Мушля

Мушля
  • Автор: Кіріл Баранов
  • Місто: Харків
  • Рік: 2021

Діючі особи:

1.      Я. Уже старий кволий дід, що змирився з тим, що життя - це просто купа бруду, що десь лежить. Я не розвиваюсь, не маю чітких намірів на майбутнє, адже слабкий духом. Мене бісить, що хтось краще за мене і я виходжу з себе, навіть якщо річ йде про мого онука. Говорить брудно, російською.

2.      Мій онук. Наївний молодий хлопак чотирнадцяти років, який вважає творчість найвищим благом у житті, і зверхньо ставиться до ремісничих професій і до свого діда тесляра. Говорить про себе і не чує інших, переносячи на інших провину за те, що його не розуміють.

3.      Єва. Молода дівчина, на сусідка, що працює у місті лікарем.

Сцена I

Стіна старої майстерні вкрита напівіржавими інструментами для дерева. Посередині приміщення стоїть човник. За столом біля стіни з інструментами крехтить старий дід. Його онук п’ятнадцяти років лазить під столом і намагається увімкнути двигун настільної циркулярної пили.

Перший ривок ручки двигуна. Не запустився. Знов ривок ручки. Невдача. Третій. Невдача. Четвертий, і ось по майстерні пішов моторошний рик пили.

Дід: Ось, пиляй.

Дід вручив онуку дошку; сам він зайнятий набагато важливішою справою: згинається і перебирає пляшки на підлозі. На вулиці темно, тому при жовтому освітленні переобладнаного під майстерню гаража щось знайти досить проблематично.

Онук: Та я ж ніколи...

К: Сказано пилить - пили.

Дід дзвякнув пляшками ще раз. Почувся веселий відгук на половину порожньої пляшки. Знайшов. Роздається тихий здавлений сміх алкаша.

Хлопець, трясучись від страху, підносить брус до круга пили. Летить тирса. Мотор почувається погано. Темп механізму змінився: тепер він тріщить і задихається. Дошка у невмілих молодих руках хлопця йде нерівно, він відсторонюється - боїться пили і щеп, що розлітаються у всі сторони. В решті решт перша сторона дошки завершена. Онук видихнув з полегшенням. Темп мотора вирівнявся.

Дід Кирил ставить на дві третини порожню пляшку на стіл. Бере попиляний брус у руки. Зверхньо сміється.

Дід: Глянь как криво: обзол не до конца счищен, засечки, заусенцы, это в руках держать стыдно, не то, что в лодку монтировать. Смотри как надо.

 Хитким шагом п’яного чоловіка дід підійшов до пили, яка все ще накручує оберти.

Онук: Не треба! Ти поранишся!

Діда вже не зупинити: він виштовхує онука зі столу і підносить невдалий шпангоут до пили. Онук одразу падає на коліна і лізе під стіл, вимикати двигун.

Плечем він чіпляє діда.

Дід: АААААААААААААА

Той правою рукою разом з брусом відправився на круг. Мотор видає останній страшний рик і врешті зупиняється.

Дід: Скотина! МРАЗЬ!! ТВАРЬ!!!

Густа кров вже ллється по столу заляпуючи пилу, стіл, дошки, і капає на спину онука, котрий застиг від страху.

Дід: Ты мне руку искалечил, выродок! Помогай мне!

Ледве вставши онук тремтячими руками почав знімати ремінь зі своїх штанів і перетягнув плече вище ліктя, щоб зупинити кров.

Онук: Я видзвоню лікаря.

Дід: Кто тебе приедет ночью?! Беги к соседям!

Двері гаража зі скрипом відчинилися, дмухнуло свіже подвір’я. Онук вибігає, залишаючи у дверному отворі покаліченого діда у жовтому світлі. Кінець сцени.

Сцена II

Сіро. Похмуро. Всі вдома виснажені. Дід лежить на ліжку животом догори, ранена рука звисає донизу. Спить і гучно хропить. Тяжко дихає. Просопів. Поворочився. Онук сидить на підлозі і тупить у вікно, що виходить на Лиман. Скрипнули двері. Дід більше не рухається. Тільки його легені підіймають покривало. Вдих-видих. Єва висовує голову з дверного косяка і мружиться у напівмрак. Відчиняє двері повністю і підходить повз хлопця до постілі. Стає на коліна. Оглядає бинт і тазик. Припинила. Подивилася у сторону на онука. Вона підходить до хлопця, і вони розмовляють пошепки.

Єві: Ну, начебто зупинили. Нехай полежить собі, поспить, як вийде. Ти все одно його на самоті не залишай. Мало що.

Онук: Добре...

Він не відвертався від вікна, не дивився на неї. Дід знову ворочається, тепер сильніше, Єва кидає на нього швидкий погляд і робить тон ще тихіше. Вже ледвечутно вона говорить.

Єва: Засмучений через Кіріла?

Онук повністю сконцентрований на шумі приливних хвиль. Тяжкий наступ води змінюється відпливом. Єва трохи з напором.

Єва: Вовчик!

Тут дід прокинувся. Відкрив очі, проте не повертається і не встає. Просто слухає.

Вовчик: Що?

Єва: Через діда засмучений?

Вовчик: Ні.

Єва: Як це “ні”?

Вовчик: Рано чи пізно він би сам себе покалічив. І так калічив кожен день, ти вважаєш, чому так просто було знайти горілку, рани промити. А не буде діда - не буде човна і риби.

Єва: А близькі?

Вовчик: Я і дід тільки...

Єва присіла поруч із ним.

Єва: Пробач, я не...

Вона забігала очами. Помічає відкриті дідові очі. Підводиться.

Єва: О! Ви вже не спите? Як ви?

Дід заплющує і хитає раз головою з подушки. Онук відірвався від вікна, бачить як дід хитає головою і відскакує в сторону від постілі.

Єва: Ну, то добре.

Повернулася у сторону виходу.

Єва: Ладно, спілкуйтесь. Якщо що кажи. Я буду приходити час від часу.

Поскрипіла паркетом до виходу.

 Дід напружує шию, підіймає руку, намагається підперти нею голову. Бачить бинт. Опускає руку. З подушки крізь темряву кімнати він пильно дивиться на онука.

Вовчик: Чув?

Дід: Да.

Хлопець встає і виходить з кімнати. Дід здихає. Кінець сцени.

Сцена III

Єва: Боже, та у нього ж ще і гарячка...

Єва з Вовою стоять біля ліжка. У декілька ковдр укутаний дід, ворочається і бормочить собі під ніс. Його шкіра відблискує від поту.

Вова: Це як?

Єва: Та ось так же!

Показує на діда.

Хапає хлопця за руку. В грудях у нього защемило. Єва своїм рухом веде долоню Вовчика до лоба старого. Вовчик упирається. Дивиться на руку. Дивиться на Єву.

Вова: Ні.

Єва: Треба компрес зробити.

Вова: Що за компрес?

Єва: Ну, оцет зі спиртом намішати й ганчірку промочену до лоба прикладати, йому хоч легше стане.

Відпускає Вову і схрещує руки. Жалібно споглядає помираючого старого, який все ще перебуває і не у свідомості, і не у безсвідомості, а застряг десь посередині. Дивиться на годинник.

Єва: Ого, та я ж маю бігти.

Вона миттєво опиняється у вхідних дверей.

Вовчик: Зачекай, не йди...

Єва: Вов, маю бігти, правда.

Виходить. У поспіху різко закриваються двері.

Вовчик подумки: “Всі вони бігають кудись”.

Ще оглядає діда і йому стає спокійніше. Дід ані дивиться на нього, ані вказує: неначе щось говорить, а начебто й ні. Весь у собі. Вовчику стає легше і він йде на кухню.

На кухні він у кволенький каструльці розмішує оцет з горілкою. Кидає у неї ганчір’я. Повертається до кімнати й кладе промочену ганчірку до запітнілого лоба.

Сидить та дивиться на діда, і знову лічить хвилі. Раз-два-три-чотири-п’ять...

Дихання діда наче синхронно йде з напливами й відпливами.

Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих-видих.

Поступово дідові стає легше. Перестає ворочатись і просто лежить на спині. Шкіра бліда. Він наче у труні.

Вова: Завжди тобі від спирту легше...

І знову вдих-видих. Вдих- видих. Вдих-видих.

Вова встає, підходить до шафи і дістає з полички невеличку книжку без ніяких написів на ній: ані на фронтальній стороні, ані на корінці. Повертається до діда і кладе книгу поруч з собою. Розгортає на останній сторінці, де ще є щось написане. Читає.

Дід стогне.

Вовчик: Краб попавсь у колючі тенети...

Дід: От конченый...

Дід перегортається. З нього злітає компрес. Очі заплющені.

Серце вовчика шалено забилося.

Вовчик подумки: “Вже у свідомості? Як?”

Дід перегортається на інший бік.

Дід: еееееххххх...

Вдих-видих, вдих-видих, вдих-видих.

Вовчик подумки: “Коли ж ти закінчиш дихати?”

Рахує хвилі. Наче не у свідомості.

Знов шелеснув книгою.

Дід: Из-за тебя всё. Выродок.

Вдих-видих. Вдих- видих. Вдих...

Дід: Из-за тебя умерла...

На очах у Вови сльози. Хлюпає.

Вова: Схрестив клешні й молитись почав.

Дід: Ага, бля, Бога нема. Тебя не было бы - было бы всё.

Вовчик тихо схлипує.

Вдих. Видих.

Кінець сцени.

 

Сцена IV

Густі хмари накривають землю свинцевою кришкою. Вони повільно рухаються і навіть не думають сходити з неба. Понад водою чайки споглядають за здобиччю і про щось спілкуються на своїй пташиній мові. Море все ніяк не заспокоїться.

Вовчик сидить на порозі хати без паркану. Дивиться на чайок. Слухає бурління у животі.

З'являється Єва. Вона несе ліки для діда, пляшку оцту й блоки курячого бульйону. Стала біля нього.

Єва: Чого ти тут?

Вова: Я там не можу більше.

Єва: Та треба ж стежити за хворим.

Вова: Йому без мене ліпше. Без мене швидше вилікується, відремонтує човна, і знов все буде, як раніше було.

Єва захвилювалася. Її наче скрутило від жалю.

Вова: Що?

Єва: На цей рахунок... він... вже навряд чи зможе цією рукою щось робити. 

Вова: Та звідки ти знаєш?

Єва: Лікаркою ж працювала в місті. З виробництва скільки тільки не приходило... Так що прийдеться якось самому конструювати.

Вова: Та мене ж ніхто нічому ніколи не вчив.

Єва: Ти розумний хлопець, он якого лоба маєш. Без проблем розберешся з якимось-там човном.

Вова: Але ж він важкий дуже.

Єва: А ти пробував?

Вовчик: Ні...

Єва: Та розберешся, я в тобі впевнена.

Вовчик: Ти перша...

Пауза. Обидва дивляться у воду. Крик чайок, шум хвиль. Ніхто не дивиться один одному в очі.

Єва: Вов.

Вова: А?

Єва: А де усі?

Вова: Хто?

Єва: Сім’я.

Вова: Та... нема просто, і все.

Єва: Як же? Так не буває.

Вова: Ну, батько десь є, не знаю. Не бачились ніколи.

Єва: А мама?

Вова: Ну, тут вже я винний...

Єва: У чому?!

Вова: Нема її більше.

Єва: Хто це казав, що це ти винний?

Вова: Дід і казав.

Єва: А яка була вона?

Вова: Не знаю. Теж не бачились ніколи.

Єва: То як ти винний?

Вова: Не знаю...

Єва сідає на поріг поруч з Вовчиком. Приобіймає його. Він зажатий. Напружений.

Єва: Я маю їхати скоро.

Вова: Нащо? Не їдь.

Єва: Пробач Вовчик. Далеко. По роботі.

Хлопець дозволяє собі трохи розслабитись.

Вова: Можна мене теж?

Єва: Могла б - звернулася б до кого потрібно. А так не можу.

Кінець сцени.

Сцена V

Майстерня. Циркулярна пила досі стоїть, напившись крові, що засохла й видніється плямами деінде. Старий човник чекає на свій ремонт. Поруч з ним лежить купа колод різної довжини і товщини.

Вовчик про себе: “Шпангоути. А чи так вони потрібні для човна?”

Обережно наближається, нахиляється, чіпляється долонею в один з них.

Ребро одразу ж прогинається під Вовчиним тиском.

Вова стає прямо і оглядає майстерню. Над його головою хитається від залетівшого вітру лампа розжарювання. Просто висить собі на дроті і гудить через тік. Тінь хлопця хитається, вторячи рухам світила. Він підходить до стіни з інструментами, бере викрутку і знов наблизився до човна. Залізає у нього. Викручує дерев’яне ребро і несе його до столу. Повісив викрутку на місце. Підіймає колоду і зрівнює їх розміри.

Вовчик подумки: “Оце тут різати і різати.

Оглядає майстернє середовище. Пила.

Вовчик подумки: “Не варіант”.

Тут він помічає, що його тінь показує як раз на потрібний інструмент: тінь від голови буквально б’ється о дерев’яний рубанок, що висить на стіні.

Бере його у руки. Оглядає. Дивиться на пилу. Оглядає рубанок...

Кріпить колоду в тисках, пиляє її, підрівнює під розміри деталей.

Криво.

Проте зовсім навіть непогано. Навіть схоже на щось таке знайоме, щось рідне на підсвідомому рівні.

Вова бере стамеску й починає прибирати зайві деталі, і ось уже у тисках не кривий брус, а натуральний дерев’яний дельфін.

Вова подумки: “Мама писала про море багато...”

Здуває щепи, послаблює тиски, відставляє дельфіна.

Бере іншу колоду. Ідеально підганяє її під розмір шпангоута.

Потім іншу.

Сцена VI

Вова зі стамескою. У руці дерев’яшка. Інструмент відрізає великі шмати, і після кожного руху хлопець протягує руку і прокручує фігуру, щоб роздивитися зі сторони. На полиці позаду нього стоїть декілька “чорновиків” крабів у цікавих мушлях, які чекають на свій час бути завершеними.

До зали заходить дід. Він вже у свідомості. Помічає чим займається онук. Підходить і присідає поруч. Бере з руки Вовчика його останнього краба й теж розглядає під різними кутами. Бере й іншого, й третього. У кінці кінців збирає усіх з полички і йде до своєї кімнати.

Вовчик за дідом слідом.

Скрипить засов печі. Чується тріск вологої деревини. Дід продовжує кидати фігури у топку.

Вова: СТОП! Шо ти робиш?

Дід: Даже дров деду принести не в состоянии. Всё самому, раненому. Срамота.

Вова: Та ти ж...

Остання фігура у топці. Вова протягує руку. Обпалюється.

Вова: Ай-ай.

Дід зачиняє дверцята буржуйки.

Вова: Це ж усе для неї було! У матері ж скоро день народження.

Дід: И что же она оценила бы? Что это было?

Вови на мить перехопило подих.

Вова: Та я ж знаю, що ти читав ті вірші. Як ти можеш так не поважати її пам’ять?

Дід: Ах это я не уважаю её память? А как эта хрень ей помогла бы?

Вова: Да хоч якось!!! Це ж з її віршів істоти! Хоч світ побачать...

Дід: Жива она была - так они и видели. А это - издевательство.

Вова: Та у неї навіть на цвинтарі свого місця нема, ось “Издевательство”. Чи вона похована взагалі як людина?

Дід: Ты, идиот, даже понять не стараешься, что она из-за тебя умерла, бля?! Как думаешь она здесь нашла умиротворение, когда ты здесь бегаешь? Думаешь, такая она ахуенно чувственная была к зверью своему? Стишки эти тупые написала и всё, пиздец?! Искусство? Непонятый поэт?! Да нихера не интересно ей было это всё...

Только когда папаша появился твой, так сразу и мова, и природа свидомости, и чудо творения, ебись оно в рот, и всё вдруг стало важно. А так не бывает в жизни, Вова, не бывает! Они все, люди “высокие”, жопу рвут, мир изменить, а сами к ответственности то не готовы. Не бывает, что они хорошими оказываются, нас такие за людей не считают: считают там звёзды и хуйню всякую, мы для них - пыль, абьект дослидження. Не бывает, чтобы дочь у любимого отца на ручке просто так вешалась. Это вы всё: ты и твой сраный папаша.

И ты ещё думаешь, что она любила бы тебя, понимала, если бы жива была? Да это же про тебя всё: “І мале поросяче вижжання, Хоч бери і викидуй у море”, про тебя, неугомонного. Отца она любила, а тебя, имбецила, - нет, как “Два плюс два” в голове не складываются?! Как ты там ещё и лодку чинить пытаешься? Нарисовал у себя в голове охуительную заботу и понимание, типо вы близкие по духу, на украинском общаетесь, а тебя выкинуть хотели, как же не понятно?

И лучше бы сдали куда-то. Но нет, блять: у него же и глазки как у папы, и носик, и так он на него похож, чертила маленький, что она не могла ни выбросить, ни смотреть. Да ей так тяжело было, она даже не кормила тебя. Думаешь кто занимался этим всем? Да это Я всё, руками своими, слова тут нахрен никому не помогали никогда. А ты ещё и не уважаешь меня, ставишь под сомнение?! Тебе милось сделали великую, а ты не ценишь. Ты и правда такой же, как и он: мерзкий конченый ублюдок.

Такой же как они. Фигурки эти, блять, деревянные, мова, которую я не понимаю нихрена. Сразу видно, в кого пошёл.

Вова у гніві покидає кімнату. Кінець сцени.

 

Сцена перед кульмінацією

У залі сільського будинку на підлозі в колі недороблених різьблених фігур сидить хлопець і вирізає з дерев’яного бруса фігуру. Ритмічно стамеска відтинає від дерев’яшки тирсу, оголяючи недолугий візерунок морської тварини, тирса падає на підлогу. До зали напівтемної заходить старий чоловік і помічає довгий дерев’яний брус.

Дід: Снова ты фигнёй маешься? Стамеску мою забрал, брус для киля испортил, ещё и опилки все на ковёр скинул!

Вовчик: Це не для кілю брус. Цей зайвий.

Діда похитнуло.

Дід: Как это не для киля? Голову мне морочишь? Я уже в состоянии понимать.

Вовчик: Для кілю я обрав інший брус, ліпший за попередній.

Дід: Ты говоришь, что сделал киль лучше? Бред. Да ты и за пилой никогда не стоял.

Вовчик: Як бачиш, у мене виходить ліпше за тебе.

Показує цілі руки, в одній з них стамеска. Дід ногою вибиває її з рук Вови, стамеска відстрибує від стіни й розбивається, впавши на тверду бетонну підлогу, де не було килима.

Вовчику боляче. Він бере одну руку в іншу та здавлено видихає. Кирило виходить з кімнати, залишаючи Вовчика самого. Той підійшов до стамески, і хотів було її зібрати її, проте зігнувши дерев’яну ручку у долонях чує гострий біль і відпускає її. Ще з декілька хвилин він розминає руку.

Вовчик: Ненормальний.

Тихий громовий розкат.

Дід із сильним поштовхом двері виривається в кімнату. У його лівій руці важкі гумові чоботи. Він кидає їх в онука.

Дід: Идём!

Вова: Куди?

Дід: Рыбалить идём на твоём чудо-транспорте. Натягивай сапоги и спускай её.

Вова: Скоро почнеться шторм, ми не можемо вийти.

Тримається за руку.

Дід: Если лодка не выйдет сейчас, то не выйдет уже вообще. Боевое крещение.

Вовчика це зачепило не на жах. Він почав збиратися. Дід вийшов, вовчик, швидко стрибнувши у великі гумові чоботи виходить за ним. Кінець сцени.

 

Сцена емоційної кульмінації

Похмуро. Човен із дідом та онуком стоїть на Лимані. Маленьке судно гордо витримує високі хвилі. Сімейство у човнику тримається і намагається не впасти. Онук дивиться на нові світлі шпангоути та посміхається. Він гордий зробленою працею. Дід тримається за мотор лівою, нетравмованою рукою. З човника звисають дві вудочки, поплавки від яких піддаються атакам страшних хвиль. Діда бісить, що човен все ж тримається, і те, як цьому радіє його невдаха-онук. Він пильно дивиться на нього похмуріше за саме небо.

Дід: Не показывай рыбе свои кривые зубы. Всех распугаешь.

Вова: Диви-но, які шпангоути, новенькі, рівненькі як риб’ячі ребра, а ось твій форштевень загинається, і взагалі поганенький. Чого б мені не біло робити усе судно разом?

Дід розлютився не на жах.

Дід: Вылезай из лодки.

Онук: Чого це раптом?

Дід: Убью. Пользуешься моей мастерской, ешь мой хлеб, и рыба в моей лодке тоже моя. А ты имеешь наглость меня не уважать?!

Онук вже зовсім перестав боятися. У його голосі почувається громова впевненість і небажання закінчувати сварку.

Онук: Та якщо б не я, то зігнуся б ти вже давно як одинокий п’янчуга. І човна б не мав.

Почався сильний дощ.

Дід: Покалечил меня, убил, мою дочь. Ты не имеешь прав на жизнь, и даже не понимаешь почему.

Дід встає, намагаючись вважатись більше і вагоміше у суперечці. Чоботи зісковзають. Він падає. Запустився гвинтовий мотор, у купі з сильним поштовхом хвилі човен робить ривок. Вовчик успішно тримається за борт. Дід падає з човна. Він бовтається у воді і через деякий час встає.

 По всьому Лиману досить мілко, тому Кирило борячись із хвилями починає пішки іти до човна, кривий форштевень якого змушував судно йти по колу. Вовчик досі тримається за край човна, підходить дід і хапається за борт хворою рукою.

Дід: Допоможи!

На лиці Вовчика з’являється невпевненість, яку через мить замінює надмінність і гордівливість, його переповнює трохи скажене почуття справедливості.

Удар грому.

Вовчик: Ні!

Човник вже гарно наповнився водою, коли Вова наносить удар ногою дідові. Великий гумовий черевик одразу відпечатується на обличчі старого. Дід, причеплений до борту, падає від удару, потягнувши усю конструкцію за собою. Вудочки сходять з укріплень і пливуть собі далі від конфлікту. Обидва опиняються у воді і намагаються залізти до човна з поперемінним успіхом, не пускаючи іншого: то дід то онук перетягують човен на себе, але перегорнувши човен таким так, як він стояв спочатку, їх долоні зісковзують по палубіи і опиняються у таранця, де страшно гудить і б’ється з водою гвинтовий двигун.

Удар грому.

Дід тягнеться до ручки мотору, щоб зупинити його страшну невпинну боротьбу. Він піднімає руку і починає намагатися дістати ручки. Вовчик побачив як близько опинився дід до гвинта, і як незручно йому стояти на мулистому дні у гумових чоботях, і як він сторониться мотору. У його голові одразу з’явиляється страшні ідея.

Удар грому.

Вовчик перехоплює руку, якою його дід намагався вимкнути двигун і тягне на себе. Дід зісковзує і друга його рука вже не тримається за човен. Лівою Вова тримається за борт, а правою вже схопив діда за загривок і спрямовує його голову на гвинт. Вже через мить навколишній простір почала заповнювати мерзотна червона піна. Бурління продовжується, Кирило брикається у конвульсіях. Вовчик топить і тримає, тиснувши далі. Він, як і вся бортова обшивка став червоним, тут Вовчик повертає голову Кіріла, і супротив, який заважав йому робити його справу послабляється, зовсім зникає. Вовчик перевертає голову свого улюбленого діда, черговий оберт гвинта б’є у скроню Кирила і той перестає брикатися.

Удар грому.

Вова закінчує. Він дивиться на берег, до нього залишилося небагато. У ході бійки він не помітив як вони приблизилися: простір бачення постійно заповнював суперник і густа стіна дощу.

Вовчик: Чорт...

Тіло не можна лишати просто так. Рано чи пізно воно сплине, і біля берега його стовідсотково швидко помітять. Вовчик вирішує, що потрібно витягнути діда на сушу і позбавитись від нього. Однією рукою тримає його за комір, і, залишаючи його голову під водою, тягне, іншою підтягує човен.

Вовчик: Так, палив і заснув. А я був у майстерні, робив ліжко нове для хворого дідуся. Могло трапитись, не буде підозр...

Тут біля берега він помічає групу місцевих, які складають вудочки і пакують речі. Вони сидять під навісом і, виясняючи щось, розмахують руками. Вони припинили свій дискурс, коли побачили корабель, що тихо прийшов сам, без людей на ньому і включеного двигуна. Вони не бачать когось позаду човна через стіну дощу, тому намагаються докричатись.

Місцевий: ЭЙ!.. ЭЙ ТАМ, В ЛОДКЕ, ЕСТЬ КТО???

Серце знову шалено б’ється. Вова піднімає діда з води. Його лице жахливо деформовано: ніс просто відсутній, наче і не було ніколи, тільки дірки, а шкіра з щік і повік пішла слідом за покривом надбровної дуги. У голову Вові приходить геніальна ідея: він піднімає тіло з великим зусиллям, кидає діда на борт, умикає мотор та штовхає човен з сюрпризом у сторону нескінченного водного простору, а сам затаївся, висовуючи тільки голову над Лиманом, щоб можна було дихати носом.

Човен йде. Все. Навіть місцеві рибалки продовжують свою розмову. Вовчик видихає з полегшенням, булькнувши у воду. Він позбавився тіла, він переможець. Проте тут човен розгортається і вітер кидає його з розмаху на берег.

Вовчик: Блять, форштевень!

Судно виносить на берег і ревучий крик мотора лякає рибалок, коли наближується впритул до них. Група підбігає до нього. Чується крик, хтось блює у воду. Фігура біжить до заду корабля і вимикає двигун. Тепер розмови з берега набагато чіткіші.

Місцевий 1: Смотри!

Місцевий 2: Насмотрелся!

Витирає рот.

Місцевий 3: Та диви, це ж дід Кіріл!

Боже, як же вони дізналися? Вовчика хитає від страху, в його очах потемніло і він почав втрачати орієнтацію.

Місцевий 1: Рука. Видишь? Искалеченная рука!

До Вовчика дійшло:

Вовчик: Єва розпустила плітки. Твою мать твою мать твою мать твоюмать твоюмать твоюматьтвоюматьтвоюмать!

Він почав виходити з води далі від групи дослідників. По дорозі по мулистому дну він втрачає чоботи. Додому йти не варіант. Він босяком, у одних лише шкарпетках тікає у сторону Олександрівського круча. Кінець сцени.

 

 

Сцена посткульмінації

Коли Вова дібрався до круча, його сліди вже змило дощем. Він сидить у закинутому малому будиночку на самій вершині круча. Шторм закінчився декілька днів потому, проте вітер не вщухає не ні на хвилину. Будинок цей на стільки тісний, що більше схожий на голуб’ятню. У ній мерзне Вова. Від завивання вітру через кватирку, що не зачиняється, бо бовтається на єдиному цвяшку, у нього болить голова, і він тримається за неї, сидячи на розбовтаній скриплячій кушетці. Його трясе від холоду, його ноги обмерзли від того, що він бігав під дощем в одних лише шкарпетках.

Біль у ногах посилюється, і Вова їх розминає й розтирає. Тяжко випрямивши праву ногу і поставивши її вздовж кушетки, він ритмічно надавлює на коліно, розтягуючи його.

Намагається доторкнутись до кінчиків пальців.

Раз тягнеться. Не вийшло. Два тягнеться. Не вийшло. Тяжко сопе носом. Три тягнеться. Дотягнувся. Здавлено видихає.

Почав потроху дихати носом з великим зусиллям, напружуючись. Жалюгідне сопіння увійшло в ритм з приливними хвилями.

Вдих-видих, вдих-видих, вдих-видих, і ось до носа потрапляє пил, що піднявся від його гімнастичних вправ.

Вовчик заплющює очі і намагається чхнути. Серія коротких вдихів.

Вовчик: Ах... Ах.. Ах...

 Серія вдихів закінчилася. Нічим. Він падає з ліжка на бетонну холодну підлогу. Сил піднятися вже нема, і він просто лежить, скрутився калачиком спиною до глядача.

Вовчик застогнав від своєї неспроможності щось зробити.

Вовчик: Еееееееееее...

Перейшов на плач. Вовчик ридає, хлюпає носом, виє.

Плач. Плач. Плач. Крик чайок. Чайки знущаються з нього. Вони літають і сміються над тим, як він погано себе почуває.

У кватирці з’являються темні образи зі свинячими головами на місці людської. Один з них ступає з місця. За ним потягнулися й інші. Дзвоники на їх шиях вибивають неземну мелодію. Навколо Вовчика почався шабаш. Силуети наближаються. У віконці вже чітко можна розгледіти п’ятачки. З їх наближенням звуки стали гучнішими.

Вова підіймається. Слабке світло хатини перетворюється на справжнє сяйво. Разом з тим як він підіймається, посилюється світло.

Сів. Світло стихає. Музика зникає.

Вова дивиться на двері. Він вирішує піти туди, повернутись у село і взяти інструменти щоб чимось себе зайняти, і зібрати якісь речі, щоб перечекати у будиночку бурю і відправитись далі у біга.

 

Сцена повернення

Ніч. Зовсім темно, зорі і місяць скриті хмарами. Відчиняються двері будиночку, Вовчик стоїть з хвилину і примружується, намагаючись розгледіти хоч щось. Перестає мружитись і присідає до землі. Просувається напомацки.

Він тиняється зі сторони в сторону, мацаючи кожну травинку, попадаючи руками у свіжі калюжі і намагаючись зрозуміти, чи не та це дорога, по якій він сюди прийшов.

Ось, він знаходить чітку послідовність ямок, трохи підмитих дощем, що знаходяться на певній відстані один від одного. Тріумф! Це його сліди, трохи згладжені дощем, проте досі явні сліди.

Вова перестає повзати по багнюці, і тепер вже акуратно, провалюючись і хлюпаючи, крокує свій шлях до села.

Залишає позаду схил і прямує по прямій до свого будинку.

З-за хмар зі сторони Станіславського круча проглядається місяць. Навколо його малого сховища на вершині витанцьовують нелюдські фігури. Вова їх не помічає. У його вухах лише мірний писк, що зводить всі навколишні звуки на другий план.

Вже майже вдома. Тут він помічає човен, що й досі стоїть на тому самому місці. Неторканий з виду. Писк в ухах замінює дзвін. Ігноруючи свою ціль, він наближається до дерев’яної конструкції. Тіла всередині вже немає.

Вовчик подумки: “Сподіваюсь, урода з’їли чайки”.

Іде далі додому.

Двері відчинені. Про те, що в нього болять ноги і голова він зовсім забуває.

Вовчик подумки: “Цей світ крутиться навколо мене”.

Заходить до своєї кімнати, світло не вмикає. Натикається і врізається у когось.

Невідома скрикує, потім направляє на Вову ліхтарик.

Невідома: Вовчик?

Вова: Єва?

Єва: Так.

Вова: Так...

Єва: Я тут...

Вова: Вже не важливо. Прибери світло.

Сховала ліхтар. Їх окутує темрява. Місяць заглядає у вікна.

Хлопець гнівається, хмуриться, скрипить зубами. Єва не бачить.

Єва: Мені сказали, що тут... І я приїхала.

Вовчик: Що тут?

Єва: Поліція була. Кіріл... Так ти...

Вова: Да...

Мовчки.

Вова: А ти... Пліткувала.

Єва: Ну я ж повинна була...

Вова: Що ти повинна була?

Єва сором’язливо відвернулася.

Вова: Тобі знов потрібно бігти?

Єва: Вже не важливо.

Очі звикають до темряви. Вова помічає у її руках материн щоденник. Вихоплює його.

Вова: Читала?

Єва: Так. Красиво.

Вова: Тобі знов потрібно бігти!

Єва: Що?

Хлопець почав зриватися на сльози, проте не заплакав, а просто нерівно різко вдихав і видихав носом.

Вова: Просто йди. Достатньо. Достатньо тебе.

Єва: А що далі?

Вовчик: Те ж саме.

Єва виходить. Хлопець стоїть на місці і вирівнює дихання.

Вдих-видих.

Підходить до шафи. Бере куртку і кидає її на постіль. Знаходить чоботи і разом із брудними шкарпетками одразу вступає в них. Ковиляє понуро до майстерні. Світло не можна вмикати, а якщо хтось помітить? Бере найважливіші інструменти і теж кидає їх на постіль.

Бере за краї ковдру і зав’язує у торбину.

З торбиною виходить із дому. Зупиняється на берегу біля човна. Дивиться. Шум приливних хвиль.

Кидає торбу до човна. Біжить до майстерні. Набирає більше цвяхів, дошок і додаткових інструментів. Жбурляє на борт і тягне човен до гори, у своє сховище. Нарастає гнітучій передзвін шабашу. Кінець сцени.

 

Сцена після повернення і фінальна

Вова сидить і вирізає. Знову.

Ранковий осінній напівмрак переростає разом з нагнітанням музики шабашу у всеохоплююче сяйво, від якого Вовчику нема схрону. Його джерело неначе і всюди, а неначе й ніде. Ніщо не відпускає тіні. Човен вже майже не впізнати: тільки зовнішні контури залишають натяк на те, що це колись плавало.

Хлопець тримає у руці стару стамеску. Ледве як заточену.

Впевнено, поступово від дерев’яного масиву відтинається щепа. Ритмічно співає дерево під напором різьбяра, видаючи унікальний скрегіт, легкий, наче хтось намагається тихо відірвати шматочок паперу.

Вова сконцентрований. Під його інструментами вже майже готовий дивовижний барельєф.

Він зосереджений у центрі композиції. Уся увага приділяється мушлі, що закручується у небі замість сонця, і її тендітним спіралям, на які Вовчик навіть дихає з опаскою.

Вовчик ріже і зачитує останній вірш своєї матері

Вовчик:

 Понад кручами зоряне небо

Закривається тучами сліз -

Рветься, стогне болюча потреба:

Показати в цім світі свій хвіст.

 

Для відлюдників мало важливі

Свого ближнього біль і туга,

І від цього не буть щасливі,

Хоч що каже дурна голова.

 

І не чують: чи хтось там говорить,

Чи співає прекрасних пісень -

Лиш тихесенький булькіт у воду,

Неспроможний дістати до серця.

 

Як самітник в закрученій мушлі

Я сама заховала цю рану,

І у сірій болотяній муті

Заспівала про вічне кохання.

 

Краб попавсь у колючі тенета,

Схрестив клешні й молитись почав.

Та нема уже Бога на світі

Що б дитину свою помічав.

 

Батькам байдужі наші страждання,

Ми самі інгоруєм їх горе.

І мале прорсяче вижжання

Хоч бери і викидуй у море.

 На останній строфі дивні істоти за стінами видають останній писк і замовкають. Світло приходить у свій звичайний стан.

Тиша.

Вовчик: Ось і все... Ось і воно.

Відходить на скільки це можливо, розглядає. Прекрасно.

Вова: Лише тоді помирає художник, коли закривається в мушлі.

Підходить.

Відчиняє двері труни.

Робить крок в середину.

Розгортається.

Починає зачиняти двері.

Через щілину, що от-от закриється.

Вова: З днем народження, мамо.

Далекий гавкіт собак. Призвуки сирени службового автомобіля.

З труни йде білий важкий дим.

Лай наближується.

Кінець.


 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / YOUNG 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.