П'єса

П'єса
  • Автор: Єва Остапчук
  • Місто: Київ
  • Рік: 2018

П'єса

Сцена 1

Кімната. Прабабуся сидить на ліжку, біля ліжка на стільцях – бабуся, дідусь і тьотя. Біля тьотиних ніг стоїть сумка. Прабабуся плаче. 

Прабабуся:​ Розкрив писок і тіки «ха-ах, ха-ах, ха-ах» — дихає і ніц не говорить. Заходять мама і Марта. 

Прабабуся:​ Ото я вже чую, вже послєдній раз, вже ноги зимни. 
Мама:​ Боже. Ти була біля нього? 
Бабуся:​ Свєта, нормальна жінка стоїть біля свойого чоловіка, як він вмирає.

Прабабуся:​ Ага, ноги зимни, а я думаю «вже ноги зимни, вже всьо», ну та і ще був теплий. 
Бабуся:​ Ну да. 
Прабабуся:​ Теплий трошки… я сіжу, сіжу коло нього, дівлюся-во… і вмер… вмер! І я плакава бува, а воні всьо ходілі,дєлалі, купувалі, запісувалі, запісувалі і в загсі, і в поліклініці, і ту, в міліцію, міліція була даже. Такий приходє, знаєш, воні запісують. Шо як оно вмер, воні кажуть, шо був слабий. Я ка́жу, шо ніколи слабий нє був. Ну, трошки, кажут, отепер-во впав, і то, а вон каже, як такє, ну знаєш, пишить, шо слабий був, шо того їм трєба, знаєш. 

Бабуся: ​Ну да, в нього ж було запалення. 
Тьотя:​ Та яке запалення? 
Бабуся:​ Що ти там знаєш. 
Прабабуся:​ І помілі... ноги, туловіще, писок, то ж руки, всьо мілі... такій чистєнький був, гарний. 
Дідусь:​ Шо вже причітати. Вмер, старий був. Будеш з нами жити… лучше ж, чим у тебе. 
Бабуся:​ Ну, це діло таке. Скоро вже його побачите. 
Дідусь:​ Помовчи. 
Бабуся: ​Ага, давай, нападайся на мене. Дочці своїй щось скажи, воно ж таке неблагодарне, а ти лупаєш, лупаєш – поощряєш її? Хамка! Повезло, кажу, твоїй мамі, що в неї є син. 
Марта:​ Що такого?! Що? Вона не може вилізти з ями? 
Бабуся:​ Ми їй яма? Яма? Ну да, тут же робити шось заставляють, а вона-то думає – там буде легко. Бєздєльнічати буде. Дадуть тобі поляки лежати, як ти оце тут! Марта: ​Ви не яма. Ви – краби. Які тягнуть когось назад, коли він хоче вилізти. Прабабуся: ​Пєтя був мій хотєв за границю, і ходів був, і говорів, а я казава – а шо тобі я, а шо діти? А він кричав, і бів, бів, і казав – поєду, і нє поєхав. 
Бабуся: ​Бо совість у Вашого Петі була. А це шо, це ж кого виростила? Баба, баба хвора, мати тут буде гнутися, а їй шо – чоловік надоїв і робота! Не цінять її. За шо цінити тебе?
Марта:​ За то, шо вона нормальна, в отлічії від нєкоторих. 
Мама:​ Я ж не можу вже так жити. 
Бабуся:​ З нами? З нами погано живеться? 
Дідусь:​ Ти б поработала хоч трохи, може, лучше би стало. 
Прабабуся:​ Ой, Боже!.. 
Мама: ​Баба, що? 
Мама підскакує. Прабабуся лягає й починає корчитись. 
Прабабуся:​ Вмру… вмру зараз, Петя, Петя, вмру! 
Дідусь:​ Ліля, роби щось, ти ж лікар! 
Тьотя підбігає, розстібає прабабусі комір, плескає по щоках. Всі обступають ліжко. 
Мама:​ Що тобі принести? Що дати? 
Тьотя:​ Тихо. 
Мама:​ Зараз, зараз! 

Біжить, приносить сумку. Починає її витрушувати. 
Що дати, а? Дай їй нашатир понюхати! 

Тьотя: ​Нічо не треба, стій там. Баба, що з тобою? 
Прабабуся перекручується. 
Прабабуся:​ А, то вона! Паскудна, паскудна! Бовить, бовить у мене від нєї, нєможу на то дівітісь, холєра… 
Ліля:​ Та що болить? 
Прабабуся: ​Всьо, всьо… стара, вмру скоро, а вона й нє будє видіти, вона за границьою! Я кормива, і варива, внуню, внуню тобі казава, а ти не внуня – курва! Дідусь:​ Свєта, чого ти її нервуєш? 
Бабуся:​ Та вона кого хочеш знервує. 
Мама:​ А що я? Баба, мама, що я? Давай принесу щось, що тобі принести? Дідусь:​ От подивись на Лілю. Нормальна, нормальна дитина завжди була, і працює, і нікуди не їде. 
Прабабуся:​ Внуня, внуня, файна моя, от би сідєла, сідєла, дівілася на тєбе! Мама починає плакати. 
Мама:​ Чого ви так? За що? 
Марта:​ Та того що живеш ти в сім’ї звірів! Чого ти взагалі сюди ходиш? Вони ж тебе знищать, ти непотрібна їм, але це не через тебе, а через них. Пішли звідси. А ви всі – уроди. Як ви так можете? 

Мама схлипує.

Мама:​ Що ти мелеш? Як ти можеш казати щось про моїх батьків, про бабу, мале, тупе, а таке вже важне! 
Марта:​ Що я такого кажу? Я захищала тебе! 
Мама:​ Мене від моїх рідних захищати не треба! Знала б ти, що вони для мене зробили. Шось уже і не хочеться туда їхати. Мама, шо ти думаєш? 
Баба:​ Треба йти шось зварити. 

Сцена 2

Мама: ​І ще це плаття, воно мені так нравиться. 
Марта:​ А ти не зажирна для нього? 
Мама:​ Що? 
Марта:​ Ну не влізеш же, тріщати буде. 
Мама:​ Як це ти так з матір’ю?! 
Марта:​ Добре, бери що хочеш. 
Мама:​ Що це було? Чого ти мене принижуєш? 
Марта:​ Не принижую, я правду кажу. Ти жирна. І нічого не вмієш. І підлизуєшся до своєї мамочки, а вона тебе ненавидить. 
Мама:​ Та наді мною ніхто ніколи так не іздівався, як ти! 
Марта:​ Шо я такого сказала? 
Мама:​ Корова! 
Марта:​ Да… найшла на що обіжатися. Давай дальше збирайся. Забирай плаття своє, побачу, як поносиш його. 

Мама піднімає плаття і кидає в Марту. 

Мама:​ Як же це я з тобою поїду? Я ж не витримаю. 
Марта: ​Ой-ой-ой. 

Мама закриває лице руками. 

Мама:​ Цей твій тато такий, як ти. Це із-за нього все. Вдалася. 
Марта:​ Та що я зробила? 
Мама:​ О, бачиш, прийшов уже. Давай, общайся з ним. 
Марта:​ Він хоч нормальний, в отлічії від нєкоторих… 

Заходить прабабуся, зсутулена, на світлі починає терти очі. 

Мама:​ Боже! А це чого? Стій, впадеш же! 

Підбігає до прабабусі, підтримує її, підставляє стілець. 
Да, дочка ж рідна ніколи не поможе.

Прабабуся:​ Та не рухай її, вона файна. 
Мама:​ Та яка там? Гадіна така, що ну. Бабо, чого ти… 
Марта:​ На себе подивись! 
Мама:​ Чого ти так пізно прийшла? Чого ти сама ходиш? Тобі не можна! Прабабуся:​ Да, страшно, тємно там, но в ніх я біше боюся, нє піду туда. То є нє людіна, нє бив її Вадік, як молода була, розпаскудів. 
Мама:​ Що ти таке кажеш? Ти про маму? Вона ж все тобі робить, не спить, не ходила нікуда, як ти приїхала. 
Прабабуся:​ Вона це говорє, говорє, яка вона файна, а я яка паскудна, а живот у нєї, бачила – до колєна! Дівлюся-во – льоха. А як зварива, то я попробувава, та кажу, ти шо туда намішава, шо таке паскудне, а вона їсть, їсть. Я ж не хтєва, щоб то Вадік їв, і я то не хтєва їсти, то я стара, стара варива, а вона не їва – каже, бабо, шо ви за бурду таку навариви? А я кажу, то в тєбе бурда, варити не вмєєш, то мовчи! А вона кричава, і кричава, і лєдвє не вбіла, я тібє кажу. І я ж їй хожу, і кажу, кажу, як трєба, а вона раз кажє – як не замовкнєтє, бабо, то вдарю! Вдарє, я кажу тобі, Свєта, а як Вадіку я казава, то він казав… 

Мама:​ Бабо, не приймай це так, їй же теж важко. 
Прабабуся:​ Та ні трєба мені ніц казати, не хочу до нєї, нє піду. В тебе буду жива. Марта:​ Не будеш. Ми ж їдем. 
Мама:​ Та замовчи. Бабо, ти знаєш… 
Прабабуся:​ Та нє їдь ти туда за границю, шо ти будеш там робіва? Паскудно, в нас одна поєхала – і нє вернулася, вмерва там, бігме. Тут сиди, Свєта. Вадік казав, шо тобі гроші дасть. 
Марта:​ Вони що, тебе підіслали? 
Мама:​ Нащо я їм. Нікому я не треба, крім тебе, бабо, їм всім не так щось… Обіймає прабабусю. Гладить її по голові. 
Марта:​ Мама, ти вже все оформила. Ми поїдем. Може ти в Лілі пожила би, вона хороша, і лікар, якщо що, то зразу. 
Прабабуся:​ Та паскудна та Лілька, така, як мамця її! Якщо вона лікарша, то вже буде мені казава, що маю робіті? І ше так казава, і крічава, шо я так вмру, як ніби знає. Ніц вона не знає! Замуж даже нє вишва. А хто її таку возьме? То я їй кажу… Мама:​ Та не слухай цю дуру, не знає ще нічо. Я щось придумаю, бабо. В мене ж ти тільки є. Марта, застели постєль бабі. 
Марта:​ Чо це я? 
Мама:​ Бистро! Ти в мене ще набігаєшся. Не плач, бабо, чого ж ти плачеш? 
Сцена 3 
Марта:​ Ну, я пішла. 
Мама:​ Давай-давай. 
Тато:​ В тебе гроші є? 
Марта демонстративно риється в сумці.
Марта:​ Нє, нема грошей. Кінчились. 
Тато:​ Давай дам. 
Витягує з кишені штанів купюри, перераховує, дає Марті п‘ятдесят гривень. 
Тато:​ Тобі хватить? 
Марта:​ Ну... я учнівський загубила, а там, знаєш, метро, все таке. І Діна може в якусь кафешку потягнути. 
Тато дістає ще п‘ятдесят гривень. 
Тато:​ Ну хватить? 
Марта:​ Да. 
Мама:​ Чого ти її балуєш? Вона і так хамка. 
Марта:​ Це ж ти на мені економиш. 
Тато:​ Вона на всьому економить. Тіки знає: заробити, заробити, а потім це все хоть в жопу засовуй. 
Мама:​ Да, тебе і цю хамку утримувати — це як в жопу. 
Тато:​ Ти на себе подивися! 
Мама: ​Шо я? Пашу день і ніч, а ти тут сидиш і даже підлогу за день не помиєш. Тато:​ С хєра мені цим страдати? Я вчуся. 
Мама:​ А працювати хто буде? 
Тато:​ У нас не комунізм, щоб працювати. Треба жити. 
Мама:​ Подивлюсь, як ти без мене поживеш. 
Марта:​ Прекрасно! Ти знаєш, що пасивний дохід — це майбутнє? Він буде тут заробляти і не напружуватись. 
Мама:​ Такого не буває. 
Тато:​ Говори-говори. Полуницю їдеш збирати? Міняти європейському діду памперси? Он у тебе є своя — міняй. 
Мама:​ Там платять, там люди живуть нормально! А ти на себе подивись, так ти тут і подохнеш. 
Тато:​ Не твоє діло. Мені психолог сказав, що люди, в яких нічого не було і не буде — їм завидно, вони тебе будуть колупати, колупати, колупати, бо ти щасливий. От на свою маму подивись. І ти така сама. 
Марта:​ Послухай, тобі тут прилічні речі говорять. 
Тато:​ А їй похєр. Вона думає, шо все буде зразу, шо побачила по тєліку, поїхала — і на їй. 
Мама:​ Треба якось вибиратися! 
Тато:​ Сама не способна — хоть за чоловіком іди. Я досягну, досягну, і буду жити в своє удовольствіє, а ти сиди там. Локті кусай. Я тобі першій напишу, коли зрублю хорошу суму. 
Марта:​ Ти ж тільки мені шось будеш відправляти? 
Тато:​ Прийдеться, доця, мамочка там же тебе голодом заморить. Ти їй тільки гроші не давай, які я пришлю.
Мама:​ Подивлюсь я на ці гроші. І ти не думай, шо там будеш отако про гульки тіки думати. Там нормальна школа з хорошою нагрузкою. 
Тато:​ О-о, мені тебе жалко. А ти вобщє дура, Свєта, давно вже це поняв. Кому ця школа нада? Головне — це життя, спілкування, наслаждатися треба. Марта:​ Даже хвороби в таких, як ти, від цеї роботи бувають. 
Тато: ​Працюють тупі, розумні заробляють. Так шо відстань від дитини. Марта:​ Я з-за тебе вже запізнююсь! 
Тато:​ Нічо. Ви де зустрітись договарювалися з подружкою? Я тобі таксі визву. Марта:​ На Хрещатику. 
Мама:​ Ти вобщє звихнувся? Мої гроші він буде тратити. 
Тато:​ Помовчи. Це не твої гроші, а стартовий капітал, який мені видали. Так шо всьо. Марта обіймає тата й виходить. 
Сцена 4 
Бабуся сидить за столом. Мама стелить скатертину, розставляє сервіз. 
Бабуся:​ Вже схеми якісь ідіотські крутить. Дурні, як сама. 
Мама:​ Що ти говориш? 
Бабуся:​ Підговорила її проти мене. 
Мама:​ Кого я там підговорювала? Вона прийшла і розказує, як їй погано з тобою жити. Бабуся:​ Погано їй, суці. Так само, як тобі зі мною погано. Ти ще поки по телефону не розказуєш всім підряд, але мені й так від тебе хватило. 
Мама:​ Та я б тільки з тобою жила, якби ти... 
Бабуся:​ Шо ти хочеш? 
Мама:​ Що мені з нею робити? Я ж не поїду з нею. 
Бабуся:​ Ха, ну не треба було ділитися горем, що мама в тебе не така. Мама:​ Та я їй нічо не казала! Мама, забери її. Я ж лечу скоро. 
Бабуся:​ А мені шо? Оставайся. 
Мама:​ Я не можу остатися! Чого ти так, мама? 
Бабуся:​ Ага, не можеш. Ти вже без права в училищі не могла — витіснили бідненьку? От сволоти. А без цього алкоголіка тоже не могла. 
Мама:​ Вийшло вже так. Але ж там мені краще буде. 
Бабуся:​ Пойми, якщо ти бездар — в тебе ніде нічо не вийде. 
Мама:​ Чого я бездар? 
Бабуся:​ А то я не знаю. З самого дєтства ні на шо не способне. 
Мама:​ Чого ти так говориш? 
Бабуся:​ А шоб ти не сунулася, куди не можеш. Матері б лучше помогла. Мама:​ Я тобі гроші пришлю. І поїду скоро назад, може. 
Бабуся:​ Сракою по лавці ти поїдеш. 
Заходить прабабуся. 
Прабабуся:​ Свєта, там мава твоя уроки не учить, тікє лежить і в свій тєлєфон дивить.
Бабуся:​ Дрочить. 
Прабабуся:​ Чого ти сюда пришва? Тобі квартіри, яку Вадік тобі купів, нє хватає? Бабуся:​ Не Ваше діло, куда я ходжу. 
Прабабуся:​ А, курва! Яка паскуда, я Вадіку скажу, він тобі дасть. 
Мама:​ Бабо, сядь випий чаю. 
Прабабуся:​ Нє буду! Нє буду вашо чаю піті, ото потєм такі, як мамця твоя, стають від тоєво чаю. 
Баба:​ А Ви чаю ніколи не пили? 
Прабабуся:​ Нє піла і нє буду! 
Баба:​ Ну тоді я ще наллю, щоб точно не стати така, як Ви. Хоча те, що Свєта зробила — це помиї. 
Мама:​ Ну мама, ти чого? 
Прабабуся:​ Шо ти її трогаєш? 
Баба:​ Того що це моя дочка. 
Прабабуся: ​Свєта, нє слухай її. Я їсті хочу, Свєта. 
Мама:​ А, там в холодільніку є. 
Прабабуся:​ Я то нє хочу, то нєдобре! 
Мама:​ Що тобі зварити? 
Прабабуся:​ Та нє, я нє люблю то, шо ті вариш, то всьо нєдобре. 
Мама:​ Шось звариш собі, бабо? Я там всього купила. 
Прабабуся:​ Мушу варива. Стара, прієхала, хвора, до внуні прієхала, і буду вам варива їсті? Ой, Божє, Божє. 
Виходить, бурмочучи. Бабуся сміється. 
Бабуся:​ Ти, канєшно, бездар, але чого ж ти така бідна. 
Мама:​ Ну от так. Іздіваються надо мною всі, от і бідна. 
Бабуся:​ Слухай, їдь туда. Їдь, бо це ж ужас. 
Мама:​ І що, тебе оставити з ужасом? 
Бабуся:​ А чого мене? Чоловіка он. 
Мама:​ Ага, так він і побіжав, волосся он розлітається назад, так женеться з нею остатися. 
Бабуся:​ А ти йому шось предложи. Не знаю. Я вже натерпілась. 
Мама:​ Ну що ж, тепер я буду терпіть. 
Бабуся:​ Не треба. Не будеш. Шо ж мені з тобою робити, це ж якийсь кошмар, як можна так не любити себе. 
Мама:​ Аби хтось мене полюбив. 
Бабуся:​ Тихо, тихо. Йди до мене, дитинко. За що тобі така кара. 
Мама:​ Не знаю, мамо, не знаю... 
Бабуся встає. Мама підходить, обіймає її, утикається носом у плече. Заходить Марта. 
Марта:​ Шо, дружба навіки? 
Бабуся:​ І тобі здрасті.
Марта:​ Обнімаєш її? Хоро-оша в тебе мамочка, ой хороша. Скільки ж зробила вона для тебе, на саме дно затянула. 
Мама:​ Заткнись! Краще прибери чашки. 
Марта:​ Що, пожаліла тебе? Любиш її? Сильно? 
Мама:​ Я ще здатна любити. Не те, що ти. 
Марта:​ Мда. 
Бабуся:​ Чашки прибери, мати тобі сказала. 
Марта:​ Дура ти, Свєтка. 
Мама:​ Ах ти ж! Зараз як... 
Бабуся:​ Не трать на неї сили. Я такого ше не бачила, це ужас, тіхій ужас. Марта:​ Добре, що в мене є хоч тато. 
Сцена 5 
Тато: ​Учитесь где-то? 
Саша: ​Да. Мы ещё одиннадцатиклассники. 
Тато: ​А, ещё даже в школе. 
Саша: ​Щас ЗНО, готовимся, как видите. 
Тато: ​Ну, так это прально, не, так нужно ж… нельзя, вот этот, всё время сидеть и учиться, оно как-то на пользу не пойдёт. Я ж говорю, я таксую вот, недавно возил пацанчика, пацану девятнадцать лет. Это… бросил институт на третьем курсе, ушёл с КПИ, работает в интернете, говорит: мне в мои девятнадцать зарплаты в полторы тысячи долларов хватает с головой, учиться не хочу, хочу работать. Он говорит, как шёл в профессию, закрылся дома, три месяца, говорит, не выходил из дому, учился. Ну и на месяц в больницу загремел. Так же ж тоже нельзя, блин. Вот сесть, закрыться и учиться. Не вариант. На самом деле. 
Саша: ​Проветриваться надо. Оно можно, так сказать, важно как бы не переборщить. Тато: ​Да, тут же ж, в принципе, это ж большая сложность – самоорганизоваться. И оно иногда контроль и вот это понукание играют очень важную роль. Я, честно говоря, сужу по себе, когда мне тоже в своё время говорили: учись там и то, ну я ж самый умный, я никого не слушал, я ж знаю, шо надо. И вот начал учиться в сорок два, блин. Ха-ха. Потому шо понял, шо ещё лет тридцать в этой жизни мне работать придётся. Помните анекдот? Абгам, ты уже устролися? Не, ещё работаю, блин. Вот так и я, ещё не устроился, придётся работать. 
Саша: ​Придётся. 
Тато: ​Но вот как работать, тут уже есть варианты. Я говорю, у меня до последнего времени было три работы, и все три — руками. А хочется всё-таки одну и головой. Саша: ​Да… 
Тато: ​Как-то да, платят за это больше, да и ощущение себя самого как-то получше. Пришлось начать учиться. Несмотря на то, что мозги пропиты, прокурены, но… надо восстанавливать. Я сам это понял совсем недавно. Двадцать лет бухал, двадцать пять — курил. Допился до алкоголизма. Ну, правда, не докурился вроде ни до чего, но оно ж. Самому не верится, потому шо курил очень много. Уже даже без алкоголя стягивал по две пачки. Но всегда понимал, что я все равно брошу. Но одно дело — бросить в больничке, а совсем другое — бросить раньше, пропетляв мимо больнички.
Саша:​ Это, наверное, нужна сила воли. 
Тато:​ Сила воли ни при чём. Просто когда ты на дне, у тебя есть два варианта: либо ты продолжаешь плыть по течению, но дальше будет ещё хуже, либо пытаешься как-то выбраться. С наркотиками, говорю,им как-то проще. Передоз — всё, ты откопытился. А здесь как раз мучайся. Но, на самом деле, у каждого своё дно, каждый сам себе его определяет. Здесь тоже не всё так просто, вот я. Осознал! Я ж живу непрально, я хочу жить лучше. Здесь просто толерантность к алкоголю уже отменена. И к людям, которые портят тебе жизнь. 
Сцена 6 
Тато сидить за комп’ютером. Мама підходить до нього. 
Мама:​ Слухай, тут баба. Вона ж не собирається їхати. 
Тато:​ І шо? 
Мама:​ Я б відложила цю поїздку. Але ж заплачено вже. Побудь трохи з нею, я тебе прошу. 
Тато:​ Шо? 
Мама:​ Вона ж... вона така сумирна, хороша. Уваги не трєбує. Мама моя буде кожен день приходити. Побудеш? А тоді якось це порішаєте... 
Тато відвертається від комп‘ютера. 
Тато:​ От робить мені нема чого! 
Мама:​ Ну а який інший виход? 
Тато:​ Твої проблєми! Ше з твоєю мамою бачиться. Отут вона в мене за стіки років. Мама:​ Я ж тебе прошу. Це ж ненадовго. 
Тато:​ Мені-то воно нахєра? 
Мама:​ Весь час так. Весь час. Нічо не міняється. 
Тато:​ Не нравиться шось — котися. 
Мама:​ От і кочуся. 
Тато:​ Я дуже радий. 
Мама:​ Де ж ти жити будеш, радий ти? 
Тато:​ Я людина працююча — щось да й придумаю. 
Мама:​ Ага. Весь час на шиї. І весь час — нахєра мені це нада. 
Тато: ​Ібо нєхрєн! 
Мама:​ Живи. Тут живи. Оставайся. 
Тато:​ Шо? 
Мама:​ Квартіру тобі віддам. 
Тато:​ Нахєра мені твоя квартіра? 
Мама:​ Ну, це ж лучше, як без. Знаєш же, які це зараз гроші. 
Тато:​ Ну і шо? 
Мама:​ Не хочеш? 
Тато:​ І я буду повинен тут жити з цею твоєю? 
Мама:​ Ну логічно ж.
Тато:​ Мда... хєрня якась. 
Мама:​ Ти подумай, подумай. 
Тато:​ Ну не знаю. Це було би харашо, але тут якийсь підвох. 
Мама:​ І що тобі не нравиться? 
Тато:​ Нахєра ти це робиш? Ти ж можеш десь її пристроїть. Квартіру продати. Мама:​ Ну а я роблю так. 
Тато:​ З хєра? 
Мама:​ Люблю тебе того що. 
Тато:​ Шо? 
Мама:​ Того що квартіра мамина. 
Тато:​ А чого ж від тебе можна було ждати! 
Мама:​ Да шутка. Купляла мама, але записана на мене вона. Хочеш — документи провір. 
Тато:​ Ну шось таке. 
Мама:​ Моє діло — предложити. 
Заходить Марта. 
Марта:​ Як же я її ненавижу. Як же я ненавижу це все. Це ж не людина, так же не можна, її в дом прєстарєлих треба, там спеціалісти, вони шось зроблять. 
Мама:​ Шо вже там такого? 
Марта:​ Шо вона тільки мені не затирала. Щоб я ше хоч раз. Із нею, з тобою, з бабою, з кимось іще з вашого кодла. 
Мама:​ І куди ти дінешся? 
Марта:​ Це ж каторга. Тато. Ти тут нормальний. Тато, я не можу з нею поїхати. Спаси мене. 
Тато дивиться на маму. 
Тато:​ Отлічно, доця. Оставайся. Ти не заслужуєш того, що оце зараз. Мама:​ Ти шо, серйозно? 
Марта:​ Ну так же можна, правда? 
Мама:​ Можна. Можна. Давай, оставайся. 
Тато:​ Доця, ти молодєц. Уважаю. 
Марта:​ Пасіба тобі за все, тато. 
Тато:​ Ага. Пожалуста. Думаю, друге ліжко ми поставимо в твоїй комнаті. 
Сцена 7 
Кімната. Розкидані речі. Диван. Тато і Марта сидять і дивляться в телефони. 
Тато:​ Сходи провір, шо там вона. 
Марта:​ Та нормально там вона, не парся.
Далі мовчки сидять у телефонах. 
Тато:​ Нє, йди сходи. 
Марта:​ Та ну нахєр. 
Тато:​ Я кому сказав? 
Марта:​ Да достала вона мене! Не хочу я нічо робити, що ти прям як мама. Тато:​ А як же ти мене достала. 
Марта:​ А шо я? 
Тато:​ Да вобщє вже пєдалі попутала! За мій щот живеш, роби, шо сказав. Марта:​ Остав у покої. 
Далі мовчки сидять у телефонах. Тато відкладає свій. 
Тато:​ Мда. Достала мене ця отвєтствєнность. 
Марта:​ Так і я ж про це. Кожну хвилину треба дивитись, а то мало що, мало що. Тато:​ Треба і нам катнуться. Як мама твоя, тіки трошки коротше. До Городка. Марта:​ Що, правда? 
Тато:​ Ну а що? Хай путається там у свойому маразмі. 
Марта:​ Піду скажу їй. 
Вибігає. 
Тато:​ І ти там з задоволенням будеш помагати їй розпутатись