Тут



Тут
  • Автор: Ілля Устюжанін
  • Місто: Авдіївка
  • Рік: 2020

Тут

На якійсь планеті, на якомусь континенті, у якійсь країні, поруч з якимось містом та лісом. Є якесь місце про яке ніби всі знають, але ніхто не знає що це на справді. Всі знають це місце, як добре, красиве та потужне. Але ці всі знання через те, що начальство цього місця дуже переймається за його статус. Це місце як великий плюшевий ведмідь всередині котрого щось сховано. А ось що? 
Здається, що це завод, де ще з «живих» людей, роблять якихось біо роботів, не справжніх людей. Які говорять так, як їм скажуть, роблять щось так, як їм скажуть і взагалі живуть так, як їм скажуть.

Чим там на справді займаються, про що говорять, про що мовчать, чого вони прагнуть та чи знають вони що з них роблять? Так, саме «що з них роблять», тому що коли живеш так, як хтось скаже, то ти не живеш, ти існуєш. Існуєш як лампа, бетон, дерева, олівець, дверь. Хпххахахаа, та навіть у них більше свободи ніж у тих істот котрих створюють на цьому заводі, вони навіть нікого не слухають, не підкоряються комусь, вони просто існують.
Прокинулись вони десь в 5:45 
Ніхто сильно не спілкується, можуть тільки кричати друг на друга через те, що друг другу заважають одягатися.
В 6:10 шикуються у спортивному одязі. Через п'ять хвилин вертаються назад.
Вони вернулись, починають застилати свої ліжка, чистити зуби, бритися, ідти в туалет, треба ще мати терпіння, щоб вистояти там чергу та треба одіти форму яку видали.
На 7:15 шикування. Ранкова перевірка та огляд  тебе (чи побрився ти, чи нормально виглядає одяг, чи нормальна в тебе зачистка)
Якщо вони не встигли зробити щось до 6:10, то вони це роблять до 7:15.
Вже трохи розмовляють.
Про те, що сьогодні повинно бути, кричать друг на друга, пісні слухають, кажуть як їх щось заїбало, страждають якоюсь хуйньою.
Ще, вони ходять курити. З кожним днем можно побачити більше людей.

7:15
Стали вони по бригадам, бригадами легше кирувати.
На ранковій перевірці деякі люди кричать дуже сильно «Я», коли називають їх прізвище. Не знаю навіщо. 
Поки бригадирів з усіх бригад розповідали їх розклад на день, усі інші розпочали розмовляти.
Літять птахи 
Бригада це баче 
Деніс (підстилка головного стада, терпіла, збирає документи, шпала):
—Ось бачите, вони кудись летять, а ми тут і с'їбаться звідси не можемо.
Андрій( непоганий хлопець, кидає снюс, дуже худий, дає мені павербанк на ніч):
— Бля, мабуть в армії краще ніж тут.
Деніс: —Там кімнати по 4, 6, 8 людей. Холодильник є. 
Андрій:  —Смотря где. Запомнітє пацани, ми живемо у конюшні А, А перша буква в алфавіті, значить ми номер один. Всі інші хуйня.
Деніс: —Хвхазаз, сука. Нам постійно кажуть ми номер один, я бачу які условія номер один. Сука, якби достроіли, нахуй конюшню. Ну, осьце добудувати і там зробить душ, такий самий, як зараз, але щоб не бігати до нього, а лучше ще з кабінками. Ну серйозно, подивіться, вони построїли оту хуйню, вони строять цю хуйню, та вже добудовують, там хуйня осталося. Нашу конюшню точно звалювати не будуть. Здесь будуть жити ще десь років десять, сорок.
Бригадир стада прийшов.
Бригадир ( начебто норм, іноді перебільшує і стає ніби начальник, включаяє генерала в армії, хоч два-три раза в день проводить ніби бій з тінню):
—Кончені, блядь кончені. Хочеться вже уюхата звідси і ніколи не вертатися. То що, шо не день так, якісь пригоди. То замок на ящику сломають, то папку спиздять, то зарядку спиздять, то пачку носків спиздять, то блять замока сломають. Шо не день, то пригода.
Деніс: —А завтра що буде?
Бригадир: —Футболку спиздили.
Деніс: —В мене тільки труси спиздили, блок від зарядки блядь.
Бригадир: —Я вже не можу. Не відпочиваю, речі піздять. Нахуй було цей замок зривать, якщо ніхуя не спиздили. От як ви дівчата не хочете додому?
Тая( здається що вона тупа, вважає себе кращі всіх, думає, що на її думку комусь не похуй, але якщо ближче познайомитись, то норм):
— Та меня все рівно. Я би з'їздила до дому на тиждень і сюди би приїхала.
Ангеліна (якась дивна, що про неї можна сказати, що вона написала зно на 187):
— Я вже звикли, дома все одне і теж саме.
Ілля ( дехто називає його Білим, теж шпала, мало с ким спілкується, не розлучається зі своїм телефоном):
— А ось тут не одне і теж кожен день? Дома можна з друзями погуляти, нормально щось вивчити, нормально поспати, нормально поїсти.
Андрій: — Ось про поїсти. Вже дуже хочеться поїсти дома та поїсти так, щоб через час знову не хотів їсти.
Тая: — Не говоріть про їжу і так хочу їсти.
Славік (термінатор, класичний селюк, простий та добрий):
— Тут їжа якась монотонна, уто особливо каша. Уто щоб щось у животі просто було. 
Діма ( знає всякі військові штуки, кричить, якщо хтось часто ходить біля його ліжка, сильно потухає коли Ілля на когось починає агритись):
— Та, нормально. Это же полезная еда.
Бригадир: — Тиша! 
Вони пішли їсти.
На сніданок була  вівсяна каша, верена трішки суха курятина, маленький кусок хліба на якому був сир, поверх сиру масло та було ще багато просто хліба, бери скільки завгодно. 
Сидять вони по двох. Не спілкується, тільки бажають друг другу смачного. 
Вони поїли.
Бригада зібралось і пішла у інший цех.
Цех промивання мізків.
Бригада починає щось робити поки вони ідуть
Бригадир: — Встати! Раз, раз, раз, два, три (5 раз)
— Поки ви не будете нормально йти ви нікуди не підете.
Тая:— ну ідуть нормально, будь ласка.
Саша( можно сказати, що він адекватний, але в нього дебільні приколи, знімає тікток та завжди думає, що від нього щось хочуть):
— Нащо ми це робимо? Ми через це вічно запізнюємося 
Бригадир: — Нащо ми це робимо? Та щоб у вас в голові хоча би якась ізвілина з'явилась. Щоби почали розуміти де ви і як треба себе вести.
Саша:— А, ну давай тоді цілий день ходити, щоби я розумним став. Ми же ходимо і в нас одразу ізвілини з'являється. Я ж сюди ходити мабуть приїхав.
Бригадир: —Все! Закрий рота! Раз, раз, раз два три ( 7 раз)
— Прямо!
Бригада поділилась на дві групи через карантині умови.
До першої групи зайшов промивач. Дуга група сидить одна, чекає на промивача.
Істоти у другій групі починають розмовляти.
Андрій: Я вже звик до всього. Сначала жалів, потім злився, а зараз похуй.
Бригадир: Я спочатку знав, що це хуйня, але я не понімав, що це настільки.
Ярик (нормальний, футболіст, не вийобується чимось, привітний, завжди чимось ділится):— Да, настолько хуйня, что это пиздец.
Бригадир: В мене всю жизнь відговаривали. Всьо дитинство говорили, ну долбойоб, не роби хуйні. А я говорю, нє я блядь спецназ.
Андрій: ну, я был на это психологически настроен.
Бригадир: Як приїхав сюда: ніским не общаюсь, нічого не знає, нічого не бачу, не знаю який курс долара, яка погода.
Ярик: Да, вообще, тупа новостей никаких. Не что показывают, блять, ни фильмов, ни музыки, нихую. Вообще не понимаю, что там за ситуация.
Ілля: Как за куполом.
Всі починають розмовляти хто с ким хоче.
Бригадир: Вставити! Сіли! Встати! Сіли! Встати!
Саша: Нащо ми це робимо? Ладно, якщо ми ходили би, я би хоч «розумніше» став.
Бригадир: Булоб, хоч чучуть якоїсь дисципліни, нахуй.
Саша: Якої дисципліни? Це блять долбоєбізм, а ні дисципліна. 
Бригадир: Обоснуй.
Саша: Я тільки що тобі пояснив.
Бригадир: Ні, ти Обоснуй, чому долбоєбізм це дисципліна.
Саша: я про те, що ти конкретно зараз дєлаєш, це долбоєбізм, а ні дисципліна.
Бригадир: То єсть, хай всі пиздять.
Саша: Чувак, всі інші базарять. От ми сидимо тихо, щас ніхуя не робимо. Ми що на парі зараз, в нас прєдподоватіль ти сидиш, чи шо. Чи в нас тут дохуя якісь, блядь, прослушок, камер. Ми всі сидимо і тихо між собою общаємся. А що нам, сука, сидіть і мовчать.
Бригадир: Бо ви не знаєте, що і як повинно проісходити. Ти прийшов, блядь, зі своєї бурси і качаєш тут права. Ти не понімаєш, як це взагалі всьо обустроєно.
Саша: При чьом тут обустроєно?
Діма: ну, хоть более по человечески. 
Саша: ми тихо сидим.
Діма: Мы же не кричим. Ну, понятно, что не мало людей
Бригадир: Ну блядь, сядь на моє місце, подивись на це все. Каждий із вас говорить, говорить не пошибки.
Діма: я тебе про это и говорю, каждый из нас также само всех слышит. Понятно, что каждый говорит и от этого создаётся шум, но мы же не орём, мы не боремся. В любом случае не можем мы всё на одну тему говорить.
 Бригадир: Блядь, ви понімали куди ви шли. Я ще раз повторю, ви шли ні в детский садік, ви шли навіть ні кудись інше місце. Ви хочете робити те, що ви хочете. Єсть дисципліна, єсть те що требують. Те що вам не їбуть мозги, а їбуть мозги мені. Це не значить що блять цього не существує.
Діма: Так есть человеческое отношение.
Бригадир: Блядь, давай я тебе каждий раз буду тебе за собою водить і будеш слухать. Я буду говорить, ви йому росказуйте, не мені, на що це мені слухать, що в мене кончені долбойоби, а я самий головний долбойоб, потому шо я не можу з цим нічого сдєлать. Потому шо, я тіпа головний, я кончений із-за того, що така хуєта проісходить. Що ви опаздуєти, не вмієте ходити, що ви тиняєтесь по території. Каждий день, каждий їбучий божий день я це слухають. Я отако стою і вони дивляться і починають, ти , блядь, такий сякий, сякий, в тебе хуєта робиця.
Тая: Опаздуєм кудись, хммм. Навіть цікаво чому.
Бригадир: хммм (кривляння). 
Саша: Блядь, інтересно , чого ми кудись опаздуєм. Може потому що одійшли, вернулись назад, стоїмо і шагаєм, « вертайтесь назад, біжить бігайте».
Бригадир: я вам об'ясняю чого ви запізненюєтесь. Єслі в тебе в жизні обустроєно так що ти цього хочеш і ти це будеш дєлать, то тут такая теорія не работає. Потому що тут роботає колектив, а ні сам за себе. Хочеш бути сам за себе? Вйобу нахуй, що ти в принципі і хочеш. Я тобі об'ясняю, тут не буде такого, що всі ідуть, а ти ідеш і п'єш каву, всі ідуть, а ти говориш по телефону.
Саша: Коли це таке було, ну хоч раз щоб я таке дєлав?
Тая: Та це не тільки він, не надо.
Бригадир: Не тільки, я не тільки про нього говорю.
Саша: Я вообще ніхуя не роблю.
Бригадир: Я просто тобі говорю причини, причини чого так получается. Ми не маємо права ідти по території і щоб один в телефоні, другий в жопі, третій в носі, между собою пиздять, тишени немає, дисципліни немає. Ви счєтаєте, що це нормально. Ви доказуєте що ви попали не в колонію і не в тюрму. Це не багато відмічається від колонії та тюрми, я тобі скажу, принципи тут ті самі. Ти думаєш мені це все подобається? Тільки чому я придержуюсь цьої теми, не теми, а того що надо придержуватися. І не качаю права і не делаю вид обіженого.
Саша: Тут ніхто не качає права. Всі по фактам базарять
Бригадир: Вот імено, що ви базарите. Ви превикли, що ви на граждакє до сіх пір. Я, блядь, не на багато відрізняюсь від вас. Ви думаєте, мені це надо? Блядь, та я вже заїбався кричать. В мене, блядь, горло зірване який день, в мене температура хуй знає який день. Я, блядь, тоже хочу бути нормальним, вміннямим чєловекам, нахуй. Но тільки бігаю за вами, кожному жопу підтераю, окрім дисципліни, ще ця документальна хуєта. В те шо хуйові «бригадири»( тут інше слово, але хай буде це за ради персонажа), звісно хуйві, бо ви хочете жити по якімось своїм понятіям. Ви приїхали сюди, та живете по якімось своїм понятіям, хто вообще непонятно як, я раніше так жив і тут так буду. Це не обичне місце, тут є якісь правила. Я не знаю який раз я це разказую, а вам всьо ровно похую нікого ніщо не виходить.
До цієї групи зайшов промивач та почалась промивка мізків.
Потім вони пішли на обід
На обід був борщ ( який завжди дуже гарячий, ніби з пекла), пюре якесь дивне з сарделької, салат з помідорів та болгарського перця, хліб, солодка булка та компот з сухофруктів.
Поїли, відпочили годину і знову пішли на промивку.
Потім пішли навчатися ходити, довго та зайобісто.
Потім пішли вечеряти.
На вечерю була картопля тушкована,  м'ясо, морква по-корейськи ( не дуже смачна), хліб з маслом та чай.
Потім їх відпустили на вільний час, реально час. Вони спілкувалися з родичами, відпочивали, голились, купались, ходили курити.
Потім була вечерня перевірка. Не знаю навіщо, мабуть перевіряють, чи хтось не збіжав, а може і просто так.
На вечерній перевірці деякі люди кричать дуже сильно «Я», коли називають їх прізвище. Не знаю навіщо. 
Потім ще вільна година. У цей вільний час більшість їсть те, що їм передали родичи, співає пісні, пліткують, готовляться до сну.

Рівно в 22:00 вимикається світло, кричить команда відбій. Ще пів години буде хтось світити собі фонаріком та розмовляти, доки хтось із старших не крикне « Закрили рот! Відбилися!». Всі затихають, починають спати та інтернет через те становиться краще, навіть відоси можно подивитися. 
Люди десь у пів першого починають розмовляти та ворушитися у сні. Більшість щось невнятне кричить коли спить, іноді про батьків, іноді про це місце, іноді про те що їх щось заїбало, іноді роблять якісь дивні звуки.
Всі заснули. Завтра їх чекає новий день, але такий же однотипний, як і всі інші дні.

Я ненавиджу себе за те, що я тут? Блять, я стільки зробив і стільки грошей вклав, щоб бути тут. Нескінченні поїздки в інші міста заради мукулатури від лікарів. Ну, з плюсів, я знаю, що у мене все норм з моїм тілом. А може не все, я ж тут опинився? Пів літа проїбав заради цього. Який же я мудак, що тут опинився. Це був мій запасний варіант, а став в кінці літа основним.
Приїхав до Києва з другом, ради поїздки сюди. Всё що треба зробив. Ще два, чи три дня гуляли цим містом. Сука, я відчував себе дуже вільним там, але зараз я тут.
Другий раз поїхав сюди вже без друга . Було трохи стрьомно, але я до цього їздив вже сам у Київ і не тільки туди.  Жив у гуртожитку, вкімнаті зі мною були ще два тіпи. Але передісторія, будучи дома я домовився за гуртожиток, приїзжаю у Києв, звоню до гуртожитку кажуть в нас закінчилися місця, говорять звонить у інший. Я хотів спитати номер телефону цього іншого гуртожитку, але вони кинули трубку. Ммм кайф і що робить? Шукаю хостел, знайшов ніби в районі, котрий мені потрібен, та і до метро 20 хвилин. Приїхав в цей хостел, а це двоповерховий совковий будинок, так ну може в середині все норм. Зайшов у дом, мені показали кімнату, а там 30 людей, смердить потом, душно, якщо одним словом, то хуєта. Але я все ж посилився в цей гуртожиток, у котрому "не має місця для мене". Там у кімнаті були два тіпа, Ваня був норм, але з Назаром я більше здружився. Гуляли разом, ходили в кімнату напроти, там був Міша, теж добрий хлопець, я навіть з ним зараз, ну тут, спілкуюсь, а ще у кімнаті з Мішою були два піздаболи. Ми приходили і ржали з їхніх казок. Ххапхха, один раз ми прийшли в ту кімнату, і друга одного з піздаболівзбила машина збила. Ми думали, що він знову нам лапшу на вуха вішає. Тому що він повинен був Міші бабок. Ми думали, якщо тіп так грає, що навіть плаче, то це вже якесь психічне порушення. У ранці він показав пруфи, що це сталося. Бля, я хотів про інше написати. Так ось, я поїхав, щоб мене сюда прийняли.
Чекав-чекав, чомусь хвилювався. Прийшли результати, бля яким я був довбойобом, я чомусь радів. Ура мене сюди взяли, ура це ж типу, круте місце. 
Приїхав додому, погуляв, побухав і поїхав сюди.
Приїжджаю сюди і селять мене в, так звану, "конюшню". 
Блять, це одна кімната десь на 400 людей. Нас заселили кудись у саму пізду, на другий поверх, я їбав там спати, та переїхав туди, куди типу не можна було лягати, але мені, і ще декільком людям, було похуй. Там було відносно норм, навіть в мене був ящик з замком, для моїх речей. 
Я не хочу писати про кожний день. Буду писати щось, що мене дуже вразило.
Конюшня – це піздець одним словом для мене. Може тому що я не був ще в такому місці. У туалеті тут совкові дірки, навіть дверей немає. Коли сідаєш посрати, то виставляєш руки, типу зайнято. Щоб потрапити до душу, то треба вийти з конюшні, хвилину пройтися, і потрапляєш туди. Пощастить, якщо вода буде тепла, мені не щастило. 
Сука, а ящик, як він мене заїбав вже, у ширину 40 см не більше, він без замка, та ти його с кимось на двох повинен ділити. А в мене цей ящик тільки для мене, я взяв сюди стільки одягу, що в мене мої речі з клопотом влазять.
Люди які тут? 60-70% тупі довбойоби, 50% бидло, ну це як на мене. Якось нас вчили ходити правильно, і хлопець, назвемо це "з нашої компанії", почав це знімати на відео, на пам'ять, та до нього підійшов інший хлопець і почав бикувати "нахуй ти мене знімаєш і т.д.". Ось і такого контингенту багато. Зранку, коли прокидаюсь мені хочеться всіх полити бензином. Може це через те, що я засинаю десь о 23-24 годині, а прокидаюсь о 5:30, тому що нам треба з конюшні виходити о 6:10.
Коли нас вчать правильно ходити, в день по 5-7 годин з перервами, я відчуваю як з мене роблять робота. А як ноги гудять після цього.
Вчать як правильно розмовляти. Розповідають, що в нас є такі, і такі, і такі обов'язки. Розумієш як тут мало свободи.
Виходити за територію нам ще не можна, можна тільки у вільний час бачитися десь годину з батьками.
У лише один вільний день за всю неділю, тут немає чим займатись, ну це як на мене.
У магазині тут ціни не дуже, вода 1,5 л за 30 грн. Цигарки можна замовляти у тих до кого батьки приїжджають, чи у старших – 1 цигарка за 5 грн, пачка лм за 75 грн. Вода є безкоштовна, фільтрована у кранах, це круто.
Я не знаю як тут можна навчитися, коли ти живеш з 400 "людьми". 
Розмовляючи зі своїми однолітками, чи з дорослішими про те, як їм тут. Всі говорять "ну, звикнути можна", " мабуть подобається... Ну звикаєш".Один хлопець на моє питання, як тобі тут він відповів "Хуйня. Якби була б можливість бути десь в іншому місті , то я би побув тут і з'їбався би через 5 днів у інше місце". Інший відповів " Я своїх дітей у такі місця не пущу, навіть якщо вони будуть цього хотіти". Говорять "та похуй, все одно нічого не зміниш". Але я не хочу звикати, я хочу жити так, як я хочу. Не хочу боротися у своїй голові з тим, що з мене роблять робота. Блять, сука, я хочу бути живою, вільною людиною.
Бля, як мене заїбав наш «бригадир».
Своїй матері говорив про те, як я себе тут відчуваю. Каже, ну ти звикнеш, це тому що в тебе почалось самостійне життя, стерпи цей рік, а потім буде все добре. Ти ж сам цього хотів. Ти і ми стільки в це сил вклали. Доведи хоч би щось до кінця. Завжди щось починаєш і не доводиш до кінця. А якщо мені це не потрібно, не потрібно доводити до кінця. Я чув, як мати починала плакати від наших розмов, а в мене десь на третьому дні вже був ком у горлі, та трохи сльози підходили. Казали, ти же чоловік, повинен бути сильним, а я нікому нічого не повинен. Бачиш, твоєму другу нормально тут, а тобі чому так. Може тому що ми всі різні, та по різному сприймаємо те, що нас оточує і те, що з нами трапляється. Комусь одне нормально, комусь зовсім інше. 
Мати за мене реально дуже сильно переживає.
Блять, кожен день чую про те що у когось щось спиздили. Повезе якщо ти прокинешся і в тебе нічого не пропало. Блять, мені не повезло, в мене спиздили мою улюблену кофту. Сука, улюблену. Чорна кофта Джек Джонс.
Але тут, мабуть, більшості подобається.
Цікаво, а наскільки сильно мені тут дадуть пізди, якщо дізнаються, що в мене стоїть смайл?
Думав, що тут кину курити, але зараз курю вже четверту сігу за раз.
Який же в нас «бригадир», «командир» довбойоб. Ніхто у формі не бігає по наказу головних, а ми бігаємо, ніхто стільки не шагає на місті як ми. Блять, головні інших не вигадують допомога наряду, блять, я не бачив жодного хто був у допомозі наряду окрім наших. Це мудак, який хоча би раз на пів часа скажить які ми довбойоби, чорти, кончені і все інше. А він в нас запитує, чого ви мене не слухаєтесь, чому не поважаєте? Реально? Блять, а ти нас поважаєш?! Ні, взагалі не поважаєш. Поведінка в тебе, як у того, кого піздили все дитинство, а тут ти став типо вище за всіх. Ні, ти просто довбойб, ось і все. Чомусь всі так вважають, але у всіх ніби язикі у дупі. Мені похуй на нього, тому я все це йому говорю. А я не збираюсь під кімось стелиться, чи комусь лізати. На відміну від більшості нашого стада.

Більшість чекає карантину, а деяким похуй на це, їм тут нормально.
Ще тут вся територія огороджена колючим дротом, можливо коли ти знаєш про це та бачиш його, то з'являються думки, що ти якась дресирована тварина чи біоробот.
Іноді мені не хотілося навіть вставити, але зараз начебто все нормально. Звик. Звикати це не думати, звикати це інстинкт.
Чомусь почала боліти голова.
Зараз мені на все всеодно, на все. Все ніби якесь сіре, нічого не хочеться робити. Їжа іноді, як пінопласт. Це не про цей стан, коли все валиться з рук, а коли в руки нічого не береться.
Я, мабуть, зараз виглядаю, ніби мене заїбало моє оточення, на всій планеті для мене немає місць, моїх людей, красивих країв, ніби вже не поїду в Олександрівку, Білозерський район.
У мене є лише декілька виходів: жити як скаже начальство, на чомусь вість, чи купатися в якомусь пойлі. Треба жити так як ти хочеш. Нехай може недовго. Або здохни відразу, або візьми від життя все.
Тут хоч щось, но спиздять у когось за день. Повезе якщо не в тебе
Всі ці думки, мабуть, через те, що я вже давно не дивився відоси наютубі, а ящик вже й забув, коли останній раз дивився. Там би мені розповіли, що все добре в моєму житті.
Мені здається, що тут всюди очі та вуха. Навіть щось мамі не говорю. 
Великий брат стежить за тобою.
Весь час у голові одна думка "Життя одне, іншого вже не буде".
Істерично смішні, сумно, та цікаво спостерігати за тим, як з мене точать шестерню системи, а я намагаюсь цьом якось чинити опір.
Я не хочу жити за правилами. Не хочу щоб за мене хтось малював моє життя. Я навчився малювати, залиште мені трошки місця.
Відчуваю, що запиздівся сам перед собою. Так запиздівся, боячись комусь принести якусь біль, що я вже не розумію хто я такий.
Як тут дрочити? Один спробував у туалеті, його спалили. Бля, це ж нормально. А тут така з цим проблема, ну як проблема, ніхто не знає де і як цим займатись. Але я зміг це зробити. В мене було безсоння, і, ніби, всі спали о другій ночі. Але все одно було стрьомно. Коротше, я відстрілявся і ліг спати десь о 2:30, а мені ще прокидатись о 5:40.
Було би краще, якби батьки тих, хто створив цю систему, були б такими ж стрільцями як я.
Десь через місяць на всіх жінок будуть дивитись, як на дірки в м'ясі. Чому так говорю, вже бачу і чую такі прояви.
П'ять раз тут плакал. Два роза коли розмовляв з батьками, а три раза у ночі, коли вже всі сплять і мене розриває в середині, в мене корчиться лице, хочеться щось зробити зі своїм обличчям, хочеться кричати, але кричати не можна.
В мене вже другий день ніби хтось у голову встромляє ножі. Гострі головні болі мене чомусь почали турбувати. Подивимось, що буде далі. Ну, як подивимось, я подивлюсь, ви не дізнаєтеся. Адже ви живете зі мною лише до останньої моєї крапки.
Коли хтось із моїх друзів мені подзвонить?
Заберіть мене звідси, хоча би на день, хоча би на тиждень. Хочу почути себе вільним, побути з людьми, відпочити.
Зараз я розумію, чому у більшості дорослих завжди незадоволене лице.
Дивлюсь на дзеркало, бачу дорослу людину, але відчуваю себе ще трохи дитиною.
Відчуваю, що займаюсь не тим що треба.
Чомусь саме тут, я захотів освітлити волосся та зробити на них якісь малюнок. Але у нас був вільний день та можна було одягатися у свій одяг. Я надів свої широкі штани, широку футболку і у мене запитали, може я підор. Лол. Я впевнений,що підозри це вони. Адже це саме їх їбе держава, це вони все життя терплять, це вони добровільно стають рабами.
Заїбало робити те, що не хочеш. Робити щось, що тобі не подобається, коли вже останні сили виходять.
Я був народжений для щастя або не зовсім.
Іноді я роблю зі своєї руки пістолет, уявляю що він справжній, уявляю що я в них стріляю, уявляю скільки куль в них увійде, уявляю їх крик, їх останні хвилини, їх опір смерті.  Вони заслуговують, того щоб я це уявляю.
У меня така ситуація, кину це місце і батьки перестануть мене фінансово підтримувати так, як зараз. Мабуть, ще стосунки недуже будуть. Буду сам на сам зі своїм життям. Це мене тут тримає. Але я знаю, що батьки бажають для мене всього самого найліпшого. А я мабуть звикну і буде все нормально. 
Мати для мене дуже багато зробила за все моє існування. І зараз батьки дають благо стимулів для того, щоб я не покинув це місце. Я вже не кажу, як мені тут і все таке. Кажу, що все нормально. Типу, не хочу, щоб вони зайвий раз хвилювалися. Але ж у мене теж тут піздець. Але ж, бля, це моє життя.
Але ж я мріяв подорожувати країнами і щоб життя у мене була як в треках Макса Коржа. Про треки Коржа, це рофл, але ви зрозуміли про що я.
А ще, щоби кинути це місце треба заплатити гроші.
Я не хочу працювати за 500$, жити як хтось скаже, працювати з тими від кого, коли бачиш ріже очі. Але вже нічого, нікого, ніщо не змінеш.
Голова перестає боліти після двух таблеток парацетамола.
Насправді, я звичайно все це вигадав. Я нікуди не їздив, не ходив і не буду. Тільки спробуйте мене з мого ліжка підняти.