Сабвей або Десь під Святошином

Сабвей або Десь під Святошином
  • Автор: Анастасія Савенко
  • Місто: Каховка
  • Рік: 2019

Сабвей або Десь під Святошином  

Дійові особи:
Молодик, вдягнений наче хіпстер з ноутом в руках
Курець
Топовий підросток
Дві дівчини, 16 років
Бабуська
Програміст-студент-гітарист - просто гарний хлопець з великим дзенькаючим рюкзаком
Мусульманка, яка розуміє лише арабську, базову англійську та пару слів російською
Викладач 
Студент з бісиками в очах

Усі події відбуваються у вагоні метро

Темрява.
На сцені сидять усі десятеро в сірих балахонах з каптурами, голови схилені донизу.
Різкий нахил вправо. Тиша.
Голос: «Шановні пасажири! У зв’язку з раптовою смертю водія, поїзд не може рушити до прибуття представників служб поліції та швидкої допомоги. Щойно всі необхідні процедури буде пройдено, інший водій прибуде на маршрут. Дякуємо за розуміння!»
Світло.
Всі скидають балахони, розгублено озираються та труть очі.
Бабуська: «ой боже ти праведний, що ж на світі білому коїться? Да упокоїть Господь його душу» - дістає з-за пазухи хреста, молиться, бубонячи
Хіпстер: «от бляха, і що в таких випадках робити? Ми то в чім провинилися? Які до біса представники служб, альо! Хай заміняють і ми їдемо! В мене дедлайни горять»

Топовий підросток: «Та чого ти, дядьку, зараз загуглю». Дістає телефон і розчаровано кладе його назад. – «А зв’язку то немає»

Хіпстер: «Звісно що немає, йолопе»

Мусульманка: «ізвінітє, а што здєсь гоінг он? Пачіму ти.. ми.. ви… стаїм?»

Топовий підросток підозріло коситься на хіджаб та відсувається ближче до хіпстера. Хіпстер штовхає його, вигукує:
Хіпстер: «Та господи відсунься від мене, ідіоте»

Бабуська: «Ох не згадуй імені Господа свого всує, дитино»

Хіпстер: «та не лізьте ви, жінко, де ваш Бог, що ми тут застрягли?»

Бабуська: «Не посила Бог тих іспитаній¸що не можемо ми витримати…»

Курець: «Ага, а б’ють по одній щоці, підстав другу! Що за концепція така цікава»

Викладач: «Пане, та досить трусити колінами, вся лава хитається, зараз вагон перевернеться і не тільки машиніст помре»
Одна дівчина зойкає, друга її обімає
Курець: «Та палити хочеться, не уявляєш як. Думав зараз вийду, візьму каву, затягнуся. А тепер сиди і скній в цьому бісовому гроті»
Викладач: «Але ж, пане, грот це печера лише з одним входом, а тут їх кілька. Порівняння некоректне» - поправляє краватку
Курець: «Та начхати на ті ваші терміни. Де ти тут взагалі бачиш хоч один вихід? Суцільний склеп» Встає, починає роздивлятися стіни та мацати їх.
Програміст-студент-гітарист: «Ти диви, до них бомжі туляться, а ти потім цими руками до свого обличчя полізеш. Як дитя, їй-богу»
Курець: «Шукаю бісову протипожежну сигналізацію. Ну помру я, розумієш, як не покурю?»
Мусульманка: «АЙ ЕМ СОРРІ»
Студент: «Та помовч, хабібі. Тут поцікавіше ситуація вирисовується. Петре Олексійовичу, це що, ви?»
Бабуська: «ПОРОШЕНКО??»
Студент: «Якби ж то, пані. Сидоренко. Викладач кафедри фінансів ріднесенького КНТЕУ. Цікава ситуація, чи не так? А що це ви на метро?»
Викладач: «Вибачте, а ви, власне, хто, юначе?»
Студент: «Ех, неввічливо! Неввічливо відповідати питанням на питання! Як же ви могли мене забути, дорогенький? Науменко я. На-у-мен-ко»
Викладач: «Щось не пригадую»
Студент: «Правда? А коли наполягали на моїй перездачі асистентам на іспиті щось пам’ятали»
Викладач: «Аааа. Так-так. Але багато в мене вас таких. Ну а що ви хотіли, халявити в мене? То треба було відразу до армії чи на завод»
Студент: «Та я ж знав предмет. І досконало знав. А ви – пропуски, пропуски! А знання що? Не важать нічого? Ет!» - спльовує
Курець: «Ага,ну раз можна плювати, то можна і курити» - дістає пачку з кишені
Програміст-студент-гітарист: «То давай! Якраз багаття буде, прямо під гітарку. Ще трохи їжі – і пікнік»
Дівчина знов зойкає, інша її обіймає сильніше
Програміст-студент і студент переморгуються, підходять до них, нависуючи
Студент: «Та не бійтесь, дівчата. Кинь свої бісові цигарки». 
Курець ховає пачку, дістає запальничку монотонно чиркає коліщатком, слідкуючи за вогнем
Програміст-студент-гітарист: «То як? Познайомитесь зі своїми лицарями? Все одно тут стовбичити»
Дівчата відвертаються
Студент: «Ну ні, то ні, диви які»
Бабуська: «Ану мужлани, відійдіть, не чіпайте дівчат. Аби кудись встромити!»
Студент: «Та бабо, що ви мелете»
Програміст-студент-гітарист: «Не гніви Бога, стара»
Бабуська зойає та починає хреститися
Топовий підросток: «Геть уже дах поїхав. А шо з нами, усіма так буде? І нахрін тоді таке життя?»
Хіпстер підкочує очі: «Доросле життя, ідіоте. А знаєш, якщо не доживеш, то світові тільки краще стане»
Топовий підросток стенає плечима
Хіпстер: «Так швидко здався? Пхе, ото пішло покоління»
Топовий підросток: «Та йди ти» тихо і відвертається
Викладач: «Так, я прошу, давайте без жодних суперечок в ауди.. перепрошую, вагоні»
Студент: «Еге ж, в’єтнамські флешбеки»
Викладач: «Так, пане..»
Студент: «Науменко»
Викладач: «Саме так. Припиніть свій цирк»
Програміст-студент-гітарист, дістаючи гітару: «А цирк тільки починається. Уявляєте, бляха, вступив на перший курс, єдиному поки 18. Везу на поляну всім алко, і тут таке. А всі скинулись та ждуть. Ну то хай ждуть»


Студент: «Тю, а чого в метро? Ближче чогось не було?»
Програміст-студент-гітарист: «Та я ж київський. Біля мене в маркеті знижки були. Думаю, чому б ні. Зірвалась туса, коротше»
Студент: «А чого це зірвалась? Діставай, що маєш, шо, кожен день посеред тунелю стоїмо чи як»
Програміст-студент-гітарист: «Та й то правда» Розкриває рюкзак, дістає пляшки, озирається: «Гей, хто з нами. Нікотиновозалежний, будеш?»
Курець: «Та а що ще робити, давайте»
Топовий підросток: «Блять»
Бабуська: «ох, грішні ваші душі, грішні»
Студент: «Та чого то ви бурчите. Випийте, легше стане»
Бабуська: «Ох, синку, та посеред білого дня»
Студент: «Ну, по-перше, ми під землею і нічого білого, а тим паче дня тут не видно, навіть якби він і був, а вже за 5 хвилин 10. А по-друге, а як же пом’янути душу машиніста?»
Бабуська: « І то правда, дітки» - молячись робить ковток
Топовий підросток: «Блять»
Програміст-студент-гітарист: «Та що в тебе малий?»
Топовий підросток: «та бляха, додому треба позаріз. Обіцяв до десятої бути і що тепер? І як пояснювати це? Знов домашній арешт? Хто в біса повірить в таку ситуацію? Точно не моя мамка»
Дівчата сміються
Викладач: «ТИША. Кхм. Тобто, вибачте. Просто не гоже сміятися зараз. Юначе, не знаю вашого імені, але повірте, батьки дізналися про ситуацію з новин»
Хіпстер кривляє: «не знаю вашого імені. А тут і не треба знати. Яка різниця. Ми в моменті, і все одно забудемо і загубимо одне одного. А знаєте, що взагалі? Мене до біса вже напевне звільнили, мої месенджери з пропозиціями завдань або проєктів розриваються, а я сиджу тут наче кріт. І знаєте ще що? За квартиру я вже цього місяця заплатив, тому несіть мені щось випити»
Хапає пляшку, робить кілька ковтків, кривиться
Та з дівчат, що обіймала, боязко: «а можна й нам?»
Викладач: «А скільки років?»
Дівчина: «ввв.. вісімнадцять»
Викладач: «А щось не віриться, панянко»
Студент: «А ми не на парах! Купувати заборонено, вживати – ні. Тримайте, молоді»
Мусульманка: «кхфатит!»
Студент: «Шахерезадо, припини оце розводити. Ві ар ін зе фрейндлі інвайронмент. Рілекс енд кіп калм енд дрінк»
Мусульманка стає на коліна та починає молитися. Всі опиняються між бабуською та мусульманкою, які моляться. Програміст тихо грає бєлиє обої. Студент з викладачем потискають руки та кладуть одне одному руки на плечі, обійнявшись. 
Дівчина, яка обіймала: « А можна слово?»
Хіпстер: «Валяй, мала»
Дівчина: «Знаєте, хтось виходить із шафи. А я… Я виходить, виходжу. Ні, не так, масло масляне якесь. Я просто виходжу з сидіння вагона у центр вагона. Типу, ну, Катю, я тойво, люблю тебе схоже. І най це знають всі, а мені все одно, і в цьому дурному вагоні хай і лишаться ці слова і,і» ридає, кидає пляшку в напис «не при уля ися», скло розбивається. Друга дівчина обіймає її, говорить «Вибач». Вони сідають. Продовжує ридати, друга обіймає та винувато дивиться. 
Хіпстер видає протяжний свист, говорить «оце так поїздочка». 
Програміст-студент-гітарист: «я сказав би зупиночка». Починає грати «заметался пожар голубой»
Топовий підросток: «бля, та коли нас уже дістануть звідси»
Курець підходить до розбитого скла, починає курити в отвори в склі, підтанцьовуючи та часом горланячи слова. 
Програміст-студент-гітарист: «Так, ану всі підійшли до центру. Є ідея»
Викладач: «Це яка ще?»
Програміст-студент-гітарист: «Зараз побачиш. Ну-ну, ти, досить рюмсати, сюди бігом. І ви двоє, припиніть бубніти. А, бляха, точно. Стап прейінг, шановна, і кам хіар. І, пане, припиніть смалити. Датчики не спрацьовують, але дихати неможливо, пожалійте старечі та дитячі легені.»
Всі сідають, хто в проміжку між сидіннями, хто на них.
Програміст-студент-гітарист: « Раз уже так вийшло, що ми тут застрягли і поки нас точно не витягнуть, пропоную розширити трішки світогляд, так би мовити. По-простому, просто поточимо баляси, але по темі. Пане-димова завіса, вам надається честь першому взяти слово»
Курець: «Іііііі… Що говорити?»
Програміст-студент-гітарист: «А розкажіть, як почали смалити. Шось же має бути очевидне і цікаве. Бо знаєте, за Фройдом..»
Викладач: «Та Фройд сам палив»
Студент: «Гм, тиша, професоре. Ви викладач макроекономіки, а не історії психології. Таке є взагалі? А плювати. Кажіть уже, як з‘явилася ця звичка»
Курець: «Ну, гм. Я взагалі-то не місцевий, ходив у маленькому місті до школи, пацани бігали на задній двір курити, а я чим гірший? І оце почуття запоморочення в голові було чимсь таким незвичайним, і оце ховання від батків та вчителів теж. Така собі авантюра. А щоб випендритися або малих дражни, або кури. А я натура добра, іншим шкоди завдавати не хотів, довелося собі. Потім училище, та ж сама історія. І батьки вже знали, змусили раз і з’їсти одну цигарку з пачки «Прими». Досі пам’ятаю, червона така, хоч уже й не купував їх років зо сто. Потім підробіток на будівництві,і знов усі смалять, а я ж людина компанійська. А потім зібрався і кинув.»
Дівчата пирхають
Курець: «Та ви не смійтесь. Зібрався і кинув. Важко було, але зробив. Заради кохання, знаєте, готовий і душу продати, не те що кинути щось робити. І мною пишалися. А потім… Потім розлучення. Ви не подумайте, вона була ні до чого, все так само мене любила. А я відчув, що емоції вже не ті, не тягнуло, вимкнув свою конфорку почуттів, простіше кажучи. Ну а брехати не міг, поважав. І ті очі зрадженої жінки тепер завжди переді мною. Пішла тихо, без сцен. А мені вже не було заради кого триматись від куріння. Діти? А я їх і не бачу, аби вони знали. От працюю охоронцем, платять тут краще, ніж там, звідки я родом. Працюю менше – а коштів на сім’ю більше. Хоча яка сім’я, плачу данину минулому, відкупаюсь сам від себе і тих очей. Так простіше, а хто сказав, що життя має бути складним. Ну. Всьо чи як?»
Студент: «мда. Всяке буває… погано, що дітей кинув. Та хто я, щоб судити?»
Програміст-студент-гітарист: «Ну, тепер про себе розповім я. Отака вискочка, еге ж. Бачте гітару? Мій кращий друг, як би пафосно не звучало це. От і я не місцевий. Любив музику, завжди любив, скільки себе пам’ятаю. Бабуся, давно вже померла, на концерти водила, в будинок культури. Зараз розумію, що то просто були банальні виступи, а тоді ж цілий світ мій в них був. І, на відміну від ровесників моїх з музичної школи, любив навіть те кляте сольфеджіо. І гармонія душі моєї була в гармонії музичній. І батьки, так як майже у всіх, заборонили вступати до музичного училища після 9го класу, а потім до консерваторії після 11го, а я що, я слухняний. Пішов на програміста. Бо знаєте, коди то теж ноти. Тільки без душі. Але нічого, прорвемось.» П’є з пляшки. Студент співчутливо незграбно шарпає його за плече.
Студент: «А я, уявіть собі, став головою студентського парламенту. І знаєте, чому я ввечері тут їду? Сам призначив засідання, а сам втік. Просто поїхав з гуртожитку, сказав усім що до лікарні. Бо верне, нудить від тої системи. Ми ж змінювати все маємо, прогресивна молодь, а на ділі… На ділі все це самоврядування, то наче дітям дали погратися у владу, наче дівчаткам купують іграшкову кухню, а хлопчикам – зброю. Так-так, не дивіться на мене так, Петре Олексійовичу…»
Бабуська: «ПОРОШЕНКО??»
Студент: «Та, бабцю, господи, геть уже маразм мозок виїв, краще слухай далі. Розумієте, вони ж всі колись прийдуть повноцінними громадянами в суспільство, мій потік, курси молодші, курси старші. І вони наче ті гієни. Рвуть падло влади зубами. За віщо? Нащо? А що ж буде в більших масштабах? Думав, зможу щось змінити, а я тільки себе картаю. Можливо все не так трагічно, як я це описую…Хоча до біса, дуже і дуже трагічно. Це мої слова, моя думка і я її не приховуватиму.»
Топовий підросток: «Ой, у нас в школі теж саме, і що з того. От в мене вдома справжня система. Крок вправо, крок вліво – розстріл. А п’ють, як багато вони п’ють. Може я не маю те казати при всіх, але хіба це справедливо? Я спеціально приходжу хвилина у хвилину відповідно до домашньої комендантської години, аби їх довше не бачити. Так ще й за це отримую, мовляв, вдома бути не хочу. Та де це, блять, чувано. Я дорослий, може й не дорослий, але знаю побільше їхнього. От ви, старигані, зараз певне сидите і думаєте, що я з себе взагалі роблю, що я не маю бути оцим бунтарем. А я й ніколи не був бунтарем, я хочу просто людського спокою. Щоб не промивали мізки, це ж не шлунок.»
Бабуська: «Ох, горобчику, ще не те буде. Дурні твої батьки, а ти не піддавайся»
Програміст-студент-гітарист: «Та невже ви вмієте щось говорити, крім цитат з молитовника»
Бабуська: «А ти рота зайвий раз не роззявляй, ач, який знайшовся. Не шануєте ви, дітки, старість. А то і правда, чого шанувати? Що вберіг себе від неочікуваної ранньої смерті? Дурня. Але мудрішим робить тебе те, скільки смертей ти пережив. Бо коли з твого життя не по своїй і не по твоїй волі хтось зникає, то твій світ ламається або згинається. Був у мене чоловік. І мама була. І діти. І сестра. Та всіх Всевишній на той світ забрав. Одна я тут лишилася. І до мами часто їжджу в гості, везу їй батончики її улюблені. Сяду, бувало, коло могили, та й розповідаю як справи у мене, питаю як в неї. Так і живу. Воно легше так живеться. Та знаєте, дивлюся ото, що інші могили заросли бур’яном, а серце кров’ю обливається. Як-то можна свої рідні кістки в землі лишати навіки та не повертатись? То я хоч і важко, роки вже не ті, поперек болить, та в якихось незнайомців поприбираю. Мо’ зустріну їх на тому світі, пізнаю їх, чи вони мене. Мої єдині друзі… До дітей я не ходжу. Важко. Думаю, як я за кимсь доглядаю, то й за моїми так само. Воно… Воно може й треба мені сильнішою бути, та не можу. Хоч убийте, а не можу. А чоловік… Досі суп варю його улюблений, хоч і не жалувала його. І досі подушка поруч зі мною. І тарілки за звичкою дві. А я знаю, що він бачить зі своєї хмарки, що йому приємно. Я відчуваю його тепло на подушці ранком і відчуваю тепло його рук на плечах, коли так важко іти. Любов, вона, дітки, то найбільший дар. Від Бога. Та що я вам, стара, говорю, тільки голови світлі забиваю. Певне думаєте знову  що вона за чухню несе. Я розумію. Не така уже й розумна. І слова мої вам ні до чого.»
Програміст-студент-гітарист: «Ні, що ви. Ви.. Ви тримайтесь, все добре буде. Кхм. Дівчата? Хтось хоче щось сказати?»
Дівчина, яка сказала, що любить іншу: «А я вже все сказала. Хай Катя говорить.»
Друга дівчина: «Знаєте, я соромлюсь і.. ну… немає в мене, що сказати. Хіба те, що  надто часто плачу. Надто-надто багато. Може це нормально для віку, але я просто так відчуваю. Он нещодавно роботу свою для художки зіпсувала, сльози на олію впали, повний капець. А фарби дорогі, а роботу здавати наступного дня. Ну нічого, всяке буває. А ще плачу, коли бачу щось надто прекрасне. І надто огидне теж. Плачу, коли надто смішно і надто сумно. І коли сонце, і коли дощ. Обставини змінюються, а сльози не минають. Мама жартує, що в минулому житті я була водоспадом. А чи існує те минуле життя і та реінкарнація – незрозуміло. В принципі, це все. Брєд якийсь»
Програміст – студент- гітарист: «І геть не брєд, не знецінюй себе, мені сподобалися твої слова. Мейбі маслім вумен вонтс ту  тел самсінг?»
Мусульманка: «Вот?»
Програміст – студент – гітарист: «Джаст самсінг ебаут ю»
Мусульманка: «Ітс діфікалт ту бі маслім вумен кхір. Лук, івен ю кол мі джаст бай май реліджн. Ай ем шуар зет зіс трейн стап куд бі лінкд ін йор майндс ту май біінг кхір»
Програміст – студент-гітарист: «Сенк ю. Йор біінг хір із олрайт. Ві ар ол піпл. Панове, лишилися тільки ви. Молодий чи старий, обирайте»
Викладач: «Давайте дотримуватися субординації. Я можу тільки розповісти про те, як мене ненавидять студенти просто через мою професію. А я ж хочу їм кращого. Пане курцю, відійдіть ви від того отвору, врешті-решт, має ж бути якась повага! От бачте, навіть зараз хочу, щоб людина не псувала легені, а він злий на мене. Хоча знаєте. Була одна. Марина. Не ненавиділа. Закохалась. Сама казала, що по вуха і назавжди. А я думав, що мине. Воно може й минуло, тільки я не дізнаюся. Знаєте, так романтично написала раз листа. Любовного. Ледь не Тетяна до Онегіна. А я? Що я? Не помітив, як вона його підкинула. Прийшов додому, вдома від дружини скандал – полізла до сумки шукати якийсь додкумент. Прийшов на роботу, викликав студентку цю на кафедру, питав нащо. Пару разів зірвався на крик. Потім поїхав у відрядження. А потім повернувся, а її немає. Забрала документи. Горда. Була і є. А де вона зараз, хто його зна, всіх знайомих викладачів перепитав, досі іноді сниться. Хоча знов-таки, просто студентка. Вона мене вже й забула певне, а я її тепер викинути з голови не можу, чи то з серця. Знаєте, вона завжди писала без нахилу, рівно.І ніколи, ніколи не носила коректор. Просто закреслювала, творячи безлад у записах. Старий дурень, згадую це. І рюкзак в неї завжди був більший за неї, тендітну. Кляну себе, що навіть думки такі допускаю. Віком-то вона як мої діти. Але інша, наче лісовий спокій був завжди в її очах. Послухав мою сповідь, Науменко? Задоволений? Отож-бо. Розповідай тепер це всім, та пам’ятай, усіх серце колись підводить і чинить не по-написаному, непідвладне це нам. Хімія, хімія. Та скільки ж років минуло, вже вся хімія з крові вивітритись мала.»
Студент: «А я й забув, що за представниками системи є справжні люди. Знаєте, ви думаєте, що принизили себе цією розповіддю, але насправді – ні. Ви піднеслись в моїх очах.»
Хіпстер: «А я от думаю іноді, що краще б належав до системи, бо так геть здуріти можна, жодної визначеності. Часто працюю в піжамі і забуваю думати. Роблю все на автоматі. Чистка зубів – кава- робота в ліжку – вихід за продуктами – повернення до квартири – інколи робота в кав’ярні. Хіба життя? Існуваннч. Інтернет – лиш фікція, але знаєте, сидячи тут перші кілька хвилин я відчував, як помирає моя особистість, відділяючись від потоку свтіових новин. Хіба це діло? Я вже розучився любити. Тіндер – побачення –механічний секс. Жодних змін в алгоритмі. І вдягатись я так насправді не хочу, але тоді почуваю себе затишніше серед так само вдягнених у тих чортових кав’ярнях. Ось моя історія. Історія невдахи. Бо існую я лише в цифровому просторі»
Голос: «Шановні пасажири! Поїзд продовжує свій рух за маршрутом. Дякуємо за очікування. Наступна станція – Нивки.»

Пасажири надягають свої сірі балахони. 
Темрява.
КІНЕЦЬ