«Продаю картини Ван Гога, недорого»

«Продаю картини Ван Гога, недорого»
  • Автор: Владислава Рєдкошеєнко
  • Місто: Київ
  • Рік: 2021

Ада - 25 років, письменниця.

Вінсент - 27 років, митець.

 

Сцена 1

Старенька, але охайна хатина на березі лиману. Стомлені хлопець з дівчиною з купою валіз заходять у вітальню. Старий диванчик з квітковими візерунками, які вже вицвіли на сонці у кутку кімнати, біля нього програвач для вінілових платівок на столику, сіре від пилюки фортепіано біля вікна та стоячий поруч антикварний підлоговий годинник.

Вінсент: Мило.

Ада: Дім, любий дім.

            ⁃           Поки ще не встиг ним стати.

            ⁃           Ну, у нас є усе літо щоб зробити його таким.

            ⁃            Дуже на це сподіваюсь, бо ми бляха для цього витратили останні збереження.

            ⁃           Ми давно цього хотіли.

            ⁃           Так, а ще хотіли стати геніальними митцями і заробляти купу грошей.

            ⁃           Саме тому ми тут - для пошуку натхнення, щоб творити шедеври світового масштабу. Діти будуть вивчати наші біографії у школі, а люди зроблять з цього будинку музей, де будуть проводитися екскурсії. Тут виставлять в рамочки під склом сторінки наших особистих щоденників, фотографіі, документи, перші проби пера і будуть розбирати кожну роботу на сенси і підтексти. Май терпіння, на все буде свій час.

            ⁃           Час - поняття звичайно дуже відносне. 10 років для всесвіту це нещасна секунда, а для мене півжиття.

            ⁃           Щось ти малувато плануєш пожити.

            ⁃           Не переймайся, мені буде цього достатньо, щоб встигнути розчаруватись у житті. На це приречені усі художники.

            ⁃           Ви приречені на фаталізм.

            ⁃           Ну, знаєш, одне не виключає іншого.

            ⁃           В твому випадку - одне породжує інше.

            ⁃           А можливо мені просто кортить якнайшвидше перетворити це місце у музей. (сміється)

Дівчина підходить до програвача, здмухує верхній шар пилу і ставить грати джазову платівку. Хлопець підходить до дівчини, обіймає її зі спини та цілує в шию.

Вінсент: Кохаю тебе.

Ада: І я тебе.

            ⁃           Тут справді добре.

            ⁃           Так.

Якийсь час просто стоять обіймаючись і насолоджуються музикою.

Вінсент: Як тобі це вдається?

Ада: Що?

            ⁃           Ну, типу.. Не здаватись. Серйозно, ти вже рік не можеш сісти за написання роману, так й взагалі хоча б чогось.

            ⁃           Ну, 1 рік - це не 10 років. А для всесвіту це взагалі мілісекунда.

            ⁃           Але не для нас.

            ⁃           Іноді я пишу вірші.

            ⁃           Які ти ніколи нікому не показуєш.

Тиша. Хлопець уважно дивиться в очі дівчини ніби шукаючи в них відповідь.

Ада: Не знаю.. Можливо тому що я відчуваю, що здатна на більше, ніж на те, що у мене виходить зараз. Просто ще не розумію, що саме у мене має вийти. В голові так багато думок, які було нереально сформулювати у тому хаосі, в якому ми перебували, коли жили у великому місті. А ще там стільки творчих і талановитих людей - поруч з якими ти відчуваєш себе ще більш нікчемною. Мені так багато про що хочеться розповісти, написати, але... Це ніби спроби дитини переповісти «Війну і мир» або змалювати картину Рембранта.

            ⁃           І ця людина дорікала мене за фаталізм.

Дівчина винувато посміхнулась опустивши очі.

Вінсент: Іронічно. Тандем митців, які обожнюють цей світ, за кількість можливостей, що він дає, але й одночасно саме за це його і ненавидять.

            ⁃           Це точно..Але зміна обстановки піде на користь.

            ⁃           Хоча роботи тут ще багато...

            ⁃           Так, гадаю ці сімейства павуків вважають нас сусідами в їхньому домі.

Сміються. Далі йде пластично-музичний етюд з перестановкою декорацій: вони прибирають кімнату, добавляють затишних елементів декору: квіти, картини, письмовий стіль, стілець, і мольберт з фарбами.

Сцена 2

Ада сидить за письмовим столом з ручкою в руках пропалюючи поглядом пусту сторінку блокнота. Вінсент малює картину.

Вінсент: Як успіхи?

Тиша.

            ⁃           Адо?

Тиша.

            ⁃           Ти мене чуєш?

Вінсент підходить до дівчини і клацає їй перед очима.

            ⁃           Земля, прийом!

Ада здригається і переводить погляд на хлопця.

Ада: А?

            ⁃           І на якому поверсі своєї свідомості ти застрягла у цей раз?

            ⁃           Певно що на одному з найнищих.

 

Дівчина намагається за посмішкою сховати свою нервовість. Вінсент звертає увагу на пусту сторінку в блокноті.

Ада: Ми вже четвертий день тут. Спочатку я скидувала все на втому після довгої дороги сюди, потім через прибирання, але тепер мені вже просто нікуди тікати від самої себе і..

Вінсент: Знаєш, ми просто засиділися в чотирьох стінах. Мені це вже також на мізки давить, все-таки ми тут не для того, щоб займатися цілеспрямованим самоїдством. Пішли шукати пригоди на свою п’яту точку! Будемо ходити до тих пір, поки не відшукаємо твоє натхнення і сюжет для майбутнього роману. Тільки ми у вируючому потоці подій!

З цими словами хлопець тягне дівчину за руку у напрямку дверей, дівчина спочатку намагається опиратися, але врешті решт здається і вони виходять на вулицю.

 

Сцена 3

Покинутий старий будинок, який має бути розташований збоку сцени або під нею, щоб актори туди потрапляли звідки їх не буде видно. До нас починають доноситись голоси хлопця та дівчини, які наближаються до будинку і врешті глядач починає їх бачити.

Вінсент: А ось цю будівля колись була музеєм історії.

Ада: Музеєм? Серйозно? Ось тут?

            ⁃           Взагалі-то, як виявилося - раніше це місце було дуже розвинутим і культурним. Але війна залишила після себе все в руїнах, а молоді було легше переїхати в інші міста ніж відбудовувати ось це.

            ⁃           Коли ти встиг про це дізнатися?

            ⁃           Бібліотекарка розповіла мені вчора, коли я брав книгу з історії. Її це дуже здивувало, тому що таке рідко читають.

            ⁃           Коли це тебе так зацікавило вивчення історії?

            ⁃           Якщо чесно, я взяв її тільки заради класних ілюстрацій.

            ⁃           Головне їй про це не кажи - не губи в людині надію на світле майбутнє освіченої молоді.

            ⁃           Ха-ха.

            ⁃           Але місцевим тут точно не до історії.

            ⁃           Вона так само сказала.

            ⁃           А що взагалі трапилось?

            ⁃           Пожежа. А яким чином вона відбулася ніхто досі не знає.

            ⁃           А тепер це кладовище спогадів, яких ніхто не пам’ятає.

            ⁃           Як і всі інші покинуті будівлі.

            ⁃           Так дивно усвідомлювати, що ти кожен день проходиш повз місця де раніше відбувалися війни, будувалися споруди, які зараз вважаються історичними пам’ятками, де люди просто жили своїм життям: мріяли, кохали, вмирали. А через років 100 так будуть казати і про нас.

            ⁃           А раніше тут взагалі ходили динозаври!

            ⁃           Чорт, як же я мрію їх побачити.

            ⁃           Нажаль, нас залишається милуватися тільки їхніми скелетами.

            ⁃           Або винайти машину часу (сміється, дивиться на двері музея).  Цікаво, чи залишилось там щось після пожежі.

            ⁃           Можемо зайти, якщо хочеш.

            ⁃           Сподіваюся дах не вирішить обвалитися після того, як я відчиню двері. (Ада підходить до дверей але все-таки не може рішитись їх відчинити)

            ⁃           Сподіваюся ми знайдемо там парочку цікавий штукенцій, або принаймні їх залишки.

            ⁃           Краще б динозаврів. (Сміються)

Вінсент відчиняє двері і через них вони бачать природній пейзаж.

Ада і Вінсент в один голос: Що за фігня?

У цей момент починається доноситись дуже важкий і гучний тупіт, від якого земля почала вібрувати. З-за дерев виглянула спочатку голова, а потім й усе тіло брахіозавра. Хлопець з дівчиною завмерли на місці боячись поворухнутися.

Ада: Я н-не одна ц-це б-бачу?

Вінсент: С-схоже в н-нас колективна галюцинація.

У цей момент динозавр повертає свою голову у їх напрямку і починає підходити все ближче. Дівчина хутко зачиняє двері.

            ⁃           Щоб мені цеглина на голову впала, ти це бачив?!

            ⁃           Що це бляха було?!

            ⁃           Гадки не маю, але на галюцинацію не схоже.

Хлопець відкриває двері ще раз і голова динозавра прямо навпроти дверей намагається зазирнути всередину. Вони обидва кричать й закривають двері.

Вінсент: Бляха, ми типу щойно згадували про динозаврів, потім відкрили двері згорівшого музея і бачимо як один з них спокійненько розгулює лісом, а потім намагається сюди пролізти.

Ада: Це неможливо, хіба це можливо , це точно не може бути можливо, це не має бути можливо, це це це, бляха скоріш за все це реально можливо!

            ⁃           Давай міркувати логічно - це пізда.

            ⁃           Так, але... Але ми побачили йобаного динозавра!

            ⁃           Це що двері у парк юркського періоду?!

            ⁃           Це капець як круто!

            ⁃           Але трохи моторошно, він ледве нас не зжер...

            ⁃           Зато уяви яка б це була епічна смерть. «Шановне панство, сьогодні ми з вами зібрались щоби пом‘янути любого Вінсента, який любив шукати пригоди на свою дупцю і зустрів кінець свого життя у пащі брахіозавра. Так-так, вам не почулося, він зустрів справжнього динозавра, а потім він його зжер».

            ⁃           Звідки ти знаєш що це був брахіозавр?

            ⁃           Я тобі не даремно сказала, що мріяла їх побачити. А у тому про що мрієш - ти просто повинен бути добре обізнаним.

            ⁃           Бляха, чому зі всіх твоїх мрій збулася саме ця?! А якщо моя мрія побачити будування єгипетських пірамід - я відчиню двері, то ми опинимось в Каїрі чи Гізі доісторичних часів?

З цими словами Вінсент відчиняє двері ще раз і пара бачить перед собою купу обгорілих чоловіків серед пустелі які волочать величезні куски вапняку.

            ⁃           Адо, це справді йобана машина часу...

            ⁃           Бідні чоловіки, мені здається чи ось той (показує пальцем у напрямі одного з чоловіків, які несли найбільше матеріалу) зараз лусне. Після цих слів чоловік непритомніє і упускає на себе  все, що ніс в руках.

            ⁃           Оу.. Ну бачиш, я  ж казала...

Хлопець зачиняє двері.

            ⁃           Я можливо подивився б на це довше, але там капець як жарко.

            ⁃           Зачекай, якщо ми можемо вертатися у минуле, можливо ми...

            ⁃           Так само зможемо потрапити у майбутнє?

            ⁃           Якщо чесно, мені щось трохи лячно.

            ⁃           Мені теж.

            ⁃           Але так цікаво.

            ⁃           Спробуємо?

Хлопець невпевнено підходить ближче до дверей, хапається за ручку, дивиться на Аду, вона йому киває. Після цього Вінсент повільно відкриває двері.

            ⁃           Що це?

            ⁃           Там...нічого..

За дверима темрява, через яку нічого не видно. Пара довго вагається, але все-таки вирішує туди не заходити. Хлопець знову закриває двері.

 

Сцена 4

Вітальня будинку. Вінсент збуджено ходить кругами по кімнаті, Ада лежить на підлозі у купі книжок з історії, архітектури і художнього мистецтва та передивляється їх.

Вінсент: Виходить, що ми не можемо потрапити у майбутнє, а тільки у минуле...

Ада: Напевно, майбутнє неможливо передбачити, саме тому там просто чорний простір.

            ⁃           А минуле типу вже відбулося, тому до нього можна повернутися?

Ада читає з телефону:

            ⁃           «Прохідна внутрішньосвітова кротовина (тобто кротова нора) дає гіпотетичну можливість подорожей в часі, якщо, наприклад, один з її входів рухається відносно іншого, або якщо він знаходиться в потужному гравітаційному полі, де перебіг часу сповільнюється.»

            ⁃           Не повіриш, але я вперше пожалкував, що прогулював фізику з математикою. Але це вже не важливо, як бачиш ми і без цих усіх знань бляха подорожуємо у минуле через двері згорілого музею, я б таке навіть якби хотів не вигадав! Адо, це ж може бути сюжетом для твоєї нової книги!

            ⁃           І справді, мені навіть особливо вигадувати нічого не треба...

            ⁃           Це знак долі чи як там ще це назвати!

            ⁃           Дуже дивний знак...

            ⁃           Ми можемо дізнатися, як все було насправді! Про такую можливість мріяли напевно усі люди, а ми знайшли її випадково.

            ⁃           Ага, а ще нас можуть там вбити, якщо хтось про це дізнається.

            ⁃           Кому там буде яке діло до молодої пари? Людям впродовж усього існування було начхати один на одного, а тут по твоєму їм різко приспічить знайомитися з нами?

            ⁃           Хто його знає..

            ⁃           Короче: зараз ми продумуємо план місць куди хочемо і у який час відправитись, а потім згідно йому створюємо «маскування».

            ⁃           Тобто шукаємо одяг на барахолці?

            ⁃           Так точно! Ну, або шиємо самі.

            ⁃           До речі в книгах я вже помітила сторінки в яких детально розповідається про одяг, який тоді носили.

            ⁃           Але у середньовіччі з тобою ми точно не зможемо побувати..

            ⁃           Це ще чому?

            ⁃           Ти в мене занадто гарна, тебе точно захочуть спалити на кострі.

            ⁃           Ооо, як мило. Тоді епоха відродження, або ренесанс.. або бароко, чи може рококо?

            ⁃           Хочу сходити на концерт Моцарта.

            ⁃           Але ми не знаємо німецької.

            ⁃           Чи краще на Джованні.

            ⁃           Італійської ми також не знаємо.

            ⁃           Бляха, через те, що я не вчив іноземні мови зараз я жалкую як ніколи.

            ⁃           Сьогодні, я бачу, ти багато про що жалкуєш.

            ⁃           Знаєш, життя мене до такого не готувало!

            ⁃           Мене також..

            ⁃           До речі, якщо виходить що там усе реальне і це не проекція - означає що предмети там також справжні.

Хлопець хитро посміхається.

Ада: Ну і?

Вінсент: А це означає що ми з собою як справжні поціновувачі естетики зможемо прихоплювати з собою деякі сувеніри.. До того ж не тільки собі...

            ⁃           Тільки не кажи що...

            ⁃           Так, ми до біса розбагатіємо!

            ⁃           Зачекай, потрібно все добре обдумати. І взагалі мені здається, що це якось неправильно.

            ⁃           Та розслабся, спиздивши по тихому пару штукенцій з минулого  ми нічого поганого не зробимо. Собі так точно.

            ⁃           А чому ти настільки у цьому впевнений? Може ми таким чином спричинено порушення у... Як то кажуть... Просторово-часовому континуумі чи щось типу того. Не знаю, я не шарю в математиці.

            ⁃           А хіба це не фізика?

            ⁃           Звідки мені знати?!

            ⁃           Ну хіба не варто хоч спробувати?

Дівчина мовчить.

Вінсент: Адо, нам потрібні гроші. Бляха, я ж не кажу, щоб ми змінювали хід історії. Просто завітаємо, наприклад, до Ван Гога і позичим одну із його картин. Ну, може не одну.

            ⁃           Спиздити - це не позичити

            ⁃           Ну, знаєш, він навряд чи вислухає та повірить у наше пояснення, що ми мандрівники у часі тим паче українською мовою.

            ⁃           Можемо перекласти у телефоні на Нідерландську.

            ⁃           Ага. «Слухай, Вінсент, у тебе круті картини, подаруй нам будь ласка парочку, бо всього через якихось 130 років вони взагалі-то будуть дохріна коштувати. До речі мене назвали на твою честь і я також художник, іронічна штука життя, егеж?». Ти собі це так уявляєш?

            ⁃           Я гадаю нам взагалі не потрібно з ним розмовляти.

            ⁃           Отже вирішено, просто тихо спиздимо, пішли.

Хлопець рішуче тягне дівчину за руку у напрямку дверей.

Ада: Зачекай!

Єдине що вона встигла сказати перед тим як вийти з кімнати.  

 

 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / YOUNG 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.