Пох ор они

Пох ор они
  • Автор: Ростислав Шпиця
  • Місто: Краматорськ
  • Рік: 2021

П’єса у трьох діях

 

Дія 1 «Пох»

2013

День перший 

Вечір 

Тато приходить з роботи, каже швидко збиратися і що ми їдемо у село,через деякий час ми сідаємо у машину, на пів шляху я запитую у батків,для чого ми їдемо, батько звичайним тоном відповідає, що дідусь помер, я відповідаю «ого» 

Ми під‘їджаємо, біля дому стоять три машини, на вході нас зустрічає тьотя Маша,  рідна сестра батька, ми переходимо поріг, я починаю роззуватися, усі одразу кажуть, що не треба.

Ми заходимо до зали і перед моїми очима відкривається така картина.

На дивані сидять і плачуть мої двоюрідні сестри та рідні сестри батька, їх чоловіки стоять з кам‘яними обличчями опустивши голову, на столі стоять ікони, а на трьох стільцях лежить велика біла скатертина, під якою проглядається силует дідуся.

Деякий час чутно лише плач, мені стає нудно і я починаю наспівувати якусь пісню, як тільки мати помічає це то одразу каже мені замовкнути, на моє питання «чому?» вона відповідає, що сьогодні ніхто пісень не співає. Я тоді хотів їй відповісти, що кожен день люди помирають, то що, взагалі пісень не співати чи що? Але я просто замовкнув.

Вже було близько до півночі, мене відправили спати у інший дім до моєї прабабусі. Усі інші залишилися всю ніч оплакувати дідуся. 

День другий

Ранок 

Батько привіз мене назад.

У кімнаті стомлені люди, усі чоловіки з кам‘яними обличчями, жінки виплакали усі сльози, дідусь вже лежить у труні в костюмі, риси його обличчя на диво не змінилися. Над ним сидить бабуся і запитує у нього «куди ж ти пішов?» 

Через деякий час приїздить батюшка і починає задимлювати кімнату своїм каділом, чи як це називають. Від різкого запаху і безсонної ночі моїй сестрі стає погано і її з поспіхом виводять. 

Обід

Біля воріт стоїть велика стара вантажівка,зібралося усе село, труну переносять у кузов вантажівки, вона починає повільно рухатися і усі починають йти, йти дуже повільно, повільніше, ніж зазвичай.

Першу чверть шляху усі йдуть безшумно, я думаю тільки про те, що хочу спати, але мої роздуми перериває стогін тьоті Маші, який дає початок до стогону усіх інших, стогін чути важче ніж плач, стогін дає зрозуміти, що надії вже нема.

У цей момент моя дитяча уява малює мені в голові таку картину:

Я залажу у кузов, а усі дивляться на мене як на ворога народу, хтось кричить «А ну злізай звідти!», але я не зважаю на них, я сідаю над дідусем, і починаю водити над ним руками, усі це мовчки споглядають, дідусь воскресає, усі радіють та сміються. 

Удар по руках 

Поринувши у фантазії, я в реальному житті почав робити жести руками, мій батько це помітив та зупинив.

Я дивлюся на нього, глибоко посаджені очі, довгий ніс, худі щоки, усе каже про втому. Про втому, але не про смуту.

І тут я зрозумів, що ніколи не бачив як мій батько плаче. Чи плакав він колись взагалі? Ні, не коли у дитинстві його били шлангою як покарання за невиконану роботу, а по справжньому, коли, наприклад, дивився «Бєлий бім, чьорноє ухо», я не дивився звісно, але всі кажуть, що плакали, коли дивились. Чи колись він розповідав мені як зрозумів, що любить мою маму, він казав що сумував, коли вона їхала у місто вчитися, а він залишався у селі. Мама до речі розповідала, що полюбила його за його відчуття гумору. Але не про це. Чи він тоді плакав, коли засинав без неї, знаючи, що завтра і через деякий час не побачить її? Я навіть не можу уявити як він плаче. Ну добре, можу, але у голові це виглядає якось не так, якось карикатурно.

 А просто так же і не спитаєш. 

Тим часом ми дійшли до кладовища. 

Спека, на двох стільцях стоїть труна, перед нею яма, трохи далі вантажівка, і все село, найближчі родичі плачуть, у них знову звідкись з‘явилися сльози.

Голова села переповідає коротку біографію дідуся і каже вшанувати його хвилиною мовчання

Я рахую 

Нарахував 30 секунд 

Сільський голова каже прощатися 

Усі підходять і цілують його.

А я не хочу.

Але роблю це.

Неприємно цілувати труп.

Коли усі націлувалися, труну накрили кришкою.

Тиша

Перший стук молотка о цвях дає початок новому потоку сліз.

Коли усі цвяхи забито, до труни підходять чотири дядьки і на двох білих скатертинах опускають труну у яму.

Опускають дуже повільно, на стільки повільно, що моя дитяча уява, встигла намалювати в моїй голові картину того, що у когось не витримують руки, цвяхи висковзають із кришки труни, і тіло дідуся втикається лицем у землю, а люди навкруги ще декілька секунд стоять розкривши рота і не знаючи як на це реагувати. 

Але 

Труну благополучно опускають у землю.  

Тепер вже кожен по черзі повинен підійти, взяти із великої кучі виритої землі жменьку і кинути у яму, так три рази.

Тиша

Підходить бабуся і кидає першу жменю, вона летить довше за інші

Але 

Оп! І лунає той звук, звук барабанної дробі жменьки землі о кришку труни, цей звук дає початок новій хвилі плачів та стогонів.

У цьому всьому дійстві я ненавмисно переглядаюся зі своїм двоюрідним братом, ми дивимось одне на одного десь три секунди і починаємо посміхатися, він єдиний, хто зрозумів мене тоді. 

Але відчувши сором за це, ми від вертаємося одне від одного. 

Цей сором був не щирий, ми відчували його лише тому, що коли усім навкруги погано, то відчувати себе добре якось погано по відношенню до горя інших. 

Аде повернемось до жменьок

Три жменьки, як три крапки

Перехід від одної людини до іншої, як три тире

Три крапки, три тире, три крапки і так далі

На азбуці Морзе, це означає SOS

Save our souls 

Врятуйте наші душі

Чи може душу померлого 

Чи хоч когось врятуйте 

А від чого рятувати?

Від тотального смутку?

Ох як би мені хотілось, щоб замість голови села усім людям доповідав якийсь смішний чоловічок у різнокольоровому капелюсі і голосно та виразно читав вірші про загиблих, наприклад:

 

Мне так сильно тебя не хватает, 

Что порою все кажется бредом, 

И мечты меня не прельщают,  

Если рядом нет любимого деда!!!(((

 

Ніхто б не сміявся,

Але усім би було смішно

Мені так точно.

 

2021 рік 

Я з бабусею пішов на кладовище, повиривати бур‘яни на могилах деяких родичів.

Черга доходить до дідуся.

Я бачу своє прізвище на надгробку.

І нічого не відчуваю 

Кінець першої дії

 

Дія 2 «Ор» 

Дійові особи:

Зазивала:кульгаючий покруч зі смішним капелюхом і дзвінким поставленим голосом 

Ігор Гоман: визнаний поет 

Ємєля:величезний єблан з величезними долонями 

Шериф:служитель закону 

Бабки:ревуть та стогнуть 

Дідусі Пилип,Василь,Бенедикт:як бабки, але не ревуть і не стогнуть та й іншої статі взагалі 

  

Сцена 1 

На сцені стоїть лавочка, на якій розмову ведуть дідусі  

Дідусь Бенедикт: у селі люди дохнуть як мухи, а рождаються як телята, такими темпами тіки мухи й залишаться… 

Дідусь Василь:е…е…у…у…мен…е…е 

Дідусь Василь падає на землю скорчивши смішну рожицю і помирає  

Дідусь Пилип:от холєра блядь 

Зазивала(проходячи мимо і невдало стрибаючи, бо кульгає):арррррріііііваааааа!!!!

 

Сцена 2 

На сцені знаходяться усі персонажі окрім шерифа, по середині на двох стільцях стоїть закрита труна, збоку стоїть ще один стілець  

Зазивала(гучно і виразно, невпевнено стоячи на стільці): 

Мне так сильно тебя не хватает, 

Что порою все кажется бредом, 

И мечты меня не прельщают,  

Если рядом нет любимого деда!!!((( 

Зазивала сідає на стілець 

Дідусь Бенедикт(до дідуся Миколи): єбать Ємєля конєшно молодець, всього триста гривень, а яку яму їбанув за нєсколько часов всєго, та ще й по зимньому ґрунту  

Дідусь Пилип: ну а шо йому, сіла є ума нє надо, він тут половині села викопував, ручки вже надрочені  

Дідусь Бенедикт: а шо у закритому гробу хоронять? 

Дідусь Пилип: та я їбу? кажуть шо при ростині у хірурга чи рука там дрогнула чи шось ще може сталось.  

Дідусь Бенедикт:єбанутся можно, ситуація комічна, картіна страшная  

Ємєля(весь у землі, гамні, глині ще й з лопатою в руках): ох ну шото я подустал  

Дідусь Бенедикт: Ємєля, а шо ти у гамні стоїш? 

Ємєля: Та шо бля копав і лопатою у трубу встряв, ось гамно і полилося  

Дідусь Бенедикт: Так і шо там яма тепер уся в гамні? 

Ємєля: ну да 

Дідусь Бенедикт(роздратовано і розгублено): сука так і куда гроб класти у гімно по твоєму?! 

Ємєля: А, ну да, нє подумал  

Дідусь Бенедикт: шо нє подумал, іди гамно копай довбойоб  

Ємєля уходить пригнічений 

Бабки(захльобуючись слізьми):ООООЙЙЙЙЙОЙОЙООЙЙОЙЙЙ НА КОГО ТИ НАС ПОКИНУВ 

До зазивали підбігає шериф і шось каже на вухо 

Зазивала(гучно й радісно):ааааррррііівввваааа!!! 

На сцену заносять ще одну закриту труну і ставлять її зверху на першу, зазивала підіймається на стілець 

Зазивала(гучно і виразно, невпевнено стоячи на стільці): 

В нашем доме на карнизе, 

Храбрый дяденька стоял... 

Он стоял не очень твердо, 

Но пока что на ногах. 

Только дунул свежий ветер 

Он бедняжка соскользнул. 

На руках висеть остался, 

На потеху всей толпы. 

Упираясь подбородком, 

Он назад залезть хотел, 

Но упавший с неба камень 

Ему руку раздробил. 

На одной руке держался 

Он минуты полторы,

И ноздрею постарался 

Укрепиться на гвозде. 

Но к несчастью нос порвался, 

Зацепился гвоздь за глаз. 

А внизу старушки ржали - 

Как-никак бесплатный цирк. 

На руке сорвались ногти, 

Гвоздь помощник не ахти. 

Закричал тогда приятель 

И отправился в Полет. 

Эту смерть один любитель 

Кинокамерой снимал. 

Я смотрел потом два раза - 

Все подробности видны. 

Зазивала сідає на стілець, виходить Ємєля 

Ємєля(все такий же у землі і глині, але гамна стало набагато більше):бля ну це іщьо одну яму копать ну піздєц! 

Дідусь Бенедикт(з насмішкою): та ти просто стару яму глибшою здєлай, а ми тобі ще на пузирь скинемось  

Ємєля:ну ладно гє-гє  

Ємєля радісно уходить зі сцени 

Бабки(захльобуючись слізьми):ООООЙЙЙЙЙОЙОЙООЙЙОЙЙЙ НА КОГО ТИ НАС ПОКИНУВ 

На сцену виносять третю закриту труну, ставлять її на дві попередні, шериф шось шепче на вухо Зазивалі, виходить Ємєля 

Ємєля(увесь в гамні): Блять, друзья, ну тут ви пузирьом нє разбєрьотєсь, тут доплачувать треба 

Дідусь Пилип:Та скинемось тобі іще іди блять капай 

Ємєля: А нову чи стару глибшою робить? 

Дідусь Пилип:Та стару конєшно 

Ємєля стомлено покидає сцену 

Зазивала(гучно, сумно, впевнено стоячи на стільці):

Ребёнка привязали за ноги к "Жигулям" 

Он чиркал по асфальту руками и лицом 

А папа посильнее нажал ногой на газ 

Чтоб высыпались зубы у сына изо рта 

На резких поворотах сын бился головой 

О ближние машины и каменный бордюр 

На третьем светофоре он был ещё живой

На пятом светофоре он сделался мертвец 

Дідусь Бенедикт:А чого так сумно?! 

Дідусь Пилип: Та того шо це його син був. 

Виходить шериф і виводить зі сцени чи то плачущого чи то сміющогося зазивалу у суматосі з нього спадає капелюх, яких підбирає Ігор Гоман 

На сцену виносять іще дві маленькі труни и ставлять їх не згори, а поруч, бо не можуть підняти їх вище третьої труни 

Ігор Гоман(виразно, стоячи на стільці):

Трагедія одного разу сталась 

В одному мальовничому селі 

Під колесо монстра із сталі 

Потрапили дві дівчинки малі. 

3 них перша підлітком була, 

A інша зовсім, зовсім мало 

На цьому світі прожила. 

Hiщо в той день біди не віщувало, 

Погода сонячна була. 

Спокійно їхали дівчатка, 

I старша меншеньку везла. 

Та раптом серденько в тривозі, 

Автомобіль наздоганяв 

lз переляку на дорозі 

Педальний коник запетляв. 

Ще мить, одна страшна єдина, 

Події далі просто жах, 

Удар страшний болючим колесом у спину,

І світло мариться в очах. 

I падають на землю дві сестриці 

Мов ті підкошен травиці. 

Водій пригальмував машину, 

Проїхав кілька метрів тих 

Побачивши таку картину, 

Як полохливий заєць втік. 

Чого тепер вже утікати, 

Чого ховатися було, 

Надав би допомогу вчасно 

І хоч одне б дівча жило. 

Та він на мить не зупинився, 

Помчав як далі утікать, 

Залишивши їх кров’ю істікать. 

I хай себе водій той не ховає, 

Mіліція по сліду йде, 

Побачимо, що він ще заспіває, 

Коли його таки знайде. 

І раптом все ж таки щасливий 

Мить справедливості настав,

Страхополоха упймали, 

Коли сліди він замітав. 

Життя не повернуть, скажу вам, 

Та приклад цей наука нам. 

Виходить шериф і виводить дідуся Пилипа зі сцени 

Ємєля(пригнічено):Та як так то блять…Єнто же дєті… 

Дідусь Бенедикт(насмішило): Знаєш шо, Ємєля, ми начисто позбавлені будь-якої свободи волі, ми у владі свавілля, якому немає імені і порятунку від якого - теж немає, так шо іди й копай ще одну яму безоплатно, бо дєвочєк окремо стоїло б покласть 

Ємєля уходить зі сцени опустивши голову 

Бабки(захльобуючись слізьми):ООООЙЙЙЙЙОЙОЙООЙЙОЙЙЙ НА КОГО ТИ НАС ПОКИНУВ 

Дідусь Бенедикт: Все на світі має відбуватися повільно і неправильно, щоб не зуміла загордитися людина, щоб людина була сумна і розгублена

 

Сцена 3 

Сільска хата, дзеркала завішані, три довгі столи стоять літерою «П», на них багато їжі у стані пост-святковості, у різних позиціях лежать і сидять бабки, у яких з‘явилися імена 

Баба Мотря:

Ой а шо вчора було?

Бо напилась і забула 

Баба Люба:

Та шо, поминали 

Баба Мотря:

А нас хоч від‘їбали? 

У кімнату ще п‘яненька забігає баба Ганна 

Баба Ганна(святково): 

Ой я вчора п‘яна була:

Комусь дала та й забула.

Тепер ходжу та питаю,-

Комусь дала і не знаю 

Баба Люба: 

Дай боже 

Пилип може? 

Баба Ганна:

Та нє, бачила його вчора 

Стоїть Пилип над водою 

З превеликою бідою 

Йому Кричать: «Пилип, Пилип!»

А він хуєм тєліп, тєліп 

Баба Люба:

Так Пилип зара у поліції 

Баба Ганна: 

Та і яка різниця уже, хоч молодою відчула себе 

Баба Мотря(мрійливо):

Ой була я молода,

То була я різва… 

Баба Люба(насмішливо): 

Сіла срати серед хати-

Жаба в пизду влізла! 

Усі ржуть  

Баба Ганна(мрійливо):

Даа, як була я у батенька

Була пизда акуратненька 

А як стала у свекрухи 

Общипали пизду мухи 

Баба Люба(мрійливо):

Оох, їбало мене сто попів, 

Дияконів триста.

Один тільки догодив,

Бо то був юриста! 

Баба Мотря(мрійливо):

Ох юристи, а гусари, які ж вони…

Чом гусара не любить,

Гусар підголився… 

Баба Люба(насмішливо):

А в гусара яєць пара, 

А хуй загубився  

Баба Ганна:

Ага, один мені так і сказав 

«Ой дівчино, дівчинонько,

Яка ж ти нехлюя,

Не помила білих рук,

Берешся до хуя» 

Усі дружно вздихають  

Баба Мотря: 

А де взагалі наші мужики? 

Баба Ганна:Та я їбу?

 

Сцена 4 

Дія відбувається на кладовищі, 3 стільці стоять у рядок, на них сидять дід Бенедикт, Ємєля та Ігор Гоман у капелюсі зазивали, між ними пляшка із самогоном та дві чарки, бо Ігор Гоман не п‘є. Труни вистроєні вертикально за зростом 

Дід Бенедикт(посмалюючи папіроску): О, ця ранкова ноша в серці!  О, ілюзорність лиха!  о, непоправність!  Чого в ній більше, в цій ноші, яку ще ніхто не назвав по імені, чого в ній більше: паралічу або нудоти? Виснаження нервів або смертної туги десь неподалік від серця?  А якщо все порівну, то у цьому всьому чого ж все-таки більше: правця або лихоманки? 

Ємєля(до сих пір у гамні, посмалюючи папіроску, стомленим, п’яним тоном):слухайте, ну ями ці мене так заїбали, хоч всім тут заранєє поперекопуй, шоб от тільки не зайобували, і для себе теж заранєє сдєлать, і сразу поставить і крєстікі усім, і нолікі понаписувать… Тока от хто мені за це усе заплатить, от дє дєньгі брать, скажитє друзья, гаспадааааа, гаспадааа ви звєрі! 

Ігор Гоман:

Якщо бізнес чоловік 

Чи посаду має,

Той дружина його в шатах 

Гарних щеголяє. 

Якщо ж твій чоловік 

Простий робітник, 

Теж нема чого сумувать повік, 

Знай чудова половинка в спідниці. 

Що багатих та начальства лише одиниці. 

На роботу ходе гроші заробля 

I тебе годує, і твоє маля. 

Якщо безробтний в селі проживае, 

Значить господарство він свое тримає. 

Нaвiть від п'янички мала користь є, 

Коли пляшки тiї він свої здає.

Так що ти, шановна, не сумуй дарма, 

Лиш від наркомана користі нема. 

На сцену виходять бабки 

Бабка Люба: Шо ви разсілися, господа уйобкі, хто буде закапувать цю несамовиту п‘ятірку?  

Ємєля:А да не падумал. 

Дід Бенедикт:Так циц женщіни, сьогодні 6 січня, а значить празднік, річниця з дня народження Жанни д‘Арк, Ігорьок, давай, давай, Ігорьок, скажи что нєбудь, Ігорь 

Ігор Гоман підводиться на стілець 

Ігор Гоман(урочисто):

Колись то діло отакеє

B iсторї воно було, 

Дівчатко юне молодеє 

Свій край боронити пішло. 

Їй лати сукню замінили, 

За іграшку у неї меч, 

І вірний кінь летить щосили, 

Ta голови ворожі з плеч. 

І pаптом кінь отой стрілою 

Налетів немов ураган, 

Тaк Жаниною вже рукою 

Звільнилось місто Орлеан. 

I паніка між ворогами 

«Такого в нас ще не було, 

Якими це скажіть вітрами 

Дівчисько теє занесло? 

І що iз нею ми не знаем 

Було б нам кращеє зробить,

Та що, кажуть, як упіймаєм, 

На вогнищі її спалить» 

А Жанна і не віда того, 

Під нею коник навпростець 

І знов до табору лихого 

Мчить мов легенький вітерець. 

Аж раптом що це, оточили, 

За косу із коня зняли, 

Під руки Жанну ухопили, 

На вогнище вже потягли. 

Доводиться горіть дівчині, 

Не думайте, що сльози страх, 

А лиш любов до Батыквщини 

Палає в Жанниних очах. 

«Що ж плакать, браття, нам даремно, Вогню сльозами не залить, 

Лиш треба взять мечі і ревно 

Почати ворога громить» 

Сказавши теє, налетіли, 

Такого копняка дали,

I сили їм не помогли. 

Вони тікали світ за очі, 

Отi загарбники лихі 

Hе бачили ні дня ні ночі, 

Пішли на смарку роки ті. 

B iсторії одна жадана 

Є патріотизму мить, 

І щоб так кожному, мов Жанна, 

Свою вітчизну боронить! 

Усі плачуть і аплодують, плач горечі переростає у сміх, усі продовжують плескати у долоні, і починають водити хоровод навколо трун, із них виходять дід Василь, Дядечко з карнизу, маленький хлопчик, та дві маленькі дівчинки, з-за куліс виходить шериф, який веде із собою у кайданах зазивалу та діда Пилипа вони усі водять хоровод та радісно сміються. 

Кінець другої дії

 

Дія 3 «Они» 

2005-2011рр. 

Я менший за Прабабусю, її ліжко здається таким високим, на нього я можу забратися лише зі стрибка і тримаючись за ручку шафи яка стоїть перед ним. Ліжко як великий батут, а подушки такі великі і м’які, в них не боляче падати. 

За вікном звучить сигнал з машини, то хлібовозка, вона зупиняється прямо перед воротами двору. Прабабуся дає мені 10 гривень, я йду і купую Костянтинівський хліб з трьома дірками зверху і пачку кукурудзяних паличок з сюрпризом. Решта становить 75 копійок. 

2013 р. 

Ми граємо у карти. Виграє то вона, то я. Якщо я виграю більшу кількість партій, то я їм морозиво, якщо вона, то морозиво їмо ми обоє.

Прабабуся:Знаешь стих про село?

Я:Нет 

Прабабуся: Слушай «Хорошо в селе родном, пахнет сеном и гамном, Выйду в поле, сяду срать, далеко меня видать…» 

Я одразу ж запам’ятав на все життя. 

2014 р. 

У прабабусі з’явилося супутникове телебачення. Я увесь день лежу і дивлюся “Наруто” по каналу QTV. Заходить прабабуся 

Прабабуся:Якщо будешь довго лежати, то верба в жопі проросте, іди прорви рядок бур’яну на цибулі і включи мені мені програму через 5 мінут начньоться, 60 минут, канал Росія 24 

2016 р. 

Мені нічого робити, я просто риюся у прабабусиних речах, в одній із кишень старої куртки знаходжу завернуті у хустку купюри різного номіналу 

Я:О, бабушка, что это? 

Прабабуся:Та это я себе на похороны откладываю 

2018 р. 

Прабабуся захворіла. Я не знаю чим. Ми змогли приїхати лише на пів дня. Я зайшов до кімнати де вона лежала. Вона мене не впізнала. 

Прабабуся:О, мальчик. 

Мама(посміхаючись): Та это ж внук твой! 

Прабабуся: внук 

Вона взагалі нікого не впізнавала. Але інші ніби нічого не відчували. «Они» змирилися. 

Я вийшов з кімнати і заплакав. 

2021 р.

Мені нічого робити, я риюся у речах. У кишені старої куртки лежить хустка. Лише хустка. Навіть на морозиво нічого не лишили…

 

 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / NEO 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.