і мати другу точку зору. Я тобі принципово кажу. Можеш піти до будь-якого, або зайти в інтернет і почитати: якщо обговорюється питання третьої сторони і третя стоона…

Донька Віка: Це трішки інакше працює, тату. Вона спілкувалася із мамою.

Тато Алекс: Окей, закрили питання. Якщо ти вважаєш, що психолог знає мене краще, даючи тобі поради з приводу…

Донька Віка: Тату, будь ласка, сядь!

Тато Алекс: Віка, я сам вирішу, колі мені сідати і не наказуй мені!

Донька Віка: Тату, будь ласка, дослухай мене!

Тато Алекс: Ні, я …

Донька Віка: ПРОШУ ТЕБЕ!

Тато Алекс: Говори-говори!

Донька Віка: Коли я працюю з психологом і чіпляюся цієї теми, я не обговорюю, який ти поганий чи що ти зробив.

Тато Алекс: Ну вона тобі що дає? Поради..

Донька Віка: НІ! Це не так працює. Психолог не дає поради. Поради можуть бути виключно з того, як себе зберегти.

Тато Алекс: Зберегти від ЧОГО?

Донька Віка: Від травми.

Тато Алекс: Від якої травми?

Донька Віка: Я знаю, яка травма.

Тато Алекс: Все, Віка, все. Встає і направляється до виходу.

Донька Віка: Куди ти тікаєш?

Тато Алекс: Я не тікаю, я у-хо-джу.

Віка лишається одна.

 

СЦЕНА 6

Повідомлення у месенджері 1 вересня 2021-го. Віці — 17 і 3 місяці, Алексу — 53 і 7.

10:45

Тато Алекс: З днем знань! З 1м днем студетського життя!) Удачі і успіхів у всьому!

Переглянуто Вікою о 10:46. Відповіді немає.

19:54 Алекс не в мережі.

Донька Віка: Привіт, тату. Як Одеса? Я довго думала, прокручувала в голові і розумію, що все ж таки мушу написати. Я втомилася від постійних сварок, ти не уявляєш, як боляче мені говорити з тобою про гроші і вічно захищатися-захищатися-захищатися. Я злюся на тебе, бо коли мені погано, ти не вважаєш, що є проблема взагалі. Можливо час звернути увагу на слона в кімнаті?

Алекс у мережі. Не переглянуто. Відповіді немає. Віка друкує…

20:10

Донька Віка: Ти не чуєш мене. Так, я не та людина, що шукає складні шляхи і йде у завідомо не своє середовище, тупо щоб «загартуватися» — ми розходимось у цьому і це, може, і окей. Але я не розумію, чому для тебе можливість сказати друзям «моя донька вчиться в КІМО» важливіша, аніж Я у цьому всьому.

У тебе вічне бажання зробити мене сильнішою: не перехвалити, не долюбити, не розбестити. Я завжди була недостатньо класна, щоб можна було мені сказати «молодець» без «але». У 2018-му ти сказав мені, що в мене немає харизми, тому актрисою мені не бути. Те, де я зараз, що у мене є свій театр і що цей текст лунає — наслідки цього. Бо я до сьогодні жадаю звідусіль отримати визнання, бути НАЙКРАЩОЮ. Це так тупо: весь час доводити тобі, доводити собі, доводити всьому світу, що я чогось варта, і ніколи цього по-справжньому не відчувати.

Алекс у мережі, не переглянуто.

Відповіді немає.

Віка друкує…

20:17

Донька Віка: Навіть коли я грала у двох виставах за день, після кожної, отримуючи купу захоплених відгуків від незнайомих людей, ТИ говорив, що я «пережала», а другу взагалі не дивився. Коли написала п'єсу теж не цікавився: ну пише собі і пише, грає і грає.  В результаті — я не відчуваю себе гідною любові, коли є просто собою і не роблю щось надзвичайне. Я не вірю хлопцю, що кохає мене; не вірю викладачу, що став моїм другом і запевняє, що мені не треба захоплювати світ; не вірю мамі, коли вона каже, що пишається мною. Відчуваю себе лайном. І твій голос, закарбований всередині мене постійно мені про це нагадує.

Алекс у мережі, переглянуто.

Відповіді немає.

Віка друкує…

20:24

Донька Віка: Ти лякаєш зникненням з мого життя стільки, скільки я себе пам’ятаю, і в 6, і в 10, і в 12.  Блядь, я не розумію, як можна говорити це 9-ти річній дитині, для якої батьківська любов являє собою цілий всесвіт за ступінню значимості, — це так страшно! Я пам’ятаю, як у ці моменти в мене просто переверталося все всередині, хотілося вмерти; відчуття, ніби мене чкурнули ножем, ніби я в смертельній небезпеці, ніби зараз світ зруйнується — темніє в очах. Страшно знати, що в будь-який момент, за будь-яку неправильно розкриту макаронину твій тато може зникнути, при тому що він і так дуже епізодичний гість у твоєму житті. І коли ти кричав на мене, а ти часто кричав на мене,  я терпіла і була беззахисною. Я терпіла, бо усвідомлювати, що якщо я почну сперечатися, тебе більше не буде – було ще страшніше, ніж розчинятися в твоїх обрАзах. Я могла тільки плакати. Довго, в захльоб, виплакувати діафрагму і покриватися червоними плямами. Тепер же, коли я плачу при тобі, ти кажеш, що сльози — це слабкість і показувати їх соромно. А я бляха не вмію інакше: єдина людина, на яку я можу злитися і знищувати — я сама.

Алекс у мережі, переглянуто.

Алекс друкує…

Віка друкує…

20:26

Донька Віка:

Так, ці речі неможливо помацати і побачити: це не гематома на все бедро, не фінгал під оком, але болить воно не менше. Страхи втратити тебе переслідують мене, мені сняться ці епізоди. Я виросла, але дівчинці всередині мене досі до усрачки страшно.  І коли ти вже зараз, у мої 17-ть, використовуєш ту саму тезу «Забудь мій номер» – мені хочеться сказати «Пішов нахуй». Пішов нахуй. ПІШОВ НАХУЙ, а тепер забудь мій.

Алекс не в мережі, не переглянуто.

Відповіді немає.

Віка друкує…

20:27

Донька Віка:

Бо ти бляха розкидуєшся погрозами, до кінця не усвідомлюючи всю силу цих слів. Чому ТОБІ не страшно мене втратити? Я у тебе  ОДНА така і я можу піти. Але ж ти впевнений, що я нікуди не дінуся, що я залежна від тебе і що я – якась стала. І справді, мені вартує величезних зусиль зупинитися, перестати тебе постійно виправдовувати і дозволити собі злитися.

Алекс в мережі, переглянуто.

Відповіді немає.

Віка припиняє друкувати.

Пауза.

20:40

Донька Віка:

Я люблю тебе як дитина батька. Але ти систематично, на усіх рівнях робиш мені боляче.

Переглянуто

20:41

Донька Віка:

Я ненавиджу тебе за відчуття сирітства й відчуженості за твоєї наявності.

Переглянуто

20:42

Донька Віка:

Я люблю тебе безумовно — хіба це не важливіше за те, де я вчуся, за дрібні сварки на кухні, за те, що скажуть друзі у ФБ?

Переглянуто

20:43

Донька Віка: Я ненавиджу тебе, бо ніяк не можу протидіяти цій жорстокості. Бо мої слова і я сама нічого не важать проти твоїх слів. Я поступаюся і поступалася усе своє життя перед тобою і я уже не можу, не хочу і більше не буду. Мені просто треба відчувати себе у безпеці і любові.

Переглянуто

20:44

Донька Віка: Я люблю тебе. Але я майже впевнена, що якщо ти це почуєш, ти відхрещуватимешся і ніколи не визнаєш, що щось робив не так. А мені було б так важливо почути просте:

Тато: Пробач, я не хотів тебе ранити.

Переглянуто

20:45

Донька Віка: Я люблю тебе, але не знаю, чи ти почуєш і зрозумієш, що зі мною так не можна.

Переглянуто (Пауза)

20:49

Донька Віка: Я. Люблю. Тебе.

Алекс у мережі, переглянуто.

21:34

Алекс друкує…

 

 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / YOUNG 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.