Як у житті

Як у житті
  • Автор: Дарія Сємєчкіна
  • Місто: Херсон
  • Рік: 2021

Дійові:

Ріта – головна

Кіра – подруга

Макс - хлопець

Лариса – безхатченка

Ріта:

Я бачу темряву. Мені ввижаються символи, які я ніколи не розтлумачу. Тільки пасма волосся тієї жінки, що сказала мені, що я або прославлюся нікчемою, або прославлюся бовдуркою. Варіків нема вообщє. Є тільки фаталіті. Коли в тебе не вірять – це теж форма успіху. Але ти могла би змиритися з невірою від тих, хто має вірити в тебе, твій сектантський кружочок наближених до тебе. Але коли в тебе не вірять ебсолютлі чужі, незнайомі, ебсолютлі ніхто. Навіщо? Я йтиму на шоу.

(дівчину огукує безхатченка)

Лариса: що ти бормочеш, дівчино?

Ріта: м?

Лариса: запалити є?

Ріта: запалити … жечь сердца .. или гранитом высечь свои усталости от мира этого бренного ....

Лариса: ви поетеса?

Ріта: баронеса, йоптєль. Залихоманило мене трохи. Вам чи не знати. Котра ранку?

Лариса: сонце зійшло. Сьома або восьма.

Ріта: і справді. Непринципово. Мені вже мало що принципово. Не питайте чому. Я й не знаю навіщо я тому, кого бачу вперше й може востаннє, зараз почну розказувати про бентежні мрії, про вир життя, про фрустрейшн, про пошук себе. Як вас звати?

Лариса: Лариса.

Ріта: криса Лариса, ой, я це вголос, вибачте.

Лариса: я актриса Лариса. В мене колись були такі макіяжи, ви б знали, стільки ролей, стільки …..

Ріта: а зараз проторений безхатченковий шлях і пакет зі зморшками?

Лариса: життя не готує до зморшок. Зморшки готують до життя.

Ріта: ви теж поетеса?

Лариса: хм, теж саме питання, що я поставила тобі. Ми в дзеркалі.

(сміються)

Лариса: А є в тебе мрія?

Ріта: прикольно. Так швидко оговталися від офіціозу й перейшли на ти.

Лариса: ну а що нам втрачати?

Ріта: усе втрачено без нас?

Лариса: усе втрачено без мрії.

Ріта: мм, ти як прям … ти Лариса Коельо.

(сміються)

Лариса: а хто це?

Ріта: а там у нього є Фатіма, у Сантьяго в Алхіміку. Він бачить її чорні очі, йде за скарбами в пустелю єгипетську, коротше, Коельо всі цитують, як п*ющих трєзвєнніков. Оці перли водочні про сенси буття, нереалізоване життя, говно країну. Вся буханінська філософія, ну ти розумієш?

Лариса: Лариса Коельо … звучить беззмістовно, наче я привласнила собі чуже.

Ріта: але ж ми завжди привласнюємо собі чуже. За необхідністю, звичайно, але все ж. Знаєш є таке вчення про людей хьюман-дизайн?

Лариса: хьюман шо?

Ріта: генератори, маніфестуючі генератори, проектори, транслятори.

Лариса: ага, знаю, але це все мені аж нічого не сказало.

Ріта: так і є. життя – як купа слів, які гарно звучать, але сенсу для тебе в них немає.

Лариса: слухай, а що ти тут забула до ранку? Одна? Втекла з хати?

Ріта: та який втекла. Гуляли з подругою Але не на комільфо-ноті зупинили нашу гулянку.

(пригадує сцену)

Бар. Кіра й Ріта за кальяном, жива музика, гарний вокаліст співає «А горький вкус твоей любви меня убил, и я без сил, а ты змея пустила яд, любовный яд, и я так рад”)

Кіра: нічошний, да?

Ріта: ніза, конєчно, бархат ..

Кіра: ха-ха, бархатные ручки есть, а це в нього бархатні связкі. Блін, такий екземпляр ошивається в такій зарижні.

Ріта: ну чо зарижня? У зарижнях ми навряд чи змогли би …

(підходить кальянщик)

(Кіра співає «ах мальчік кальянщік сколька дєвачєк вздихає, сколька сльоз проливають прі відє на тєбя)

Кіра: а ви можете зробити так, аби в кальяні було одразу три смаки: щербет, кіслінка й плюс шоко тейст?

Кальянщик: усі ваші забаганки. Щось ще?

Ріта: і по аперолю, будьте ласкаві. А можна ще питання? Як вокаліста вашого звуть?

Кіра: шо, красавчік запав?

Кальянщик: Його звуть Романом. Але ж, дівчата, мушу попередити, що славиться тим, що розбиває серця.

(наспівує «Только шёлковое сердце, шёлковое сердце никогда не сможет любить”)

Ріта: да, репертуар, звичайно, з рубріки «колхозний фешн», але співає гарно, й щось в ньому є – не розумію що саме.

Кіра: чоловіча харизма? Агонь? Маскулінні струми?

Ріта: ну от, знаєш, це щось поза межами. Це коли ти не розумієш шо в ньому такого. Почуття таке донт андерстенд. Як до й після. Як усе що було до – це все хлопчики-тіндер-хлопчики. Смазливі дещо, цукрово-пудрові, інфантильно-мамєнькіни. Нюні й підтирачкі своїх слюньок своїми же слюнявчиками.

Кіра: дуже цікава теорія. Ти хочеш сказати, що він тут тобі заспівав попсні, й ти за цією одною ознакою зрозуміла, що він не з когорти тіндер-хлопчиків, нацюцюрникових інфантилів? Як ти докотилася до таких висновків?

Ріта: аура може? Я хз.

Кіра: Твоє хз – як лейтмотив усього твого життя.

Ріта: Кір, це претензія зараз?

Кіра: та смислі, яка в жопу претензія. Я про конкретне тобі, Ріт. Ну тіпа ти сама ними всіма перебираєш, а потім називаєш норм пацанів сморчками, хлопчиками на побєгушках і теде-тепе. Чесно, зосередься на тому, що тобі взагалі треба. Ти ж сама поводишся, як інфантілка.

Ріта: Кір, а ти зараз нічого не плутаєш? Не ти сидиш на батьківській шиї, годуєшся маминими супчіками, свої гроші в копілочку, а комуналка й пропітаніє – ти ж не тратишся. Тіпа ти не інфантілка? Я тільки?

Кіра: Ріт, ти гомодрілка. Чесно, ти так включаєшся у всяку фігню, як я не знаю шо. Наче я тобі якесь лайнове реноме створюю. Наче нам із тобою по 16, і ми хочемо махач за голубоокого білявчика.

Ріта: ми з тобою ніколи не махалися через пацанів, така нісенітниця. А тут сремося через що? Через те шо я тобі сказала що? Я навіть не пригадую суть, чесно кажучи.

Кіра: блін, я трошки втомилася від порожнього бла-бла. Це уморяєт сильно. Я економ викличу, тобі треба?

Ріта: ні, дякую, зустрінемося.

(повертається до безхатченки)

Лариса: це й вся історія?

Ріта: ну тіпа.

Лариса: заздриш їй?

Ріта: Ларис …

Лариса: гарна подруга?

Ріта: Натякаєш шо ми з нею конкуруємо?

Лариса: які натяки. Я живу на вулиці. Я кажу прямо. По розповіді я второпала трохи, що ви різні.

Ріта: ага, холєрка й мєланхолка. Така ж різнобортність як і з моїм колишнім.

(поринає в спогад)

Макс: ми ніколи одне одному не підходили, ну погодься.

Ріта: ну в смислє погодься. Коли ти змушуєш переходити на твою думку – мене це бісить. Досить цих хєро-маніпуляцій!

Макс: хочеш, ржи або не ржи, але ми наче інь й не янь, Бонні й не Клайд, тому шо, Ріт, я замаханий на твоїх езотеричних забобонах. У мене буває таке враження, що ти яйцями викотуєш якісь свої дитячі травми й не можеш учасно зупинитися, тому ти знайшла на кого свої психічні недолугості проектувати.

Ріта: Макс, що ти верзеш? Я жодного разу не скиглила тобі про свої проблеми, про дні критичні або просто дні, коли я не в ресурсі.

Макс: ага, твій любімєнький не ресурс – муд. Задрачує, чесно. А ти колись була в ресурсі, Ріт? Ти настільки повьорнута на сілах мислєй, вірі в індуїстсько-східні хєробори, ти так уміло робиш приглушки своєму адекватному розумові, що хана просто. Ти як деренчащий трактор на почві мого особистого простору. Я тебе прошу, приземлися, Ріта Гагаріна! Твоє життя не вартує того, щоб ти його просирала, пліз. Я би хотів бути поруч. Але я не вивожу. Ти руйнуєш моє життя, руйнуючи своє. Я залежу від твоїх настроїв, циклів, думок. Я залежу від тебе, Ріт, я втомився.

(повертається)

Ріта: хм, цікаво. Кіра в барі сказала тіпа «ріт я втомилася», і він мені теж «я втомився». Ларис, а я не втомилася?

Тіпа я не замахана?

Лариса: втомитися від життя – як філософія, як стежка, по котрій ідеш. Ріт, а хто не втомився? Тіпа я не замахана?

Хм, ми знову, наче в дзеркалі.

Знаєш, що втомлює мене? Я щодня з Сєрьожкою відчиняю двері в АТБ. Ми тіпа з ним швейцари. Я могла би жити в Швейцарії, а моя стежка – бути атб-швейцаркою.

Ріта: она хотела бы жить на Манхеттене, и с Деми Мур делиться секретами, а он просто диджей на радио.

А що за Серьожка?

Лариса: а он бачиш в тьомних штанях? а нє, далеко, не побачиш, ну в общєм – мій.

Ріта: а як ви познайомилися?

Лариса: доля.

Ріта: віриш?

Лариса: змушена. Сєрьожка – мій. Ти би знала, як він на мене дивиться. Я для нього досі актриса, розумієш? Звєзда його небосхилу, так-то.

Це може любов, не знаю.

Ріта: Лор, вибач, що в мільйонний раз нагадаю тобі шо ти без дому, але як ти до цього дійшла? Ти ж була актрисою.

Лариса: Не хочу .. говорити про це .. я вже не пам*ятаю того життя, у мене є тільки це життя. І нащо мені кудись туди повертатися. Була й була. Сєрьожка є. Вулиця ця є. Спогад, що я по жизні актриса є. А чи треба більшого?

(спогад)

Ріта: та чи треба мені більшого. Я відчуваю себе провінцією. Це незламне почуття, коли ти живеш у маленьких містах, і масштаби цих міст тиснуть на тебе. Та чи зважишся ти коли-небудь на те, щоб зрушити з місця? Будь. Будь. Будь. 

Ледачою. Будь невпевненою. Будь нейтральною. Порівнюй себе завжди. Неважливо з ким. Реально немає навіть приколу з ким ти порівнюєш себе. З Бейонсе чи з сусідкою з п*ятого, в якої з ранку в інстаграмі троянди, мерс під бочок і хлопчик-морячок. Реально. Немає різниці з ким себе порівнювати. Немає. 

(повертається) 

Безхатченка співає «Виновата ли я, виновата ли я”.

Ріта: Лор, а ти коли-небудь почувалася так, ніби просираєш своє життя?

Лариса: я його вже просрала.

Ріті телефонує Кіра.

Кіра: Альо, Ріток, ти там як? Норм додому дібралася?

Ріта: Привіт. А шо ми робимо вигляд ніби вчорашньої розмови й не було?

Кіра: соррі за інфантилку, чесно, Ріток, ми ж із тобою були під аперолєм.

Ріта: брєд. Бухло тут ні до чого. Я тобі заздрю.

Кіра: ого, нєждан.

Ріта: Я тобі завжди заздрила. Ти гарніша, темпераментніша за мене, тобі в дірект хлопці гарні пишуть, у тебе анкєта в тіндері за лайками крутіша, ти стрункіша, ти талановитіша, а мені тільки Мохамєди пишуть хай хєрмоза бьюті кьюті в тєлєгу.

Кіра: Ріток, ти чого, в тебе Луна не в той фазє чи шо?

Ріта: Ти тупиш, Кір? Я тобі заздрила завжди, й, будучи з тобою на спільних заходах разом, я уникаю бути поруч із тобою, бо в тебе й сукня коротша за мою, й декольте попривабливіше, й мейки ти робиш яскравіші, й ти тіпа інста-тьолочка, а я страшна подружка.

Ну куда це все.

Я втратила самоідентифікацію, тому що весь час на твоєму фоні я травлю якісь дуремарські жарти, ніби я в пожизнєнному стендап-шоу, й це тіпа моя защітка з серії «не родись красивой, а родись остроумной», і саундтреком грає «не смотри, не смотри ты по сторонам, оставайся такой как есть, оставайся сама собой”. Адже легше виїхати хоч на гуморі, якщо рожею не вдався.

Кіра: нє ну шо сказать, стривай. Про рожу свою ти взагалі не права. Й шо касаємо пацанов – теж незрозуміло мені. А Макс твій. Ну ви коли з ним були разом. Він же красень триндєц. Багато хто тобі заздрив шо ти такого пацана відхватила. Це ж Бред Пітт і Роналду в одному маскулінному флаконі.

Ріта: не знаю чи треба тобі це знати, але ладно, хрєн із тим. То приворот був. Білий, але приворот.

Кіра: смислі?

Ріта: ну ось так. Я тоді подумала шо він має дістатися або мені, або він западе на тебе. Я перечитала багато чого, що привороти всі – це кармічно хрєново, що я в себе ж віднімаю енергію, але я ризикнула.

Кіра: мдаааа. Я в шоці. Приворот в 21-му столітті, мдаааа.

Ріта: я не питала твоєї думки щодо цього. Ти щось ще хотіла?

Кіра: я ще хотіла спитати чи йдеш на кастинг ти? Цієї неділі у нас у Палаці, будуть знімати повний метр якийсь столичний режисер, може махнемо?

Ріта: Кір, ти така лицемірна. Я не вірю шо ти не розуміла шо я на твоєму фоні комплексую, й зараз ти мене кличеш на кастинг знову-таки, щоб ми поруч виглядали, як Івасик і Телесик. Пока.

(Минає 2 роки)

Ріта зі зйомок завітала додому на декілька днів. Йде головною вулицею біля АТБ.

Ріта: Лор! Привіт. Упізнаєш?

Лариса: Це ти мені оці пакунки? А шо там у них?

Ріта: ну подарунки тобі.

Лариса: тю, а за шо?

Ріта: пам*ятаєш наш той для мене доленосний діалог?

Лариса: та шо доленосного можна вичерпнути з бесіди з безхатченкою?

Ріта: як шо? Я вишматувала все своє життя. Всі заздрощі, що в мене були до тієї ж Кіри. Вона обрюхатилася, до речі, а я знімаюся в столиці у режисерів. І справа не в обличчі, як виявилося. Уявляєш?

Справа не в рисах обличчях узагалі. Енергія, яку ти несеш. От що головніше. Енергія минулого, яку ти готова залишити в минулому, а не вовтузитися з нею все життя. Я відпустила Кіру з лицемірством, я відпустила Макса, який не вірив у мене, а тільки бідкався, що я вірю в те, чого немає й не буде ніколи. Я відпустила всіх тіндер-хлопчиків, співунів по барах. Я поставила мету. Уявляєш шо так буває? Коли ти зізнаєшся собі в тому чого ти справді хочеш. Не осуджуєш себе в першу чергу. А потім усе пішло й поїхало.

Лариса: але я ж тут до чого? Це ти молодець, це ти зруйнувала старе.

Ріта: нє-а. Я побачила тебе. Актрису в минулому. Й як усе зрозуміла. Зрозуміла, що мною керував завжди страх. Я навіть із тобою злякалася, що мене чекатиме така доля. Доля з макіяжами й грімами й великими ролями в минулому й із Сєрьожкою під боком, з яким ми швейцаримо.

Лариса: і в цьому є красота. В глазах смотрящего. Я ж Лариса Коельо, пам*ятаєш же?

Ріта: ага, Лор, ага. Й знаєш у чому фішка. Шо не треба соромитися високих цілей і класних амбіцій. Не варто боятися якогось заможного життя, якщо його в тебе не було. Адже може ж бути. Ти кажеш собі всьо я замахалася жити так далі я хочу вірити в себе й бонус коли в тебе вірять інші вони транслюють у тебе віру а ти уже сама в себе віриш чи не вандерфул це, Лор?

Лариса: та вандерфул, що б то не значило.

Ріта: це прекрасно.

Лариса: це прекрасно.

Ріта: дзеркало, пам*ятаєш?

Лариса: та забудеш.

Ріта: я тобі пудр усіляких там у пакеті, й суконь, щоб ти себе знову актрисою Ларисою відчула. Адже ти мене оцим своїм «я вже життя просрала» наполошила дуже. Й я почала щось робити. Відпустила. Прийняла. А далі ще цікавіше. Пафосно й банально, але все в наших руках і головах. Прям як у житті.

 

Дія 2 

Флешбек. Два роки тому.

Ріта пакує валізу до столиці. Їй телефонує Макс. 

Ріта: Ало. Є сенс говорити?

Макс: Ріт. Ти себе бачила? Ну тіпа?

Ріта: Ти хочеш додасти ще порцій булінгу? Чого ти досягаєш, Макс?

Макс: Ріта, я хочу, щоб ти розплющилася. Таких, як ти, там тупо зграями гребуть. Їх сотнями Поплавський із свого поплавка, ору, смішно звучить, так-от, із свого поплавка культури й мистецтв супер-унівєра випускає. Й ти така приїжджаєш зараз у столицю, у шмотках із секонда, ні дубльонки з мєхами, ні вій нарощених, ні ботокса у лобі, ні губ качнутих, ніфіга, приїжджаєш така, і шо? Тебе моментально разберуть на проєкти? На Холостячку? На Вагітну в 40? На Мастершеф? На шо? Ріта, я хочу до твоєї тупої башки донести, що ти провінційка. Вид провінційний. Підвид: селянський. Як Своя лінія в АТБ. Як завжди дешевший варіант. Як слухати попсу замість Ейсідісі або на хвильку вмикнути Епетіт оф дестракшн у Ганс енд Роузес, а потім миттєво сморчки підбирати під Плачу на тєхно.

Ріта: Макс, офігєнно. Такі паралелі наводиш, ніби ти магістр психологічного дєрьма, правда. А сам за освітою в рядах кухарів із ПТУ. Мені так шкода себе. Чому я все це терплю? Чому? Чому я слухаю те, що я сама про себе знаю? Невже ти реально думаєш, що я не міркую про шмоткі з секонда, про те, що таких, як я, в столиці тьма. Але я хочу. Я хочу податися. Я обираю з-поміж двох енергій: або розтрачувати себе на зусилля бути щасливою або на зусилля бути нещасною. Все одно зусилля треба однакові задіяти. Але різний результат.

Макс: Ріта, ти така ж дурочка, якою завжди й була. Ти не чуєш. Не хочеш слухати. Вважаєш себе мєга-емпаткою? Що співчуваєш різним сортам населення? Ходиш там, із бомжихами бла-бла, за жизнь і за судьбу. Смішно. У скриньку їм кидаєш завжди гроші. А чого ти не думаєш, що вони й самі можуть жопу підняти й почати щось робити? В них є ноги й руки, й мізки, й голова й все вони можуть, блін! А тут на горизонті підкралась така ти, Терезушка, й їм дала аж по одній-дві гривні, допомогла їм, триндець, їм як раз вистачить відплатити іпотеку чи тачілу взяти, а може й на горілку по акції ще можна додати. Ну шо, скатертиною тобі дорожка в твоєму поїзді на столицю, до ескортниць, до шалав в дубльонках, до попрошайок у метрополітенах, до висших міров, до сословій, до крутої жизні, до … я ж шо? Я просто намагався очі тобі роззути, але воно дурне якщо, то це не виправити нічим.

Ріта: Макс, сподіваюся, що ми більше жодного разу не перетнемося ні в місті, ні в месенджері, але хочу тобі щиро подякувати все одно. За те, що я більше ні в якому разі не дозволю нікому так із собою поводитися. Я не заслуговую на те, що ти зараз мені наговорив. І казав мені весь цей час. Я тобі не іграшка для булінгу або антистрес для абьюзу. Нехай тобі щастить у твоєму щасливому житті без таких дурочок, як я. 

Розмова закінчується пригніченим станом Ріти. Вона вирішує зателефонувати Кірі.

Кіра: Дратуті. Шо там, як справи?

Ріта: Привіт. У мене сьогодні потяг.

Кіра: Далеко?

Ріта: В столицю.

Кіра: Ммм, несподівано. Гуляти?

Ріта: На довше. Працювати.

Кіра: Тю, ким?

Ріта: (присоромлено) Ну зйомки там, масовки, епізоди, театр може.

Кіра: Ммм. Прикольно. Макс мені вже дзвонив.

Ріта: Не знала, що ви спілкуєтеся.

Кіра: Буває. Сказав, що тебе-дурочку не переробиш. І ти знаєш, я з ним навіть згодна. Ти так їдеш навпомацки. Ти нічого не пробила. Ти ж знаєш, які всі чіки там. Макс, до речі, сказав, що це мені треба видвигатися до столиці. По перспективам яскравіша. Потенційніша, так сказать. Амбітніша.

Ріта: (не витримує, істерично мовить) Так шо ж ти не їдеш? Шо ж ти з таким вантажем амбіцій сидиш? Чого я тебе не бачу в екранах? Кір, ви в одній багнюці з Максом. Так радісно, що я можу зараз розбити рожеві окуляри склом собі в зіниці. Я так довго виправдовувала вашу поведінку. Може я щось не так, не те, треба інакше? Може вони мають рацію? Може це я така нетямуща? А вони мені добра бажають? Ніхєра вони мені не бажають. У них коаліція. Проти мене. Проти правди. Наголосити на тому, що я нікчема, що я бездара, що таких, як я, просто як багнюки на вулиці. Кір, я Максу вже подякувала, залишилось і тобі. Щиро дякую за нашу фальшиву дружбу. Дружба з фальш-стартами. Дружба в одні ворота. Ти знаєш, це дружба, яку важко назвати дружбою. Це просто посиденьки в кальянних, це посміхуйчики, коли вам так весело від аперолю й того, що вам обидвом сподобався Роман-вокаліст-а горький вкус твоей любви. Мені радісно, що скло б*ється мені в очі. Й що мені є звідки брати сили зараз, щоб робити по-своєму. Не по ваших порадах жити.

Розмова закінчується ще більш пригніченим станом Ріти. Вона бере з собою у валізу товстий блокнот для записів.

Ріта: (монолог)

«Чи можна назвати мої перші півроку в столиці депресивними? Вважаю, що скоріше пошуковими. Я їхала на передумовах, що я нікчема. Смішно, але так. Мої Макс і Кіра так мені це втлумачили, що я, як баран, у це повірила. З-десяток співбесід, аномальні ейчари й кастинг-боси, приниження за сексистським рангом, ходила наче Мойсей, дякувати що не 40 років, із припадками сміялася зі своїх страхів, знайомилася в тіндері, встигала варити гречу вдома, фасувати її в судочки з філе курки, крокувати до офісів, опрацьовувала холодні й теплі клієнтські бази, отримувала преміальні, почала для столиці непогано заробляти, пішла до Скаймолів і Дрімтаунів, побачила ціни на сукні, замовила в інстаграм-магазині, все одно їздила по секондах, ментальну бідність не сховаєш, познайомилася з гарним чоловіком, пили каву спочатку по вечорах, зустрічалися, не хотіла стосунків, потім захотіла, закохалася, чи він у мене, було неважливо, він мене приодягнув, не збрешу, нормальний дохід у нього, але я не хотіла раптово перетворитися на саме ту меркантильну шавку, блін, вагалася, чи треба мені ті стосунки, він мені поновив косметичку, у мене навіть з*явилася дубльонка з мєхами, він мене показав другові, той шеф-редактор на центральному, вони телемагазин відкривали, почала вести той телемагазин, раптово, дівчинка в тєлєку, зрозуміла, що я його не люблю, не телемагазин, а Макса, бляха, він за іронією всіх доль теж Макс! Як мій у провінції, а цей із тих, хто мені дубльонку з мєхами. Не любила. Пішла. Дубльонку забрати не змогла. Він, до речі, жмот. Окрім дубльонки майже нічого. За комуналку не брав. Не хочу вже про нього. Працюючи в телемагазині я вже норм виглядала. Я схудла. Я розквітнула. Парадоксально. Спрацювала психосоматика? Аби що не спрацювало, але я пишалася собою. Я накопичувала гроші, їла сьомгу, мені зателефонували з іншого телеканалу з пропозицією власного шоу, бо їм подобалося, що я не виглядаю, як ескортниця. Я ж не вдула філери в скули, хоча гроші є на це. Губи не роздула. До вебкам-студій не пішла. Нічого. Залишилася на позиції. Змінила стиль. Такий не рококо, знаєш, щоб багато ажурних тканин, воланів там, прибамбасів, шиньйонів, як у ведучих на регіональних каналах. Мій дрес-код на межі офісного й ділового, романтичного стилю. Коротше кажучи, я їм подобалася. Що в мене очі не тупої. Й обличчя в мене не з категорії конвенційної краси, коли дивишся на дівчинку, а в неї ну усе гарне! І ніс, і зуби, по всіх параметрах. А в мене обличчя розумне. Ми зняли пілот. Я робила огляди ютуб-каналів, тіпа як Дурнєв, але з більш інформаційним нахилом. Мені нормально платили. Я знімала біля НСК Олімпійський хатку. Уявити тільки!

Напрацьовувала контакти, епізодично знімалася, шоуріли, портфоліо, декілька кліпів, ходила на кастинги, починався другий рік у столиці, я злітала з колегою в Шарм, Стамбул, Тбілісі, Барселона на вихідні, мрія-казка!

Працювала, брала гроші, кохання не шукала, хотіла метр на другорядну хоч …

Познайомилися на якомусь івенті з режисером, він довго дивився в мої вже не наївні очі, й раптом як скаже: «це той типаж, що мені треба», я думала до останнього, що він мене розводить на що завгодно, але ми почали знімати мильну драму, я граю бізнес-леді таку амбітну, що серця рве чоловікам, щораз згадую Кіру, яка, на думку Макса того минулого провінційного, більш яскрава й амбітніша за мене, але Кіра там і сидить, народила, кажуть, лялю, кожному своє, я в мильній багатосерійці, знімаємо, за кожну зміну гроші, це взагалі ульот, мені подобається, далі більше, от зараз вихідні, вирішила катнути додому, щось мене так заностальгувало за рідними вулицями мого міста з дитинства, пройти повз парків, я згадала ту актрису Ларису, Лора, я ж тебе згадала, розмови наші, якісь смисли».

Монолог закінчується, перетнувши час, безхатченка Лариса на головній вулиці рідного міста Ріти сидить перебирає газети, в них має бути репортаж про них із Серьожкою. Місцевий фотограф їх зазнімкував, вони ж місцеві кадри, той тримає двері, вона екс-актриса.

Ріта: отаке-от життя. Я тобі швидко розповіла, бо бігти треба, я в місті недовго. Пакет мій подивися. Там стільки всього. Бльосточки, пайєточки, туш, пудра, лаки для нігтів, ну, розберешся.

Лариса: дивися. От на сторінці нас сфоткали. Я така в кадрі нічо така. Да?

Ріта: (посміхається) Мені подобається. Такий ритм у місті. Ніякий. Ніхто не турбується про завтра. Акції в АТБ, ще якісь газети друкують, щастя як воно є.

Лариса: ти пробач. Зараз газету відкладу. Дякую за дарунки тобі. Я все передивлюся. Може щось кому передарую. Рада за тебе. Твої оці друзяки такі друзяки, що нехай у них усе буде добре.

Ріта: Лор! Ти шо! Такий досвід. Я стільки переступила. Стільки упереджень. Страхів, накрутів. Що я нульова у всіх сенсах. Бліііін! Лор!

Лариса: Шо там?

Ріта: Ми ж зараз знімаємо оцю багатосерійку. Думаю, що ти з Серьожкою зніметесь у нас. Я тобі там у дарунках ще мобілку купила. Сімка там уже стоїть. Я зателефоную. Натиснеш зелену кнопку, добре? Давай зараз спробуємо.

Лариса: (тисне на вхідний зелену кнопку) Ого дива! Ти кажеш, що зателефонуєш? Сподіваюся, їхати нікуди не треба?

Ріта: Подивимося! Епізод або тут знімемо з вами, або може візьмемо вас на декілька днів. Ви ж на антуражі такому, ти шо. Уяви! По каналу «Україна» ви на екранах. Дива, кажеш?

Лариса: Не інакше. Лариса Коельо навіть знайшла того самого Коельо, про якого ти мені казала.

Ріта: Хтось забув «Алхіміка»? Знову сміюся, як тобі пасує цей псевдонім. Бліііін, не можу. А як тобі пасуватимуть пайєтки з того пакета й як тобі пасуватиме кіно, ммм!

Лариса: Ну й дива!

Ріта: Все, як у житті. У щасливому житті.

 
 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / NEO 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.