Не було такого

Не було такого
  • Автор: Олексій Паляничка
  • Місто: Львів
  • Рік: 2021

Частина 1

Олексій. Для більшості проблема любові полягає в тому, як отримати любов, а не в тому, як

любити самому. Тому може помилково видатися, що це проблема здатності любити. Такі

люди задаються питанням, як зробити щоби їх любили. І до цієї цілі вони йдуть різними

шляхами…

Дзвонить мобільний. Олексій дивиться на екран, скидує дзвінок.

Наступним упередження стоїть за установкою, що в любові нема чому навчитися — це

припущення, що проблема любові є проблемою об’єкту…

Знову дзвонить мобільний. Олексій знову дивиться на екран, знову скидує дзвінок.

На чому ми зупинилися? Ага, проблема об’єкта. Проблема любові є проблемою об’єкта, а не

проблемою здатності.

Знову дзвонить мобільний. Олексій не дивиться на екран, натискає кнопку гучності,

переводячи телефон у режим без звуку.

Заведено думати, що любити просто, але знайти достойний об’єкт для любові або для того,

щоби вас любили — ось це важко…

Знову дзвонить мобільний.

Сорян народ, але маю відповісти.

- Та мам. Нє, я зайняти. Та? Куда-куда?.. Урал? А чого раптом ти зібралася їхати? Ну ок,

ти доросла жінка, можеш то сама вирішити?.. Це питання життя і смерті? Чуєш, я не

можу говорити. Ні не проти, їдь… Давай, папа.

На чому ми зупинилися? Про важко. Про те, що любити важко… Любов — це слово

проститутка. Воно в стількох сенсах було вжито, що вже втратило свою суть. Наприклад, ви

любите країну в якій народилися й живете? Підніміть руки ті хто любить. Я народився в Росії,

живу в Україні. Як гадаєте, я маю право любити Росію, але при цьому жити в Україні? Взагалі

— ми приналежні до чогось за законами крові чи по тому як осмислюємо свою

приналежність? Ще питання: а матір свою ви любите? Підніміть руку, хто любить так щиро, як

у тій пісні про чорнобривці, що насіяла мати. До чого це я. Про любов… Ерік Фромм про це

цілу книгу наваяв. Мабуть, це складно, не знаю. Якби ви запитали, чи я люблю свою матінку,

то я швидше за все відповів би, що мені її шкода. Усе, що я до неї відчуваю — це жалість. Ну

тепер давайте, кидайте свої помідори, чи що ви там принесли. Пригадую один випадок, коли

мене відпиздив сусід. Він був старший на пару років, то в мене навіть шансів не було проти

нього.

2

Матінка. Ета нє вихад махать кулакамі. Сказал би мнє, я би пашла пагаваріла с нім, может

он би понял, что сдєлал нєправільно і ізвінілся би. Нада іскать прімірєнія, а нє разжигать

агонь вайни. Ісус учіл пращять, Альоша.

Олексій. Плюс мінус суть була така, але в голосі звучало звинувачення — Ісус же вчив, що

треба другу щоку підставляти. Мабуть саме тому, ти мене потім навернула по писку

ганчіркою, якою мила підлогу.

Матінка. Нєт, я ні помню такова. У тібя єсть склонность прєувєлічівать.

Олексій. А ти склонна забувати все, що незручно згадувати. Однією з особливостей пам’яті є

вибірковість: у своїй уяві ми білі й пухнасті. Звичайно, ми можемо думати, що зробили щось

неправильно, але майже ніколи не визнаємо це публічно. Я ніби це й розумію, але всеодно

дивуюся до корінців волосся на сраці, як вона вміє запам’ятовувати все таким чином, що

потім хрін із неї витягнеш якусь правду. Як Альбус Дамбулдор зі своїм їбучім забутятусом.

Матінка. Альоша, вот ти всьо аба мнє, что я такая плохая мать… А вот пачіму тогда, когда я

єхала на Урал с малєнькай Анєй в гості к сєстрє, то ти плакал, как поєзд отправлялся? Я

відєла і запомніла ета очень хорошо.

Олексій. Ти шо на пріколі?!

Матінка. Нєт, я на вакзалє.

Олексій. Це твій улюблений прийом. Але, знаєш, він уже не працює. Він працював, коли мені

було десять: ти казала, шо вот умрьош і ми зароєм тібя за хатой, а самі будєм плакать. Було

абідна, шо її ще нє зарилі, але всі вже плакали. І так усе моє свідоме дитинство: батя казав,

що якісь провладні підари крадуть у нього гроші, тому він крав у колгоспі шо міг, а мать

нагоняла тоску, тіпа всьо пайдьот прахом ну й отримувала за це піздюлєй. У цій ієрархії

піздюлєй я займав найнижчу сходинку, але мать називала це вихованням.

Матінка. Ну может я й гаваріла, что за одного бітого сємнь нє бітих дають, і то нє бєрут, но

ето навєроноє в каком то другом контєкстє.

Олексій. Била гумовим шлангом по чому попаде — ноги, спина, живіт, обличчя…

Матінка. Нє било такова. Ну может і ударіла когда то, но нє так, как ти расказиваєш.

Олексій. Чуєш, ти мене взагалі любила?!

Матінка. Всє матєрі любят своіх дєтєй… хотя…

Олексій. Хотя що?.

Матінка. Да так, нічєво… вспомніла… ета нє важно.

Олексій. Ясно. Все як завжди.

Уявна гра в пісочницю за хатою продовжувалася, доки ми не подорослішали й не роз’їхалися.

Ну як, звалили ми зі старшим, а менші страждали ще довго, тільки я того не бачив уже.

Нє, ну я ж не зовсім якийсь мудак. Звичайно мені її шкода, чисто по людськи. Ви уявляєте де

той Урал? Точніше місто Чусове. Це 14 годин пердолити до Москви з Ніжина, потім ще 5

годин до Пєрьмі, і ще звідти добиратися якимись автобусами. Путі господні нє ісповєдіми.

Батіні теж: поїхав туди, де вовки срать бояться і знайшов собі суджену. Шо йому, українських

дівчат мало було?! Таких шо вміють ліпити ті йобані вареники, варити кутю на різдво, голубці

ну й там усе шо треба. А то купив вінаград, прішол у гості й через тиждень вони поженилися.

Матінка. Мнє паказалась, что он очень добрий бил, нє жадний і заботлівий. Відно било что

он із сєла і глупий нємного, но добрий.

Олексій. Любов із першого погляду… Ромео і Джульєта блять. Шекспірівським персонажам

хоча б пощастило, що Шекспір вбив їх у своїй п’єсі, а про покойніків уже або харашо або ніяк.

А тут…

Матінка. Я знаю одно, нільзя жить у грєхє. Знаю — всє ми грєшни, но можна хотя би

постараться грєшить мєньше. Он хатєл дітєй уже…

3

Олексій. Він хотів сексу. Він працював на лєсоповалє, плотами столітні єлі справляв по річці

Урал. І був у нього напарнік Вітя з яким мать ніби зустрічалася… «дружилі», як вона любить

говорити. А потім вона рилася в його речах і знайшла його поспорт, де був штамп про

одруження.

Матінка. Нє било такова.

Олексій. От вона і зморозилася, тіпа насправді їй подобався батя. Ну й через рік народився

старшенький. Ще через пару років народився я, а потім батя знайшов невідправлений лист

до Віті, у якому мать писала, що ще й досі любить його.

Матінка. Ета савсєм враньйо.

Олексій. Ти завжди все заперечуєш. Розкажи тоді, як було, навіщо ви одружилися?!

Матінка. Я нє хочю об етом говоріть.

Олексій. На початку 92 року вони переїхали з рускава горада в українське село. А наше село

- це ж наша ментальна трясовина, воно коли береться за людську душу, то робить її

горбатою, а горбатого хіба вже могіла виправить. Ненавиджу село.

Матінка. А я вот палюбіла сєло. На самом дєлє сдєсь очєнсь спакойна й тіха. Єсть всьо

свайо. За камуналку платіть нє нада, прадукти можна вирастіть. Екалагічєскі чістиє прадукти,

нє то что в горадє. Мнє нравітся садіть і виращівать зєлєнь. Хотєла би єщьо агрус посадіть,

но нікак нє могу купіть — всьо дєнєг нєт. Зато маліну вже висаділа, в етом году добренна

уроділа. Я сдєсь нашла спакойствіє. Хоть дєнєг у сєлє й нє заработаєш, но мнє много й нє

нада.

Олексій. Чуєш, ти ж на Урал збиралась.

Матінка. Да, Альоша, сабіралась. Діма вже атвєрнулся от мєня, батька пастарался. Давай,

тіпєрь і ти сдєлай так же.

Олексій. Діма то мій старший брат. На скільки пригадую, то він не говорить з тобою, бо ти

хотіла аборт зробити, коли була ним вагітна.

Матінка. Нє било таково. Он нє гаваріт із-за отца.

Олексій. Якщо від усіх навколо тхне лайном, то може ти обкакалась?

Матінка. Всє люді обкаківаются. Но всьо равно батько должен обращать детей к матери, а

мати к отцу. Вродє би в Івана Франка Мотря наказивала чі лаяла пєрсонажа Чіпку, а дєд

казал, что жінкі оні важко трудятся, нєльзя на ніх обіду дєржать. Но может я в літєратурє

ошиблась, но такоє било. Я за батька плахова нє учу, а только обіда конєчьно єсть.

Олексій. Я знаю те, що ти сама винна в тому що з тобою не хочуть спілкуватися.

Матінка. Вот по етому я й хочу уєхать на Урал, бо єслі нє хочут сєйчас общятся, то нє

захочут і потом, нє смотря на старость і болєзні, хоть би я отдала всьо что в мєня єсть.

Олексій. Ти вже говорила з кимось про це?

Матінка. С табой гаварю сєйчас.

Олексій. Я мав на увазі з кимось зі своїх з Урала. Із сестрою чи матір’ю.

Матінка. Паслєдній раз когда я с сестрой гаваріла, она сказала: «Что, хочєш квартіру в міня

отобрать?!». А я єй сказала: «Я тоже какоє то право на нєйо імєю».

Олексій. А вона шо?

Матінка. Да нічєво. Нє гаваріт тіпєрь со мной.

Олексій. І куди ти поїдеш, якщо вона з тобою не говорить?

Матінка. Сніму комнатушку в общєжитіі та й буду как то доживать.

Олексій. Трохи логіки не розумію. Хоча я ніколи твоєї логіки не розумів… Тут в тебе хоч хата

є, пенсія якась нещасна, ми інколи приїздимо. А там я тобі нічим не зможу допомогти.

Матінка. Да й тут от тібя помощі нємного. Та мнє й помагать ні нада. Я как то сама

справлюся. Мнє толька нє хватаєт добрава слова й от того такоє чувство что нікому я нє

нужна. Так же нє может бить, чтоби чєловєк нікаму нє нужен бил. Так просто нє биваєт. Я

4

вєдь всьо оставіла, всьо отдала вам что в мєня било й тєпєрь можна хотя би позвоніть,

спросіть: как у тібя дєла. Мнє многово нє нада, я всю жизнь прожила в бєдності. Помню как

учілась в інстітутє, то купіла сібє пальто такоє добротноє. Ето єдінствєнная вєщь била,

которую я купіла за своі дєньгі. У столовую ні хаділа, нє кушала, собірала всьо. А потом мать

увідєла пальто, сказала: «Что ето ти, баринєй сібя возомніла что лі?!» — послє чєго пальта

нє стало. Я поняла, что она єго продала і дєньгі сібє оставіла. Ето билі моі дєньгі. Она міня

малєнькой головой об батарєю біла, говоріла что всє бєди в єйо жизні із за мєня… А тут что в

міня било? Кто тут міня любіл?! Отєц твой что-то вначялє мнє даріл, но сєстра єво в міня

забірала ето — вродє би попользоваться і нє отдавала. А потом і совсєм нічєго. Єдінствєнная

радость для міня — ето билі ви. А тіпєрь і ви роз’єхалісь. Вас виростіла, нєту мнє что тут

больше дєлать.

 

Частина 2

Олексій. Пригадуєте, я говорив, що я не мудак якийсь там. Мабуть таки мудак. Інколи мудак,

інколи докторант філософських наук, який намагається описати суть поняття любові. Через

рік отримаю PhD за 300 сторінок чистої брехні. Інколи я думаю: так же не буває щоб людина

нікому не потрібна була. Чи буває? Наш розум ніколи не осягне своєї глупоти, ніколи не

дослідить дна людського страждання, не зрозуміє самого слова «ніколи». Що тоді можна

говорити про всю складність павутини думок, інтонацій, вчинків, імпульсів, бажань та решти

всього запакованих у шолуху соціального, політичного, духовного… та решти. Може піти в

Тібет, очистити свій розум від ілюзорної природи і злитися із потоком нірвани, розчинивши

свою пам’ять у світлі брахмаджьоті.

Сільські люди в нірвану через бухло виходять.

Матінка. Альоша, Женя на дєнь сєла напілся так, что чуть нє умєр.

Олексій. Женя - це наш наймолодшенький. На правду кажучи, коли я з ним говорив того дня,

то все з ним ок було. Був п’яний, але все не так критично.

Матінка. Он с тємі дружкамі своімі сопьйотся.

Олексій. Малий довгий час лишався комфортним для всіх, а потім в один момент став

проявляти агресію, особливо коли мова йшла про його кордони. У матінки з ним почався

холлі вар і тому при першій можливості він звалив із дому теж. Матінка лишилася одна зі

своїми козами, собачьками й котіками.

Матінка. Альоша, здравствуй.

Олексій. Ага.

Матінка. Как у тібя там дєла.

Олексій. Добре.

Матінка. Чєм ти там занімаєшся?

Олексій. Ти по ділу?

Матінка. А что я німага просто так пазваніть?

Олексій. Можеш.

Матінка. Я сіводнє жаріла на той скавародкє что ти пріслал, так всьо харашо отстайот на

нєй. Я такая счястліва, ти нє прєдставляєш. Спасіба тібє бальшоє. Я тоже тібє как то

постараюсь памочь.

Олексій. Я радий.

Матінка. А єщьо я нашла кошечьку, Матільдой назвала: кто-то в завязаном пакєтє вибросіл

йейо на свалку. Как развізалі то в нійо аж глаза так вродє би вилазілі. Там єщьо адін котік у

пакєтє бил, дак їво сабака разадрал, нє успєла спасті. А ти чєм занімаєшся?

5

Олексій. Пишу. Читаю лекції. Спілкуюсь із друзями. Намагаюся справитися з дєтскімі

травмами.

Матінка. У тібя наверноє настроєнія нєту?

Олексій. Ага.

Матінка. А как у Діми дєла?

Олексій. Я вже просив про його справи питати в нього.

Матінка. Я тут падумала. У горадє тіжело жить. Может ти в сєло прієдєш, тут у школє ставка

одна освобождаєтся.

Олексій. Звичайно. Я тільки й чекав доки ти це скажеш. Уже збираю валізу й завтра ж

виїхджаю. Заведемо козочьку…

Матінка. Уже єсьть козочька.

Олексій. Заведемо ще одну. Назвемо її Матільдой.

Матінка. Кошечьку вже звалі Матільдой.

Олексій. Ну то назвемо козочьку Шихірізадою. А ще заведемо поросьонка, назвемо його

Кнопіком. Будемо воспітувать, ростить, кормить, а потім, як виросте він у дорослого

воспітаного хряка, глянемо йому в очі і скажемо правду: «Зараз ми будемо тебе різати, але

ти не подумай, ми тебе любимо… Просто судьба в тебе така хуйова».

Матінка. Нє шуті так.

Олексій. Нє, шутіть сіл больше нєт. У тому житті шоб вижити і зберегти кору головного мозку

неушкодженою, від ворожих атак потрібно хіба що шуточьками відбиватися .

Матінка. Я вєдь тібє нє враг.

Олексій. Ворогів не існує. Є вчителі. Коли ти вже зрозумієш, що я вже дорослий, і

перестанеш втручатися в мій особистий простір, вирішувати за мене те чого тебе ніхто не

просить?..

Матінка. Да я же как лутше хачю.

Олексій. Ви з батьком уже зробили як краще, можна тепер мені самому спробувати? Ти

забула як посеред ночі втікала 20 км від цього кращого життя з лісапєдом, двома відрами з

пожитками, коровою Зорькою, собачькой Мушкой і котіком на ім’я Мурзік Васильович?!

Матінка. Мурзіка Васілєвіча єщьо нє било. Мурзік Васілєвічь — ето кто єго так назвал?

Олексій. Та я назвав…

Матінка. Кто то косіл, а он у травє спал в то врємя. Так і нє стало Мурзіка Васілєвіча. А

Матільда кстаті мальчіком оказалась. Дак назвалі Максімусом. Ти, Альоша, когда прієдєш?

Олексій. Не знаю. Я маю купу справ.

Матінка. Я тут подумала, єслі нікто із вас нє хочєт єхать, то я тогда дауньонка усиновлю.

Олексій. В смислє?

Матінка. Ну дауньонкі тоже нуждаются в любові, а оні я читала нє агрєсівниє і с німі лєгко

найті общій язик. Потом пєрєпішу хату на таво, кто возьмьотся смотрєть за нім, когда міня нє

станєт. Всьо равно сюда нікто із вас нє єдєт.

Олексій. Ти шо їбанулась?

Матінка. Хоть би німного уваженія проявіл.

Олексій. Хоч би трохи любові проявила, доки ростила мене… Я розумію, шо вам не легко

було, але з якого перепугу я маю вигрібати ваше лайно?!

На чому ми зупинилися? Ага, проблема об’єкта. Хибно вважати, що проблема любові є

проблемою об’єкта, а не проблемою здатності. Заведено думати, що любити просто, але

знайти достойний об’єкт для любові або для того, щоби вас любили — ось це важко…

Часом я думаю, навіщо вони одружилися. Навіщо народили 5 дітей? Це ж треба було робити

по любові. Мабуть.

6

Батя. Я її правда любив. Вона була другою, як ми тікі познакомились. Вона ж інстітут

закончіла, вищу математику вчила. Займалася санним спортом. Це вона тут такою стала,

коли баптістів встрітила. Не знаю що в неї з мозгами сталось — почала говорить: «Вот нічєго

нє нада, вот всьо пайдьот прахом».

Олексій. Можна спитать?

Батя. Питай.

Олексій. Нащо ти її в село привіз?

Батя. Ну, Альоша… Тоді село було іншим, тут можна було строїться…

Олексій. Ні, я не про те. Вона ж вчилася в інституті не для того, щоби город сапать і корову

доїть.

Батя. Та йоб твою мать, Альоша… Ти шо, охуїв?! Тобі ж було половина году, ти не знаєш

нічого. Союз розвалювався якраз, ніхто не знав шо робить. Роботи вобщє не було. Прилавки

в магазінах пусті були… Ніхто не знав шо буде завтра. Ми жили в тьоткі твоєї матері в

однокомнатній квартірі з двома дітьми. А куда їхать? У Москву, у Кієв?.. Дітей із матір’ю

оставлять і їхать шось шукать? Ай. Йди ти нахуй.

Олексій. Нє, ну з батьой у мене стосунки дуже добрі. Він правда був мені по таблу заїхав

один раз, навіть зуб вибив. Потім ми років скільки геть не спілкувалися. Але я образ на нього

не тримаю. Імплант не ставив і тепер при кожній розмові кажу, що я його на счьотчік поставив

— перед смертю буде винен мені на цілу щелепу.

Батя. Як помру, то ось цей мій золотий вирвеш і собі вставиш — буде памнять. До того

времені думаю мода на золоті зуби знову повернеться.

Олексій. Я його не звинувачую, але… Пригадую коли мені було років дев’ять, я посеред ночі

почув крики з веранди. Кричала мати. Світло було скрізь погашене. Мені було страшно і від

того, що я боявся темряви і від того, що чув чіткі слова: «Памагітє… Он міня убьйот»… Було

відчуття, що матінці пальці відкусують кусачками. Я вибіг на веранду в трусах і застиг: там

батя наматавши волосся матушки на руку, по сходах тягнув її на стріху.

Матінка. Памагі, он міня убьйот сєйчяс.

Олексій. Я стояв на місці й не знав як я магу памочь.

Батя. Цить блядь. А ти в хату пойшом!

Олексій. Я стояв.

Батя. Я сказав, блядь, у хату йди!

Олексій. І я пішов спати.

Батя говорить…

Батя. Нехай скаже, хто був йобарьом.

Олексій. Мать говорить…

Матінка. Нє било такова.

Олексій. Мені хтось пояснить, чого все ось так?!

Батя. Вона хотіла отношеній.

Матінка. Он гаваріл, что я нє схочю с нім бить когда єго узнаю лутше.

Батя. Вона хотіла втекти від матері.

Матінка. Он хатєл много дєтєй, чтоби я нє могла уйті от нєго.

Батя. Вона не хотіла працювати, їй легше було дітей народжувать.

Матінка. Я хотєла простого чєловєчєского счястья, развє ето так много?!

Батя. Я хотів велику дружню семню…

Олексій. Коли вони розійшлися, то батя змінився. Самоізолювався, почав займатися йогою,

завів пасіку й огород та двір засадив фруктовими деревами. Бать, чуєш?

Батя. Уважно.

Олексій. Ти як помреш, то можна я тебе просто зарию у дворі й посажу дуб на могилі?

7

Батя. Я ще тебе переживу.

Олексій. Ну, якщо переживеш, то посадиш на моїй могилі дуб. Я тобі жолудів назбираю.

Батя. Договорились.

Олексій. Я його не звинувачую, але ніколи не забуду того пекла через яке всім нам довелося

пройти. Як і бабушка Надя ніколи не забуде мого дня народження. А народився я зранку 25

грудня 1991 року. Того ж дня в сьомій годині вечора по центральному телебаченню СРСР

Михайло Горбачов сказав совєтскім людям пару ласкових.

Михайло Горбачьов. Дорогиє соотєчєствіннікі. Согражданє. В сілу сложившейся ситуациі с

образованієм содружества незавісімих государств, я прєкращяю свою дєятєльность на посту

прізідєнта СССР…

Олексій. І вже в 7:38 в кремлі спустили прапор і всі зрозуміли: стараніямі жидомасонів, які

ізобрєлі водку й буржуазних шпіонов-врєдітєлєй нєрушимий бил разрушен. Бабушка Надя

назвала мене всадніком апокаліпсиса, бо її світ у той день злетів як неліцензована вінда в

криворукого юзера.

Бабушка Надя. Ета всьо случілось із-за того что он орал как рєзаний. Ти могла би єму пасть

затнуть?!

Матінка. А может ето проізошло із-за тово, что ти мойо пальто продала й дєньгі забрала?

Ефєкт бабочькі знаєш лі.

Бабушка Надя. Нє било такова.

Олексій. Бабця Катя ж, по батьковій лінії, була втішена.

Бабушка Надя. Нє удівлюсь єслі в ніво хвост виростєт.

Бабця Катя. Не трогай мені дитини!

Бабушка Надя. Хахли!

Бабця Катя. Кацапи!

Олексій. Людей, які встряють у такі розмови, потім хіба що електрошоком можна лікувати. До

речі, мать, до кого ти себе відносиш, до хохлів чи до кацапів?

Матінка. За национальностью я руская, а гражданство в міня украінскоє.

Олексій. А кого ти більше любиш?

Матінка. Абізатєльна вибірать мєжду кєм то й кєм то?

Олексій. Зараз час такий.

Матінка. А можна хотя би нам, простим людям нє раздєлять нічєго і в мірє жить?

Олексій. Можна. Якщо постаратися, то все можна. Навіть журавлика зліпити очком доки

среш.

Я от інколи сижу на толчьку і думаю. Це ж яка б величезна могла б бути в мене родина. У

мене мали б бути дві тітки і два дядька. У тьоті Яни с Урала двоє синів і в тітки Людмили з

Ірпіня теж двоє. Дядя Міша, брат матінки, був хорошим інженером, лагодив машини в якогось

багатого дядькі й раз узяв одну машину, щоби дівчину покатати. Йому впаяли викрадення й

посадили. Що було з ним потім ніхто не знає. Дядько Микола мав якісь образи на сім’ю й ще у

80-х теж кудись поїхав, десь пропав.

Бабця Катя. Мені Коля снився. Мабуть прийшов мене забрати із собою, щоби я не

заблудилась…

Олексій. …казала бабця Катя перед смертю. Ми всі п’ятеро теж розбрелися хто куди. Орігамі

журавель — це символ надії. Ніякого тобі журавлика. Ніякогої естетики. Ніякої надії. Просто

ось так узяли і все просрали.

 

Частина 3

8

Женя. Ти так говориш, наче ти один правильний. Заїбав.

Олексій. Ти шо забув, хто тобі в будку світло провів?

Женя. Йди нахуй. Взагалі не смішно.

Олексій. Я ж кажу про свій досвід.

Женя. Ти як мамінька, тебе слухаєш, то аж тошнить.

Олексій. Ми з наймолодшеньким часом не говорили по декілька тижнів. Зі старшим, як і з

матінкою, можемо не спілкуватися декілька років. Із сестрою й ще одним братом взагалі

майже не спілкуємося. Якось так склалося. Не знаю як і коли це почалося, але, здається, що

це наші налаштування за замовчуванням. Хотів би сказати, що винні в тому батьки, але не

можу. Язик не повертається.

Матінка. Я с матєрью нікогда нє общялісь… от так чтоби сєсть і поговоріть как дочь с

матєрью… Она мєня просто із садіка даже нє забірала. Забіралі чюжиє люді чтоби хотяби

помить і труси постірать. Я практічєскі жила в садікє.

Бабушка Надя. Я тібя совсєм сразу послє родов хотєла заматать у пакєт і на мусорку

вибросіть! Лучьше би так і сдєлала, а то іспугалась, что міліция найдєт мєня. Ти мнє всю

жизнь іспортіла!

Матінка. Навєрноє так і правда било би лутше.

Олексій. Бабушка Надя теж потерпала від старшої сестри. Потім у неї було троє дітей і всі

від різних чоловіків. Мій прадід, батько моєї матері — українець. Але бабушка Надя чомусь

його й бачити не хотіла й не дозволяла йому бачитися з дочкою… Я не релігійна людина, але

вірю в карму. Карма — це як отримати в спадок усі вади твоїх предків, їхній слабкий зір, їхні

хвороби, цукровий діабет, нервові розлади й увесь життєвий біль, який будуть вивозити ще і

твої діти. Може це почалося ще в едемському саду, як нульовій точці, коли бог уже знав, що

пройде трохи часу й доведеться людей заново вчити, як любити і ближнього, і себе. Родаки

хотіли щастя, але як його побудувати простим робочим у країні, яка розвалювалася й

розкрадалася… Як його було будувати, коли вони розуміли абсолютно різні речі під цим

словом і не розуміли елементарних понять про стосунки і виховання дітей, відгородившись

від світу своїми ілюзіями про краще життя…

Женя. Не розказуй мені того всього. Я знать не хочу що там було, мені всеодно.

Олексій. Ну ти й дурне теля.

Женя. Знаєш, іди в жопу.

Олексій. Усі там колись будемо… Тільки я звоню не за тим. Можеш дещо зробити?

Женя. Кажи скоріше. Я зайнятий.

Олексій. Я тобі переведу гроші шоб ти трохи мав, як родакам допомогти. Продукти які, ліки…

не знаю, може в пансіонат їх треба буде…

Женя. Їм і скинь гроші.

Олексій. Вони їх пороздають, або знову якусь хєрню очєнь нужную в хозяйствє куплять.

Женя. Чого ти мені дзвониш?! Сам тим займся. Ало… Ало… «Мудило», — так я думав про

нього декілька тижнів, доки не зрозумів, що він мав на увазі. Альоша закинув мені гроші… я

побачив на екрані свого телефона ті цифри вишикувані в рядок і чуть не всрався. Потім

з’ясувалося, що він їздив на якісь заробітки доки вчився. Десь через тиждень після транзакції

я вирішив йому передзвонити, але по цьому номеру ніхто більше не відкликався.

Матінка. Альо, слушаю…

Олексій. (мовчить)

Матінка. Кто ета. Я нє слишу.

Олексій. Це я.

9

Матінка. Діма, ета ти?

Олексій. Ні, це я.

Матінка. Альоша… Шото твой номєр у мєня нє запісаний.

Олексій. Я не міняв номер.

Матінка. Нє знаю. І я вродє нє удаляла.

Олексій. Хотів спитати… Ти… Ти любила мене?

Матінка. Я і сєйчас люблю. Может как то нє так, как нада… Как умєю, мєня нікто нє учіл как

нада любіть… А к чєму ето ти спрашиваєш?

Олексій. Та просто. Як твої там справи?

Матінка. Да нічєго. Козочьку кормлю. Максік гдє-то пропал. Дак другой кот пріблуділся… Яна

пісала, нє хочю лі я на Урал прієхать, бо тут фашисти к власті рвутся, с дєтєй суп варят.

Гаварю єй - нєту тут фашистов. Она нє вєріт. А ти как? Ти хоть нє в Кієвє?..

Олексій. Ні, я у Львові.

Матінка. Чєм занімаєшся?

Олексій. Да так, коктейлі роблю.

Матінка. У рєсторанє каком то работаєш?

Олексій. Да. Ресторан «Україна» називається…

Матінка. Мнє би тоже как нібуть рєцепт узнать і я би дєлала.

Олексій. Чуєш, ти пригадуєш, я робив для тебе щось хороше? Я думав про це й нічого не міг

згадати.

Матінка. Да. Дєлал. Когда ми в Озєро пєрєєхалі, то ти нам зі своєй стіпєндіі продукти покупал

і висилал почьтой. І журавліка всєгда ложил у посилку. Я й до сіх пор храню всєх твоіх

журавліков. А єщьо Женю малєнького адівал. Я би с ума сошла, єслі би мнє прішлось єщьо і

єму одєжду покупать. Сколько той стіпєндіі било, навєрноє ти работал гдєто єщьо… А раз

прієхал і купіл даже згущьонку й пєчєньє і сдєлал сладкіє шарікі.

Олексій. Це ж просто їжа… А може щось було більше… не знаю навіть.

Матінка. Ето для мєня хорошоє. Ти как то всєгда мєня жалєл.

Олексій. Жалість значить…

Матінка. І на том спасіба.

Олексій. Добре, я піду, мене тут уже кличуть.

Матінка. Хотєла єщьо тібє сказать… Знаю ти такова нє любіш і нє вєріш в ето, но мнє сон

пріснілся нєдавно.

Олексій. І про шо сон?

Матінка. Что бабушка Нюра включіла свєт на кухнє. Я смотрю на нєйо й говорю: Я думала

что ти умєрла.

Прабушка Нюра. Я просто отходіла нє на долго.

Матінка. А зачєм ти свєт включіла? Всє спят же.

Прабушка Нюра. Ето чтоби Алєксєй твой домой смог вєрнуться.

Матінка. А я тібя малєнького тогда на руках дєржала й говорю: Куда же он уйдьот?

Прабушка Нюра. Всє дєті рано ілі позно куда-то уходят. Всєгда для ніх оставляй свєт

включєний. Нє желєй елєктрікі.

Матінка. Так что ти вєртайся там хоть іногда, я тут тібя всєгда жду.

Олексій. Обов’язково колись приїду.

Матінка. Альоша, ти бєрєгі сібя там. Я могу не винести если с тобой что то станеться бєреги

себя и знай что тебя любят и переживают за тебя, я прошу Бога чтоби он сберег тебя и

других детей от зла и помог в жизни.

Олексій. Дякую. Маю йти. Якось обов’язково приїду. І… я теж тебе люблю. Хочу щоб ти

знала це. Пока.

10

Женя. Він казав: “Я маю йти”. Знаєте… ми часто чуємо якісь такі фрази, а він реально - взяв і

пішов, поїхав, пропав десь. У той день, коли ми говорили по телефону востаннє, він також

дзвонив мамі й папі. В трьох смартфонах останній вхідний дзвінок від нього датувався 18

лютого 2014 року. Папа тоді ще був їздив його шукати на Майдані. Але серед загиблих тіла не

знайшли. Через декілька тижнів на Альошиній квартирі у Львові знайшли його модний шмот,

плівковий фотоапарат, ноут фірми леново, вєлік, засохшого равлика і видрукувану

недописану дисертацію про те, що любити важко, на титулці якої жирним чорним маркером

було написано: “Це все хуйня”. Ще через пів року бабушка Надя сказала мамі…

Бабушка Надя. Путін хароший, он нам Крим вєрнул.

Матінка. А тібє лічьно то Крим ___________зачєм, что ти етім так гордішся?

Женя. Це була остання їхня розмова. Більше мама не казала, шо хоче на Урал. Час йшов.

Йшла війна. Життя теж потихеньку рухалося далі. Ми думали, що Альоша скоро

повернеться. Але нє, не збулося. Не пригадую навіть коли, але ми, не домовляючись між

собою, просто перестали про нього згадувати. Ну бо мама постійно плакала, а батя просто

наче виходив в астрал. Діма з мамою наладили зв’язок після зникнення Альоши, правда

спільних тем для розмов вони так і не знайшли. Через трохи часу Діма отримав стипендію і

виїхав до Німеччини. Сестра Аня зі своїм хлопцем жили в Криму й після окупації так і не

стали звідти виїздити. Сергій, ще один брат, пішов на контрактну службу, казав…

Сергій. Покі москалі не звалять у свою московію, я буду тут братику. Повернуся або з

перемогою, або в труні. Ти вже вибачай. І піклуйся про батьків.

Женя. А потім він додав.

Сергій. Я тут Олексія зустрічав, як стояли під Авдіївкою. Він приїздив разом із волонтерами.

Женя. І що казав?

Олексій. Здоров… Не чекав тебе тут побачити.

Сергій. Це я, мать тебе за ногу, не чекав тебе тут побачити!

Олексій. Мені неприємний твій тон.

Сергій. Йому блядь неприємно… Може давай я матері наберу, вона скаже, що їй неприємно.

Матінка. Сірьожа, нєльзя так. Как би там ні било, он твой брат.

Сергій. Мінус один.

Аня. Сергій, ну правда, ну шо ти оце заладив, як та свекруха. Ну це ж харашо, шо він живий.

Я наоборот зраділа б як його встрітила б.

Олексій. А як там Діма?

Діма. Нормально я.

Аня. Альоша, ти ж шось розкажи хоч. Ми тут всі так переживали коли ти пропав.

Олексій. Да так… нічого особливого. “Пробую заново перевідкрити явище любові”. Звучить

смішно.

Матінка. Нєт, нє смєшно. Да, твоі нєдостаткі тянутся із дєтства, ти в ніх по суті нє віноватий.

Тєбя много білі і в етом і моя віна єсть. Я нє знала что такоє любовь і із за етого нє смогла

тібє нічєго дать. Смєшного сдєсь нічєго нєту.

Олексій. Та ладно. Шо було те було вже. Планую скоро приїхати в гості, то все розкажу.

Матінка. Прієзжай, я тут тіба каждий дєнь жду і буду очєнь рада тібя відєть.

Олексій. А як там батя?

Женя. Папа його так і не дочекався. Після зникнення Альоши він посивів майже за тиждень.

За рік постарів так, наче десять років в соляних шахтах провів. А потім два інсульти і власне

все.

Перед смертю він розповів, що коли говорили останній раз з Альошою, то той сказав…

Олексій. Бать, чуєш?

11

Батя. Уважно.

Олексій. Як думаєш, шо таке любов.

Батя. Ну Альоша, одкуда я знаю. Ти б мене луччє спитав як зробить так шоб пчьоли не

роїлись, або яку луччє ямку копать для грушкі.

Олексій. А я багато думав над цим питанням і… вибач, тобі мабуть не цікаво буде.

Батя. Батько в тебе ж не зовсім дурак. Можеш і розказать.

Олексій. Мені здається, шо любов - це не якесь явище, яке стається і все, це безперервний

процес. Кожного дня треба прикладать зусилля, щоб її проявити. Це як з твоїм садом:

сьогодні ти робиш - і сад росте. Перестанеш робить і все засохне, або все зіжруть якісь

хробакі, ну або алкоголікі які на дрова розберуть… Правда важко любити тих хто поряд. І

тільки або десь далеко, або вже дуже пізно ми розуміємо, що втратили.

 

Частина 4

Квітень, 1991 рік, м. Чусове

Ніч. Лєна повертається додому, закриває двері так щоби ніхто не прокинувся. Підходить

тітка Паня, у неї по ліктьовий суглоб нема обох рук.

Тітка Паня. Гдє ти била?

Лєна. Ти нє спіш?.. уже поздно.

Тітка Паня. Імєнна. Я же волновалась.

Лєна. Я хотєла побить одной.

Тітка Паня. Господі, тібя же убіть маглі!

Лєна. Может так било би й лутше.

Тітка Паня. Ілі єщьо чіво хуже…

Лєна. Нічєго же не случілось, что ти заладіла!

Якийсь час мовчать. Лєна знімає весняне пальто, роззувається.

Тітка Паня. І что там?

Лєна. Ночью нємного холодно єщьо.

Тітка Паня. Лєна!..

Лєна. Да нічєво!

Тітка Паня. Ти била у врачя?

Лєна. Мнє страшно.

Тітка Паня. Господі!

Лєна. Тіше ти, Діма й бабушка спят же.

Тітка Паня. Завтра пойдьом вдвойом. Ти учьобу почьті забросіла! Так же нє может бить… На

что ти надєєшся? Я с вот етім (показує руки) смогу обоіх смотрєть?! Ка думаєш?!

Лєна. Да стала я на очєрєдь, нє крічі на мєня, рібьонка розбудіш.

Тітка Паня. Ізвіні. Просто жизнь і так тіжолая. У міня била тіжолая і в тібя віжу такая же будєт.

Лєна. Нє будєт. Я виучюсь і пойду інженєром работать.

Тітка Паня. Дай бог чтоби так і било. Ви би хоть пакупалі би что-то. В аптєкє спрасіть ілі гдє

ето покупают нє знаю…

Лєна. Тьоть!.. Нє говорі. Мнє стидно как то.

Тітка Паня. Ну пусть Паша твой сам пакупаєт.

12

Лєна. Он тоже нє пойдьот.

Лєна йде на кухню, сідає за стіл. Сидить мовчки. Тітка Паня дивиться на неї, стоїть на

місці.

Лєна. Єсть что покушать?

Тітка Паня. Картошечька. Пока ждала тібя, то остила.

Лєна. А к картошкє нічєво нєту?

Тітка Паня. Ти же знаєш…

Лєна. Картошечька тоже харашо.

Тітка Паня починає приготування на кухні.

Тітка Паня. Ти слишала — Грузія рєшила вийті із Союза. Страшно, что будєт дальше…

Лєна. Паша говоріт, что может на Украіну в сєло поєдєм.

Тітка Паня. Думаю так будєт может і лутше.

Лєна. Учьобу нада бросать.

Тітка Паня. Ну может акадємотпуск взять. Ілі доучітся, тібє вєдь єщьо нєдолго осталось.

Лєна. Я нє хочу.

Тітка Паня. В сєлє можна виращівать что то своє. Ти там нє будєш завісєть от дєнєг как

сдєсь.

Лєна. Я нє хочу тібя с бабушкой бросать.

Прабушка Нюра. (у дверях) Єдь внучєнька, єдь…

Лєна. Ми тібя разбуділі?..

Прабушка Нюра. Я нє спала. Бєрітє Діму і єдьтє із Пашой. Нє нада аборт дєлать, ета грєх

большой. Дєті ето свєт нашей жизні. Я нє смогла дать лутшей жизні твоєй матєрє і твоєй

тьотє, оні тібє нє смоглі, дак хоть ти постарайся вже за нас всєх. Будєш іх любіть і оні тєбя —

в етом смисл, а нє в учьобє. Жаль толька я етого вже нє увіжу… Єдь, ми тут с твоєй тьотєй

как то справімся.

Персонажі:

Олексій

Матінка (Лєна)

Батя (Паша)

Женя

Бабушка Надя

Бабця Катя

Прабабушка Нюра

Тьотя Паня

Аня

Сергій



 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / NEO 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.