МАВПИ З АПЕЛЬСИНАМИ

МАВПИ З АПЕЛЬСИНАМИ
  • Автор: Віталій Гавура
  • Місто: Київ
  • Рік: 2021

п’єса у трьох діях

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

АНДРІЙ − 25 років.

ЛЬОША − бойфренд Андрія, 35 років.

НІКІТА − коханець Андрія, 18 років.

КОСТЯ − друг Андрія, 28 років.

ЄГОР – 25 років, друг дитинства Андрія та перше його кохання.

ЮАНЬ − голова філіалу програми “КЛЮЧНИК” в Україні, 38 років, українка китайського походження.

ЄВГЕНІЙ − член програми “КЛЮЧНИК”, 45 років, гіпнотизер.

Д38Z − жінка, 42 роки, учасниця програми “КЛЮЧНИК”, ветеранка АТО, безробітна.

Р4X − хлопець, 27 років, учасник програми “КЛЮЧНИК”, учасник Революції Гідності в Україні, член праворадикальної організації.

Т89B − дівчина, 33 роки, учасниця програми “КЛЮЧНИК”, в минулому − спортсменка, плавчиня.

ДОНОР “М” – Нікіта.

ДОНОР “Т” − Андрій.

ПАВЛО – 40 років, сільський вчитель математики.

Делегати

Випускники

 

ДІЯ 1 

СЦЕНА 1

Квартира Андрія та Льоші. Ранкові сутінки за вікном. Заходить Андрій, видно, прийшов з вулиці, вмикає світло, з іншої кімнати виходить Льоша, заспаний, махає Андрію рукою, починає збиратись на роботу.

АНДРІЙ. У мене постійно таке відчуття, що я життя недоживаю, що я ходжу тут і там, але ніяк не можу прожити хоч один момент по-справжньому. Я приходжу на роботу, в клуб, потім додому, бачу тебе, і все так… зрозуміло. А в мене всередині, знаєш, стільки всього… І ніби ніколи немає часу на найголовніше, ніби вічно якась водка-сельодка, незрозумілі погляди… Чому не можна по погляду все зрозуміти?... (лягає на диван). І скільки всього довкола! Скільки можливостей! Можна іти куди хочеш!

ЛЬОША. Ти знову нюхав, Андрію?

АНДРІЙ. Ні. Просто хотів сказати тобі, що хочу кудись поїхати… або хоча б купити нову постіль і… магнітик на холодильник.

ЛЬОША. скажи, у тебе з’явився хтось інший?

АНДРІЙ. У мене нікого немає… взагалі. А чому ти питаєш?

ЛЬОША. ми давно не займались сексом. І не розповідали один одному як пройшов день або ніч.

АНДРІЙ. Я щойно намагався.

ЛЬОША. маячня. (сміється) Вибач.

АНДРІЙ. А що не маячня? Конкретні історії про конкретних людей? З точними висновками, рефлексіями і КОНТЕКСТАМИ?! Не маячня – це коли аналітично і по факту, а не намагання висловити щось таке, що не висловлюється?

ЛЬОША. Ти втомився, любий. Іди спати. Потім розкажеш, як там робота, − ввечері.

АНДРІЙ. Я не хочу розповідати, як робота. Там нема чого, блін, розповідати. Я про інше тобі говорив.

ЛЬОША. Ну, про що?

АНДРІЙ. Про відчуття невдоволення усім нашим стабільним життям. Мене дратує суцільна домовленість і вирішеність довкола. Усі правила, порядки, тут не стій, там не ходи, сюди не дивись. Вічно все відрегульовано. Навіть акаунт у фейсбуці не можна видалити без пояснення причини.

ЛЬОША. Інколи якщо треба, то треба. І знаєш, у твоїх роздумах я все розумію, мене бентежить тільки одне: якщо продовжувати в тому ж дусі, то перетворишся на анархіста, хіпі або бомжа. Що, власне, мало відрізняється одне від одного.

АНДРІЙ. Я не хочу перетворюватись. Я хочу припинити сумніватись і боятись, начхати на все і проживати кожен момент абсолютно, без обмежень. Кожен. І не витрачати час на всіляке… пояснення, вибачення і привітання. Мене так бісить коли кажуть «будь здоровий». Тебе не бісить?

ЛЬОША. Мені вже час іти. Пробач, потім договоримо.

Льоша цілує Андрія, йде. Андрій залишається сам.

 

СЦЕНА 2

Андрій сидить, зігнувшись на дивані, дивиться в одну точку. Чути брязкання ключів біля вхідних дверей, заходить Нікіта.

НІКІТА. Я про тебе вірш написав. Ну, я спочатку написав один вірш, потім він мені не сподобався і я написав ще один − кращий. Учора, коли до мене прийшли Альона з Вітею і почали бухати, я так засмутився, що тебе нема поруч. Той мій вигляд з вікна, ті мої штори... Я думав про тебе постійно. Вони, знаєш, щось казали мені про усіляке таке дебільне, так бісили мене. Я не міг не думати про тебе, я, знаєш, не хотів: ти набрид мені, я вже не витримував. Я написав тобі повідомлення, а потім видалив усе, слава богу, в Телеграмі можна видаляти без сліда. І потім я прибухнув, роздягнувся, почав торкатись себе, ну, на самоті, Альона з Вітьою пішли вже. І ти в моїй голові був таким реальним, таким справжнім, теплим. І я подрочив, а потім написав вірш. А потім видалив його, а потім…

АНДРІЙ. Ти не писав мені повідомлень, ти навіть не прочитав моїх. Навіщо ти все це говориш зараз? Ти знущаєшся з мене, Нікіто? Поверни мені ключі. Ти і так мало не попався: Андрій тільки-но пішов, ми ж домовлялись.

НІКІТА. Я… ні… Я не бачив, щоб ти мені писав. А де саме?

АНДРІЙ. У телеграмі.

НІКІТА. Так а я тобі в інстаграмі писав. Андрію, можна я обійму тебе? Можна, будь ласка, я не можу не обійняти тебе. Я благаю, якщо я зараз цього не зроблю, мені здається я перестану говорити, бо це втратить будь-який сенс, розумієш? Можна?...

АНДРІЙ. Я задовбався, Нікіто… у мене день з ніччю переплутались, постійно треба нюхать, постійно інтриги якісь, бармен цей новенький вічно мені хер свій кидає. І ти ще незрозуміло чого хочеш… Читай вірш.

НІКІТА. Так, зараз… я напам’ять… я не записував… Ну, гаразд… Ти сходами біжиш внікуди, шукаєш світло… там, де людно… у голові мільйони тем, а я дивлюсь лиш на твій…

АНДРІЙ. Я зрозумів. Ти тільки одного хочеш. Поверни ключі.

НІКІТА. Можна я продовжу?

АНДРІЙ. Ти хотів обійняти мене.

НІКІТА. тільки якщо ти хочеш.

АНДРІЙ. А як ти думаєш?

Нікіта підходить до Андрія, Андрій встає з дивана, Нікіта стоїть, довго дивиться на Андрія, мовчить.

НІКІТА. Ти коли на мене дивишся, у мене отут… отут (показує на груди та живіт) отут така лінія проходить, все так стискається, ніби там щось рухається, ніби мене ріже щось, але водночас… воно так… ну, знаєш… про що ти думаєш зараз?

АНДРІЙ. Думаю понюхати. Поверни ключі.

НІКІТА. А я про те, що… мені так шкода тебе.

АНДРІЙ. (сміється) Шкода? В сенсі?

НІКІТА. ти тут маєш жити із цим ідіотом, у цих жахливих відносинах. І раптом у твоєму житті з’являюсь я, зовсім не такий ідеальний, як ти заслуговуєш: і ти чіпляєшся за мене як за останню можливість щось відчути. А насправді я не потрібен тобі. Ти просто у відчаї.

АНДРІЙ. Ти нічого не знаєш про мої стосунки і нічого не повинен взагалі про це думати. Пиши свої вірші дебільні і не умнічай. Ти тупа малолєтка, з якою я просто трахаюсь, коли мені нудно.

НІКІТА. Коли на сході червоніє, довкола люди як солома, я на руках повзу полями, бо ти мене чекаєш вдома… Можна, я просто доторкнусь до тебе? Я не буду обіймати, я просто так, доторкнусь до руки.

Андрій мовчить. Нікіта кладе ключі на столик та йде. Андрій залишається сам.

 

СЦЕНА 3

Андрій та Костя ідуть між рядами одягу в секонд-хенді, дивляться, обирають.

КОСТЯ. Вона сидить у мене на колінах, гола, курить, і дає мені цигарку в рот, я роблю затяжку, потім вона кусає мене за губу, вдихає дим, пальцем бере кров з моєї губи і обмазує нею свій сосок, а потім трогає свою кіску, у неї мокра рука, і вона змушує мене це злизати, поки курить. Бля, ну так не буває, ну сука, ну це ж як в кіно якомусь.

АНДРІЙ. Так а де ви познайомились?

КОСТЯ. На роботі. Андрюха, це любов, я тобі отвічаю.

АНДРІЙ. Давай тільки не про любов.

КОСТЯ. Ось ці шорти круті будуть, пішли, я поміряю.

Костя і Андрій ідуть до примірочної, Костя заходить, Андрій залишається стояти поруч.

КОСТЯ. Заходь зі мною.

АНДРІЙ. Нащо, я тут постою.

КОСТЯ. Там стільчика нема, зайди вже.

Андрій заходить в тісну примірочну разом з Костею.

АНДРІЙ. Я приходжу сьогодні з роботи, Льоша прокидається, заходить на кухню і махає рукою, він постійно це робить, постійно так вітається зранку, і постійно лізе цілуватись, хоча тільки прокинувся і з рота неприємний запах, але сьогодні не ліз...

Костя знімає шорти, він без трусів.

АНДРІЙ. Бля, Костя, ну попереджати треба.

КОСТЯ. А шо, я тобі… подобаюсь?

Костя стає без трусів, притискається до Андрія.

АНДРІЙ. Костя, ти коли це питаєш, мені здається, що ти прям мрієш, щоб ти мені подобався. Міряй шорти… Хоча, на голе тіло це огидно.

Костя одягає шорти, стає позаду Андрія, обіймає його, вони обидва дивляться на своє відображення у дзеркалі.

КОСТЯ. Ну і шо він?

АНДРІЙ. Щось підозрює. Прямо відчуває мене… бісить.

КОСТЯ. Ну так розкажи.

АНДРІЙ. Тоді ми розійдемось, я впевнений.

КОСТЯ. Так а нахєр тобі той дебіл малолетній?

АНДРІЙ. Вірші написав... Щось у нього всередині ворушиться.

КОСТЯ. А в мене вже теж щось ворушиться. (сміється)

АНДРІЙ. Який же ти додік.

КОСТЯ. Вибач.

АНДРІЙ. і ще робота ця, одноманітність, я вже не можу. Мені здається, я зірвусь, і одного дня просто заб’ю когось головою об коліно, просто випадкову людину, ні, краще не людину, а пєдіка якогось.

КОСТЯ. Не ображай цілу субкультуру.

АНДРІЙ. Не тобі мене вчити. Шорти – фігня.

КОСТЯ. Я візьму.

Андрій та Костя виходять з примірочної, ідуть до каси розраховуватись, стають у чергу.

КОСТЯ. Короче, тема є. Мені тут одна знайома подружка, така киця рижа, вона хореографка чи як там це називається, короче, не стриптизерка, а реально танцює, і, в общєм, вона повернулась з Китаю нещодавно і там зачепилася з якимись хмирями, які займаються якоюсь науковою хернею, ну, я не знаю, що там, вона не розповідала мені. Тож вони казали, що в них тут, в Києві, є якийсь філіал і їм потрібні люди − платять дуже добре. Вона відмовилась: сказала, що там щось суперечить її релігії… Прямо там набожна попалась… як смоктала, так набожною не була. Тож, я не розпитував, сказала, що хлопці їм теж підходять, але в мене з роботою все ок, може, ти сходиш? Я дам її номер.

АНДРІЙ. Костя, ти не можеш вже місяць акторську візитку записати, що в тебе ок?

КОСТЯ. Та мене взяли на проєкт один, ти обзаздришся, але казати поки не можна, ну, так треба.

Костя розглядає цінник на шортах.

КОСТЯ. Ох, бля, та пішли, корочє.

Костя кидає шорти в купу речей.

АНДРІЙ. Добре, скинь номер стриптизерки.

Андрій та Костя йдуть.

 

СЦЕНА 4

Велика біла зала, залізні столи та стільці. На одному зі стільців сидить Андрій, місця собі не знаходить. До зали заходить Юань та 5 делегатів у білих халатах.

ЮАНЬ. Пане, Андрію.

Андрій встає.

ЮАНЬ. За результатами попереднього тестування ми визначили вашу емоційно-чуттєву спроможність на 43 відсотки.

АНДРІЙ. Так, чудово… а що це значить?

ЮАНЬ. Ми можемо продовжити з вами співпрацю, цих показників достатньо аби ви стали донором.

АНДРІЙ. Ким?

ЮАНЬ. уся подальша інформація суворо конфіденційна.

Один із делегатів кладе на стіл величезний стос паперів.

ЮАНЬ. для початку вам треба підписати договір.

АНДРІЙ. Треба все це прочитати?

ЮАНЬ. Я можу коротко описати зміст. Все, що буде відбуватись у цих стінах − засекречена інформація Китайської Народної Республіки. Всі знання, дані, імена, які стануть вам відомі і будуть напряму або опосередковано пов’язані з програмою “КЛЮЧНИК”, мають зберігатись у суворому секреті. Якщо через вас комусь стане відомо про програму, окремих її членів, про результати спостережень, вас буде заарештовано. Якщо за допомогою слів, текстів, жестів, інших видів комунікації ви станете розповсюджувати інформацію про програму, вас буде заарештовано. Якщо ви натякатимете на свою участь у програмі у спілкуванні з особами, не зазначеними в договорі, вас буде заарештовано. Зрозуміло?

АНДРІЙ. Так... але... ні… чекайте, а зі мною може щось статись?

ЮАНЬ. Пане Андрію, після підписання договору, програма несе за вас повну відповідальність, ваше здоров’я – наш інтерес. А якщо сторонні особи будуть намагатись під примусом або обманним шляхом отримати від вас інформацію…

АНДРІЙ. Їх буде заарештовано?...

ЮАНЬ. цього в договорі вже не прописано, але арешт здасться їм кращою альтернативою.

АНДРІЙ. Зрозуміло…

ЮАНЬ. Пане Андрію, вам треба поставити підпис тут.

Один із делегатів підходить до Андрія, кладе на стіл ручку, показує місце, де треба підписатись.

АНДРІЙ. Ну… Костя... дебіл…

ЮАНЬ. Прошу?

АНДРІЙ. Та ні, нічого… Так а що стосовно оплати?

ЮАНЬ. На 1193-й сторінці вказано цифру.

Андрій починає гортати договір, шукати потрібну сторінку: спочатку просто та невимушено, потім починає гортати сторінки активніше, довго не може знайти, починає нервувати. Нарешті знаходить, шокований побаченим.

ЮАНЬ. Це у євро, зверніть увагу.

АНДРІЙ. А, у євро… Ну, тоді… Інша справа… Тоді, в принципі… Якщо вже так, і наче все тут у вас пристойно… то нічого, виходить, і не заважає…

ЮАНЬ. Підписуйте.

Юань та делегати уважно дивляться на Андрія, зосереджені. Андрій бере ручку та підписує договір, усі делегати видихають з полегшенням, викочують крісло, до якого під’єднаний апарат, до цього апарату простягаються багато дротів. Двоє делегатів підходять до Андрія, саджають його в крісло, починають під’єднувати до тіла дроти.

ЮАНЬ. От і чудово, сьогодні в нас перший сеанс. Не хвилюйтеся, боляче не буде.

АНДРІЙ. Що, прям одразу?... Може, трохи розкажете про цю вашу програму, як там вона називається?...

ЮАНЬ. “КЛЮЧНИК”. Всі деталі прописані у договорі. (до делегата) Можемо?

Один з делегатів киває головою.

ЮАНЬ. Завозьте Д38Z.

 

СЦЕНА 5

У залу завозять крісло, до якого під’єднаний схожий апарат із дротами, у кріслі сидить Д38Z. вона спокійна, оглядається довкола. Делегати ставлять крісла з Андрієм та Д38Z один навпроти одного, виходять у сусіднє приміщення, стають за скло.

ЮАНЬ. Етап перший: знайомство.

Юань виходить до делегатів. Андрій та Д38Z залишаються наодинці, дивляться один на одного.

Д38Z. Яке ще знайомство? З ким?! Альо!

АНДРІЙ. Якось холодно тут стало.

Д38Z зневажливо дивиться на Андрія.

Д38Z. Куриш?

АНДРІЙ. Нюхаю.

Д38Z. Я не засуджую.

АНДРІЙ. Вам не страшно?

Д38Z. Це просто знеболювальне, чого тут боятись.

Андрій мовчить.

Д38Z. Пєдік?

Андрій мовчить.

Д38Z. Та пішов ти. Давайте вже ліки свої!

ЮАНЬ (у гучномовець). переходимо до другого етапу: занурення.

Д38Z поступово засинає, її апарат починає видавати дивні звуки, апарат Андрія − гудіти. Андрій помітно нервує.

АНДРІЙ. Гей, жінко, вибачте… Ви як? Агов, хто-небудь! Може, їй потрібна допомога?

ЮАНЬ. Зосередьтесь, Андрію, глибоко дихайте, заплющуйте очі, припиніть нервувати, зараз все стане чіткіше.

Андрій заплющує очі, намагається заспокоїти дихання, його апарат починає ще більше гудіти, Д38Z трусить, вона непритомна. В якийсь момент гудіння та тряска припиняються, стає тихо.

ЮАНЬ (у гучномовець). Андрію?

АНДРІЙ. Так?

ЮАНЬ (у гучномовець). Описуй все, що ти бачиш, все, що чуєш, усі запахи, усе, що відчуваєш.

АНДРІЙ. Поки… нічого… просто темно…

ЮАНЬ (у гучномовець.) Піднімаємо.

Апарат ще трохи гуде.

АНДРІЙ. Чекайте, наче щось чую…

ЮАНЬ (у гучномовець). Описуйте все.

АНДРІЙ. Дивно. Якась пісня… Вона десь поруч. Пахне лісом...

ЮАНЬ (у гучномовець). Ідіть туди, звідки чуєте пісню.

АНДРІЙ. Зараз, тут хащі якісь… погано видно… ніч. Небо все чорне, жодної зірки. Я йду. Наче бачу щось… тьмяне світло, ліхтарик від телефона... Там якісь люди, військова форма… гітара. Я підходжу. Їх троє. Серед них ця жінка, вона теж військова, грає на гітарі. Пісня… що це за пісня… Я знаю її, я точно знаю її. “И поет мне … гармонь… про улыбку твою и глаза...” Радянська. Дивно. Я дивлюсь на одного з чоловіків, він такий рідний мені. Такий красивий. Це Артем. Його звати Артем. Що це?... Мураха повзе по нозі… Але в мене немає її… Великий палець болить від гітари. Я продовжу грати, він дивиться. А Ігор вже напився. Як завжди. Я наллю собі, тільки якщо він теж буде. Я перша не запропоную. І волосся жирне. Там мило, баночка, сумка намокла… Я комусь тюбик давала, хто не повернув?... Око чешеться. А якщо він полізе зараз. У мене труси брудні, я не прала. “Пой, гармоника, вьюге на зло. Заплутавшее счастье зови...” Про що він думає зараз? Там якесь сяйво. Блядь. То нас чи наших?! Сєпари?! Чого ми пішли?! Артеме, вставай! Артеме, вставай! Артеме, вставай!

ЮАНЬ (у гучномовець). Андрію, йди далі!

АНДРІЙ. Я тікаю, Артеме, вставай! Холодно, каміння якесь, в мене штани завеликі, не було мого розміру. Артем! Тікаю, тікаю, він переді мною, я чашку забула. Гітара зі мною. Земля… тріск… гуде біля наших, метушня. Я зараз допоможу. Давай, туди, я за тобою, давай, я за тобою. Лягай! Блядь, Артем! Пауза… Намет… тінь плямами. Як же тут тхне… Лесю, кажи шо там? Я бачу, шо з ногою! Далі куди? Чого мовчиш? Я повезу! Це мій бензин, я повезу. Так, зараз, допоможіть перекласти, я повезу. Лесю, ну чого ти мовчиш?! Артем… Дай, я запитаю в нього, нехай сам скаже. Відійди, дура! Я сама з ним поговорю! Ааа… вже все… Вже все. Вже все. Я зрозуміла. Так би одразу. У голову як ніби птах клює. Долоні сухі, об траву треба. Сіла. Тінь плямами. Та все ок. Я нормально. Дощ пішов. Стоп. Стоп. Де я? Дорога. Натовп людей. Артема несуть. Я зараз підійду. Тут лише в будинку підготую все. Руки брудні. Вінегрет, котлети, картопля, горілка, огірки. Зараз капусту квашену принесу. Сирість у погребі. Зараз, тут десь була. Я ще чарку вип’ю. Зараз покурю тут встану, біля вікна. Пішла геть! Я сама хочу постоять! Ах… як добре покурить… Зараз несу вже!!! Почекайте!!! Я не кричу! Чого встала і плаче. Нудить. У нігтях бруд якийсь або буряк. Похер. Не плачте вже. Я не буду. Наливай. Я НІЧОГО НІКОМУ НІКОЛИ! Я потім, сама коли. Артем. Хороший мій. Такий хороший. Такою ніжністю любив мене. Дах протікає. Піду на вулицю. Я зараз повернусь. Я за капустою, забула. Стоп. Вже сонце світить. Стоп. Де я? Це місто. Обережно, машина! Блядь, дивись куди преш, дебіл! Сука, понадають прав! І де тепер мені цей будинок шукать? Не можна було точку на карті скинуть? Телефон. Алло, я тут вже. Рожева вивіска “Кардамон”, бачу, заходжу. Кришталь чи скло? Сукня така до коліна була, коли мама дивилась. Я їсти хочу. Усі привітні такі. Чого посміхаєтесь, я що − смішна? Чого вилупилась? Так, я на співбесіду. Так, досвід є, так, гроші рахувать вмію! Що їх там рахувать! Останній рік що робила?... Вона спеціально це запитала, я писала в резюме. Пісні співала! На Донбасі! Співаю добре! Я не хамлю. Досить! Хто тут посуд б’є?! У кого руки з жопи… Голосно, блядь! Цей звук… він такий… ЗВУК!!! Припиніть! Тут так душно, зараз вона договорить і я встану та піду, я не буду нічого говорити, я встану та піду. Кашляти хочу, сука, увімкніть світло, куди поділось світло?! Не треба мені вашої руки, вона слизька від крему! Світло увімкніть. Як мене звати?... Світло увімкніть! Я благаю! Світло увімкніть! Я благаю!

ЮАНЬ (у гучномовець). Андрію! Андрію! Повертайся! Андрію!

АНДРІЙ (плаче). Світло! Я благаю, боже! Мені нема чим дихати! Припиніть запальничкою випалювати кисень!

ЮАНЬ (у гучномовець). Етап третій: КЛЮЧНИК.

 

СЦЕНА 6

До зали заходить Євгеній, швидко підходить до Андрія, хапає його рукою за плече.

ЄВГЕНІЙ. зараз я рахую від п'яти до одного, і з кожною цифрою ти чуєш тільки мій голос. П’ять, важливий тільки мій голос, тільки він зараз має для тебе значення.

АНДРІЙ. Кисень!

ЄВГЕНІЙ. Чотири, тебе звати Андрій і зараз ти чуєш тільки мій голос. Згадай мій голос, Андрію. Згадай мій голос, Андрію. Три.

АНДРІЙ. Твій голос.

ЄВГЕНІЙ. Зараз важливий тільки мій голос. Два, тебе звати АНДРІЙ. Зараз ти слухаєш рідний, твій улюблений голос. Зараз я скажу один і ти опинишся в місці, яке завжди тебе заспокоює. Андрію, ти зі мною? Ти готовий?

АНДРІЙ. Так.

ЄВГЕНІЙ. Один. Де ти, Андрію?

АНДРІЙ. Тут… картини… і величезні вікна.

ЄВГЕНІЙ. Ти у галереї?

АНДРІЙ. Так.

ЄВГЕНІЙ. Прекрасно. Ти завжди обираєш галерею. Озирнись довкола, ти когось бачиш?

АНДРІЙ. Я… я… бачу Д38Z… вона роздивляється картину… моя улюблена...

ЄВГЕНІЙ. Підійди до неї.

АНДРІЙ. Тут, коли що, курить не можна.

Д38Z. А як називається ця картина?

АНДРІЙ. “Мавпи з апельсинами”.

Д38Z. Вибач, що обізвала тебе.

ЄВГЕНІЙ. Андрію, поруч повинні бути двері, ти їх бачиш?

АНДРІЙ. Бачу.

ЄВГЕНІЙ. Відчини їх, нехай Д38Z зайде туди.

АНДРІЙ. Відчинив, тільки там нічого не видно.

ЄВГЕНІЙ. Нічого страшного. Вона зайшла?

АНДРІЙ. Так. Мені йти з нею?

ЄВГЕНІЙ. Ні, зачини за нею двері на ключ − він у тебе в кишені, подивись.

АНДРІЙ. Є. Зачинив.

ЄВГЕНІЙ. Тепер присядь на лавку посеред зали. Подивись на мавп з апельсинами. Скільки їх?

АНДРІЙ. Дві. Ой, ні, там ще третя. Їх три.

ЄВГЕНІЙ. Три мавпи. Ти потроху повертаєшся до нас, у цю білу залу. Дві мавпи, ти відчуваєш своє тіло, пальці ніг та рук.

Євгеній виходить із зали.

ЄВГЕНІЙ (у гучномовець). Коли я скажу “одна”, ти прокинешся, Андрію. Домовились?

АНДРІЙ. Так.

ЄВГЕНІЙ. Одна мавпа.

Андрій розплющує очі, озирається довкола. Д38Z сидить поруч у кріслі, приходить до тями. Андрій та Д38Z дивляться один на одного

Д38Z. Це якась хєрь, а не знеболювальне, від’єднуйте мене!

До зали заходять Юань та делегати, починають відмикати дроти, Д38Z встає, Андрій постійно дивиться на неї.

Д38Z. Чого вилупився?

Д38Z йде.

ЮАНЬ. Як себе почуваєте?

АНДРІЙ. Хочу покурити.

ЮАНЬ. У нас не курять. Приходьте завтра о тій же годині, на виході з вами розрахуються.

З Андрія знімають усі дроти, забирають крісло та апарат, усі виходять. Андрій залишається сам, розгублено озирається, потім теж виходить.

 

СЦЕНА 7

Вечір, квартира Андрія та Льоші. Андрій збирається на роботу, розгублений, постійно забуває де лежать його речі. З роботи повертається Льоша.

ЛЬОША. А в мене щось для тебе є.

Андрій помічає Льошу, кидається до нього, обіймає міцно, цілує, Льоша випускає з рук букет квітів.

ЛЬОША. Та тут нічого такого (сміється).

Льоша піднімає квіти, простягає Андрію, Андрій бере їх, кладе на стіл.

АНДРІЙ. Я сьогодні останню зміну дороблюю і звільняюсь!

ЛЬОША. Супер. А що сталось?

АНДРІЙ. Роботу іншу знайшов, у турфірмі, пошук клієнтів.

ЛЬОША. Я зараз коли повертався додому, згадав, що у нас сьогодні річниця – 3 роки. Обидва забули.

АНДРІЙ. Підеш зі мною на роботу? Прибухнеш, я теж трохи з тобою. Ми ж там і познайомились.

ЛЬОША. Прибухнути не хочу, краще завтра тоді відсвяткуємо.

АНДРІЙ. А в нас і вази немає…

ЛЬОША. Я пішов спати.

Льоша йде. Андрій залишається сам.

 

ДІЯ 2 

СЦЕНА 1

Андрій та Нікіта гуляють по зоопарку. Вони проходять повз клітки з носорогами, слонами, буйволами, левами, зебрами та мавпами.

НІКІТА. Я ненавиджу це місто, воно пригнічує мене. Я ходжу уздовж цих вулиць, які всі заставлені автівками, бісить… Зазираю в очі людям, що проходять повз і окрім наркоманів ніхто не усміхається. Постійно вони щось ремонтують, а коли недоремонтовують, то просто завішують це жахливими банерами з жахливою рекламою. Інколи мені здається, що асфальт кровожерливий і схопить мене за ногу та затягне в люк… до щурів. І я стану каналізаційним алігатором, який буде їсти нечистоти… Андрію, ти слухаєш мене?

АНДРІЙ. У тебе було таке, що ти був у якомусь місці, але що саме там із тобою відбувалось, не пам’ятаєш?

НІКІТА. У мене було таке, що я трахався з одним і тим самим чуваком, а думав, що вони різні.

АНДРІЙ. Це з яким ще?

НІКІТА. Розказать?

АНДРІЙ. Не треба, я не про це. Просто… добре, забий.

НІКІТА (підходить до клітки з левами). Цікаво, а якщо вчасно не прибрати їх гівно, вони його з’їдять? Їм же нема куди його тут закопувать.

АНДРІЙ. Мені так добре з тобою.

НІКІТА. а мені з тобою... 

АНДРІЙ. Так спокійно, безтурботно. Останнім часом стільки всього відбувається. Ти, коли не бісиш мене і береш слухавку, радуєш мене. От у такі моменти, коли ми просто гуляємо, коли ти так дивишся на мене, коли кажеш дурниці. А з Льошею все так складно, він постійно потребує від мене конкретних рішень та планів…

НІКІТА. Прям зараз поцілую тебе і пофіг.

АНДРІЙ. Та заспокойся, не можна.

НІКІТА. Я знаю, нам не можна цілуватись, але мені дуже хочеться прямо зараз, і дітей тут нема.

АНДРІЙ. Нам не можна цілуватись, Нікіто. Не можна. Тільки коли ніхто не бачить.

 

НІКІТА. Ти зараз такий прекрасний на фоні зебри.

АНДРІЙ. Ти ніколи не казав мені, що любиш. Чому?

НІКІТА. Все одно ти любиш свого хлопця, нащо мені ця фігня…

АНДРІЙ. А якби ми з ним розлучились?

НІКІТА. Не кажи так… Не давай надії. Бо якщо у мене буде надія, то я не зможу робити нічого, крім як… зізнатись тобі в усьому.

АНДРІЙ. Ну, припустімо, що ми розлучились з Льошею, просто уявімо.

НІКІТА. Та в мене роботи немає.

АНДРІЙ. У мене грошей зараз достатньо… а як же та співбесіда?

НІКІТА. Тільки сьогодні буде. Якісь китайці, щось там тестують, я не знаю.

АНДРІЙ. Не може бути, чекай, а де співбесіда?

НІКІТА. Біля кладовища, в центрі. Яка ж там вулиця…

АНДРІЙ. А як ти… добре, не важливо…

НІКІТА. Ставай, я тебе поруч з мавпою сфоткаю.

Андрій стає до клітки, за якою видно мавпу.

НІКІТА. Яка смішна, щось у руках тримає… Ставай, лівіше.

Нікіта робить декілька знімків. Андрій та Нікіта йдуть.

 

СЦЕНА 2

Велика біла зала. Андрій сидить у кріслі, делегати до нього під’єднують дроти від апарату. До зали заходить Юань.

ЮАНЬ. Як ви себе почуваєте, пане Андрію?

АНДРІЙ. У мене до вас купа питань! Я перечитав весь договір, там немає нічого конкретного, там написано про якийсь експеримент, який проводиться задля покращення комунікації між людьми… про проникнення в чужу свідомість… про позавербальну комунікацію − я нічого не зрозумів.

ЮАНЬ. Цей апарат дозволяє нам створити зв’язок між двома суб’єктами, аби вони могли розуміти один одного без слів, бачити спогади один одного, почуття, сни. Це інноваційна технологія, яка має купу недоліків, наразі ми її тестуємо, поки тільки в одну сторону: тільки ви проникаєте в чужу свідомість, ваша нам поки потрібна без втручання. Зрозуміло?

Делегати виходять.

АНДРІЙ. Не дуже… Вчора я проникав у свідомість тієї жінки? Чому я нічого не пам’ятаю?

ЮАНЬ. Забагато чужого досвіду може не витримати ваш мозок. Ми ще працюємо над цим.

АНДРІЙ. Ви стираєте мені пам’ять?

ЮАНЬ. Ну що ви. Такого ми не вміємо: ми лише ховаємо ці спогади всередині вас, на ключ, вони нікуди не діваються, але не заважають нам продовжувати експеримент.

АНДРІЙ. Я пам’ятаю тільки якийсь дивний сон, де була та жінка, а потім, як я дивився на картину… і я рахував щось… А інші учасники експерименту знають взагалі, в чому вони беруть участь?

ЮАНЬ. Це їм ні до чого. Андрію, зосередьтесь. (до делегатів) Завозьте Р4Х!

 

СЦЕНА 3

Делегати завозять до зали Р4X, він у кріслі, до нього під’єднані дроти через апарат. Хлопець спокійний, дивиться на всіх зухвало, крісла з Андрієм та Р4Х ставлять один навпроти одного, делегати виходять, стають за скло.

ЮАНЬ. Починаємо перший етап.

Юань виходить до інших делегатів.

Р4X. Шо вони сказали тобі?

АНДРІЙ. Тобто?

Р4X. Про те, що будуть з нами зараз робити.

АНДРІЙ. Ну… шо введуть знеболювальне…

Р4X. Сукі. А мені сказали, шо у мене особливий мозок.

АНДРІЙ. А, мені теж таке казали.

Р4X. Любиш болти смоктати?

АНДРІЙ. В якому сенсі?

Р4X (сміється). Та розслабся, чого напрягся так, я жартую!

АНДРІЙ (теж сміється). Може вже до другого етапу перейдемо?

ЮАНЬ (у гучномовець). Запускайте.

Апарати починають гудіти, Р4X потроху втрачає свідомість.

ЮАНЬ. Заплющуйте очі, Андрію, зосередьтесь.

АНДРІЙ. Намагаюсь, поки нічого.

ЮАНЬ. Треба почекати, цей учасник складний.

АНДРІЙ. Добре… (до Юань) Скажіть… а як вас звати?..

Апарати перестають гудіти, настає повна тиша.

АНДРІЙ. Починається… (Андрій починає важко дихати) гучно тут. Багато людей. Всі біжать, я не бачу його, тут натовп. Як мені його знайти?!

ЮАНЬ (у гучномовець). Зосередьтесь, він десь поруч з вами. Все, що відчуває він, відчуваєте і ви.

АНДРІЙ. Ай!!! Блін, боляче, не штовхайтесь! Сука, треба бігти, боже, як страшно, зараз вони всі тут будуть. Треба тікати. Я біжу, де мої?... Я бачу його, він тут. Поруч Міша, бля, ну на Мішу точно можна покластись, якби не він, я би без руки залишився точно. Сніг усюди і запах горілого, тут можна засісти, тут зручна позиція. Обережно! Там вже стріляють! Ох, блін… Міша, може, ну його нахер і втечемо поки не пізно? Пізно… Вже не втечемо. Беркут весь Майдан перекрив… Давай, там вже бруківку несуть у мішках! Сморід від шин, сука, нема чим дихати. В мене серветки були, я загубив. Ох, щось коле ця нога, не можу вже. Якби я ходив до того знайомого мами… Міша, там у чувака ока по ходу немає, я піду, доведу його… Давай, тримайся, я веду, не чіпай, звідки стріляли? Там зараз бруківку принесуть! Рушниця? Я не вмію. Я ганчір’я складаю на балконі, воно на стрем'янці висить, сушиться. Коридор! Дайте коридор! Боже, як голосно! Зараз, от, сюди заходимо. Сідай, є лікар тут, йоб твою мать?! Альо! Альо! Лікар, кажу. Це хто? Ці вже всьо… а чого попи над ними стоять? Харе трупи освящать, треба там ще! Там ще люди, я туди. Міша, мені рушницю дали, а я не вмію. Ти вмієш? Я не буду тікати, я тут, з тобою, лягай! Вони вже наверху! Бігати зранку по стадіону, а там собака ця лається постійно, ненавиджу. Міша, там щось горить! Треба викликать когось, а кого?! А якщо на нас перекинеться? Блін, я вже мокрий весь, це сніг чи попіл? Яка гарна дівчина. Звідки вона тут? Тікай, дурепо! Тут стріляють! Тікай! Міша, її треба забрать звідти, Міша, де ти? Міша? Та не гони, Міша, де ти? Досить кричати, в мене з вух зараз кров потече! У чувака обличчя все у крові, блядь, як страшно. Як же страшно. Як же страшно. Я не можу більше…. Я зараз буду попелом ригати!! І потім принесу ганчірки і все приберу, щоб ніхто не казав потім… Міша, я тут буду стоять, доки ти не повернешся. Я зараз буду ригать… Сука… Я більше… Ай!!!!! Рука!!!! Рука!!!! РУКА!!!!!!!!!!!!! СУКА!!!!!! Моя рука!!!!!!!!

ЮАНЬ (у гучномовець). Андрію, негайно забирайся звідти! Чуєш мене?!

АНДРІЙ. Я тікаю! Рука!!! Боже, відріжте мені руку! Я благаю! Я благаю! Моя рука! Я тікаю… Стоп. Стоп. Де я? Вітер. Високо. Я не боюсь висоти. Так дивно. Але руки спітнілі. Вже не болить. Шрам тільки. Коли опускатись будемо? Кабінка така тісна, але вид гарний. Дивно. Ніколи не бачив нічого настільки красивого. Чому колесо чортове? Чимось тхне. Пиво розлили. Я б теж зараз йобнув. Кабінку трохи розкачує від вітру... там, внизу Лера. Боїться, дура. А я ні. Я – ні. Коли надуваєш жуйку, найголовніший момент, щоб вона не луснула, треба витримати баланс, типу. І колір у жуйки… такий… КОЛІР… Там якийсь дивний будинок, закинутий може. Яке гарне це місто. Воно… я над ним… Так хочеться підняти руки зараз, а раптом хтось побачить?... Я тільки в думках, я тільки очі заплющу і підніму руки. Як тупо. Як добре. Якби я був якоюсь кішкою, я би постійно лазив по будівлях, а побував би усюди і ніколи не йшов би людям на руки. Затерпло все. І в горлі пересохло. Як я зараз буду цілуватись із нею… Може, вона не помітить. Звук трамваю поруч. У клубі буває таке, що перебухаєш, а потім скрипиш, типу. Мені не страшно. Шрам свербить. Постійно свербить. Тільки коли вона цілує, перестає. Нехай кабінка розкачується... Лера дивиться чи ні? Я зараз тихо… Якщо схопити мишу в банку… тільки руки підніму… догори… нехай дивляться… я тихо і швидко. Як дивно. Сонце горить так, що якщо доторкнутись до нього, то ти взагалі не зможеш ніяк… далі… більше… відчувати! Як добре... Скажу потім, шо не сподобалось, я ж не дитина... Стоп. Земля. Стоп. Де я? О, це мої там вже збираються. Бля, такий вітер хороший зараз, спека минула… Ну шо, він тут має бути вже? Я? Не вперше. Слиш, ти харю прікрой, сука, а то зараз поправлю фізіономію. Ти понял? Альо, скажи йому, бо вже бісить. О, тихо, кажеться, він. Я підійду. Вмикай камеру, бистро. Альо, Олексію, чоловіче, не проходім мімо. Чого такі інтересні ходим тут? Кого шукаєм? На свіданіє прішлі, дружок? Тихо, тихо, чо нєрвний такой? Зараз ми відійдемо і спокійно поговоримо. Спокійно. Спокійно. Блін, у нього шкіра така… У ларьку тоді світло згасло, і як наче зник ларьок, як вкрали його тіні тіней… Сука, на ногу наступив, ладно, похер, не буду нічого казать, і так обісрався вже. Може плюнуть, та нє, це тупо. Ну, шо, побазаримо? На камеру відповідай! Хто тут переписувався, на пососать домовлявся? Ось фотка твоя. Твоя? Твоя. Так а шо ж ти, сука, морозишься зараз. Так шо будем робить з тобою? Ти, педріла тупая, страну нашу позориш. Ти в курсє? Ох, бля. Я щас морду твою тупу об асфальт йобну, я отвєчаю. Сука, яке ж ти тупе, як же тебе земля носить, гніда ти. Я зараз йобну його, я не можу, якщо я почну, я не зупинюсь, я не зупинюсь, сука, я відійду краще. Я відійду, зараз покурю і повернусь. Спічка, одна, друга, бля… треба десь знайти вогню. Ей, Льоша, нема прикурить у тебе? Не куриш? Дивиться так, перестань, бля, так дивитись… Ну, сука, уродлівоє ти чмо! Вирубай камеру!.. На! Бля, як же добре. Ще, і ще, і ще, і ще. Педік, педофіл, урод, тварь!!! Да із-за таких, як ти, наши пацани щас там, на Донбасе, ти кусок мяса! Ти кусок мяса, Льошка! Ти хуже! Ти тьолка! Жри мій кросівок, мразь! Бля, кров’ю заляпав, а ти чого стоїш?! На, сука! Мало? Ти кусок мяса! Кусок мяса! Ти… (Андрій починає плакати) Ти кусок мяса! Ти кусок мяса! Йому треба вирвати зуби, а потім… а потім… а потім… облити бензином…

ЮАНЬ. Запускайте ключника!

 

СЦЕНА 4

До зали заходить Євгеній.

ЄВГЕНІЙ. Зараз ти чуєш тільки мій голос, Андрію!

АНДРІЙ. Запалюйте сірники! Заливайте бензином! Запалюйте!

ЄВГЕНІЙ. П’ять, Андрію, тільки мій голос. Чотири, ти заспокоюєшся. Три, ти в безпеці. Два, ти нікого не намагаєшся підпалити. Ти чуєш мене? Ти чуєш мій голос?

АНДРІЙ (плаче.) Так…

ЄВГЕНІЙ. Після того, як я скажу один, ти опинишся в місці…

АНДРІЙ. Я вже тут.

ЄВГЕНІЙ. Де ти?

АНДРІЙ. Я не скажу.

ЄВГЕНІЙ. Андрію, ми домовились із тобою.

АНДРІЙ. Ви обманули мене. Ви привели того, хто мало не вбив мого Льошу. Ви знали про це.

ЄВГЕНІЙ. Андрію, ми не знали, я кажу тобі правду. Скажи, де ти зараз.

Андрій мовчки плаче.

ЄВГЕНІЙ. Добре, вибач. Ми знали.

Андрій мовчки плаче.

ЄВГЕНІЙ. Ми хотіли, аби ти зрозумів, чому він так вчинив.

АНДРІЙ. Я в галереї.

ЄВГЕНІЙ. Ти бачиш Р4Х?

АНДРІЙ. Я підходжу до нього… Чого мовчиш? Нема чого сказати?

Р4Х: Я... 

АНДРІЙ. Де тут двері ті кляті, зараз, от, відчинив, вали звідси.

Р4Х: Добре.

АНДРІЙ. Хоча, стій. Стій. Дивно…. Чекай… Присядь… Посиди тут разом зі мною. Посиди...

Настає повна тиша.

ЄВГЕНІЙ. Андрію, що зараз відбувається?

АНДРІЙ. Ми сидимо поруч, роздивляємось картину. Я розповідаю йому про що вона, про художника… А він слухає… Дивно, я був у його спогадах, а імені не знаю. Як тебе звати?

ЄВГЕНІЙ. Його звати Р4Х.

АНДРІЙ. Мені зараз так байдуже, що він зробив. Чому?

ЄВГЕНІЙ. Ти зрозумів причину?

АНДРІЙ. Він… просто… хотів побачити Льошу. Подивитись на нього.

ЄВГЕНІЙ. Про що ви ще розмовляєте?

АНДРІЙ. Давайте вже рахувати мавп, я втомився.

Євгеній виходить із зали.

ЄВГЕНІЙ (у гучномовець). Одна мавпа…

Андрій розплющує очі, делегати вивозять Р4Х, який потроху приходить до тями. Андрій залишається сам.

 

СЦЕНА 5

Квартира Андрія та Льоші. Андрій та Костя сидять на дивані, випивають.

АНДРІЙ. Навколо все якесь дивне. Кольори густіші, емоції. Мені складно згадати, як я провів учорашній день… в деталях…

КОСТЯ. Як нова робота?

АНДРІЙ. Краще не про роботу.

КОСТЯ. Мені вчора чувак відсмоктав.

АНДРІЙ. Де?

КОСТЯ. Мені сподобалось.

АНДРІЙ. А казав, що хлопці тобі взагалі не подобаються.

КОСТЯ. Коли чувак робить мінчік, це ніби музика грає, розумієш?

АНДРІЙ. Не розумію. Нікіта на зв’язок не виходить.

КОСТЯ. Ну й добре.

АНДРІЙ. Ми коли про любов заговорили з ним, нервувати почав, значить, йому не все одно.

КОСТЯ. А якщо ми з тобою про любов заговоримо?...

АНДРІЙ. А з Льошею все зрозуміло… Він кохає мене, а я, мабуть, його… А з Нікітою… так вперше, і так інакше…

КОСТЯ. Все це мине. Ти ж знаєш. Коли ти зрозумієш Нікіту, все мине. Ти зустрічаєш людину, закохуєшся, думаєш постійно про неї, а потім все проходить, якщо ви довгий час разом. Довше може тривати тільки невзаємність…

АНДРІЙ. Чому я постійно щось приховую? Завжди таємниці, інтриги... Я коли лягаю спати, то завжди довго кручусь у ліжку, складно засинаю. Але є один спосіб, через який виходить заснути: я уявляю собі одну й ту саму історію про те, як я лежу у склепі, або гробниці якійсь, знаєш… Карочє, ця гробниця в печері під водоспадом. І коли крізь маленьку щілину у кришці цієї гробниці потрапляє сонячне світло − я прокидаюсь. Від сонця. Я штовхаю кришку власної могили, вона піддається, хоча лежить там вже століттями. Я вилажу назовні і думаю, як вибратись з-під водоспаду, поряд є джерело з питною водою… гілки. Мені холодно, але я живий. І це відчуття… пробудження… заколисує мене і я засинаю. Дивно.

КОСТЯ. А беруші не пробував? Розкажи про все Льоші, він же чесний з тобою.

АНДРІЙ. Я взагалі хотів додому поїхати, в село, давно там не був. Мені зараз це треба.

Заходить Льоша.

СЦЕНА 6

КОСТЯ. Привіт, моя любов. Я за тобою скучив.

ЛЬОША. Нещодавно згадував про тебе.

КОСТЯ. У снах?

ЛЬОША. Коли гортав бюджет-план. Ти мені косарь винен ще з березня.

КОСТЯ. Треба звірити з моїм бюджет-планом! Мені вже час.

Костя йде. Льоша стомлено сідає поруч з Андрієм. Мовчать.

АНДРІЙ. Так багато хочу розказати тобі. Зараз так складно усе. Ти як?

ЛЬОША. Я трахнувся з одним чуваком.

Андрій мовчить.

ЛЬОША. Це для мене нічого не значить… Він з роботи, сам поліз, а в нас з тобою давно нічого не було, я випив до цього, ти ще слухавку не брав. Це просто тіло, просто так. Пробач мене…. Знаєш… коли дивишся фільм, то завжди чекаєш фіналу. Ніби все йде до якоїсь однієї точки, ніби зараз, ще трохи почекати і ти почнеш жити по-справжньому, розумієш? І це не кульмінація, ні. Це вже коли титри почались, а ти завмер і думаєш про все, що побачив, про все, що сталось із тобою за мить до того. І так боляче, але це єдине, що має сенс. Ось це відчуття. Відчуття кінця, завершення життя. Все! Далі – нічого. І ти знав, що цей кінець прийде. Але не залишав сеанс, ти чекав кінця. Навіщо це треба?... Підготуватись до справжньої смерті?

АНДРІЙ. Я вирішив з’їздити додому, завтра після роботи поїду. Коли повернусь, поговоримо… таке відчуття… ніби ти ще щось від мене приховуєш…

ЛЬОША. Як ти?

АНДРІЙ. Погано. Страшно. Хочу завершити все не смертю, а чимось іншим.

ЛЬОША. Колись я теж цього боявся. Але все минуло. Ти просто стаєш дорослим, перестаєш робити різкі рухи, готуєшся до логічного фіналу і все. Будуєш життя із тим, з ким все надійно і комфортно, відкидаєш непотрібні пригоди, розтягуєш задоволення, відкриваєшся потроху, не поспішаєш, плануєш, вчиняєш логічно, все перевіряєш. Я знаю, що зараз тебе це лякає, але повір, це на краще. Ти не зможеш завжди бути небайдужим, із жагою до нових відчуттів − це набридне. Стане самотньо і страшно. Довкола виросте чорний ліс і будуть ходити кровожерливі носороги, ти будеш ховатись від них, ніхто не допоможе. (Чути рев кровожерливих носорогів) Хіба пошепки нагадають – ти ж шукав пригод, лови і не жалійся! І ти згадаєш, як одного разу, в минулому житті, коли ти був рибалкою і жив біля старих руїн, ти переплив річку, яка вирувала течією на гострих каменях і брала початок із водоспаду… Там, на іншому боці річки, було щось цікаве, але руйнівне.. І тепер, сидячи в чорному лісі і ховаючись від носорога, ти жалкуєш про це… Андрію, треба ловити рибу, розумієш?! Без цього ніяк… Сидіти на березі… У нас з тобою попереду ціле життя, любий. Все буде добре.

АНДРІЙ. Яке життя?

ЛЬОША. Ну, наше з тобою, разом.

Андрій йде, Льоша залишається сам.

 

СЦЕНА 7

Велика біла зала. Андрій сидить у кріслі, делегати до нього приєднують дроти від апарату. До зали заходить Юань.

ЮАНЬ. Минулого разу ви утнули дурницю, пане Андрію. За умовами договору ви маєте виконувати мої вказівки.

АНДРІЙ. Навіщо вам все це?

ЮАНЬ. Ви колись замислювались над тим, наскільки наша мова обмежує? Скільки всього залишається всередині нас такого, що ми не в змозі пояснити словами? Скільки почуттів, думок, страхів, таємниць… Людство давно готове перейти на новий рівень спілкування, коли мова стане вчорашнім днем і всі ми матимемо змогу розуміти один одного абсолютно, повністю, без обмежень. Більше ніяких таємниць, недомовок, непорозумінь, воєн, страждань. Усе стане зрозуміло. Ми зможемо розвивати технології, зберігати природні ресурси, допомагати одне одному. Уявіть, як можна буде прокачати ваш мозок, завантаживши туди знання усіх сучасних геніїв? Тільки складно передавати знання окремо від емоцій… Але це питання часу. Мова − наша в’язниця. І ви − частина великих змін історії всього людства. Звісно, не ви один. Зараз є багато донорів по всьому світу, ми розвиваємось швидко. Щасливчик… Я мала б за честь…

АНДРІЙ. Чим я так підійшов вам?

ЮАНЬ. Ваша емоційно-чуттєва спроможність…

АНДРІЙ. Так, я пам’ятаю… Але що це означає?

ЮАНЬ. Ви… здатні зрозуміти іншого, поставити себе на його місце, так би мовити. Це природна здатність, не у всіх вона є.

АНДРІЙ. А тих… інших як ви обираєте? Кому я залажу в голову…

ЮАНЬ. Учасників?

АНДРІЙ. Так.

ЮАНЬ. Досвід. Ми знаходимо людей, досвід яких настільки травматичний, яскравий, аби свідомості донора було за що схопитись: яскраві епізоди, пов’язані із різким та тривалим підвищенням гормонів, таких як адреналін, норадреналін, кортизол або дофамін, окситоцин, серотонін, ендорфін, але перша група гормонів пріоритетніша. Довго пояснювати.

АНДРІЙ. Чому вони не знають, куди потрапили?

ЮАНЬ. Ви вже питали про це.

АНДРІЙ. Виходить, у вас нечесний експеримент?

ЮАНЬ. Ви вже достатньо дізнались.

АНДРІЙ. Ну, це як подивитися...

ЮАНЬ. Юань

АНДРІЙ. Що?

ЮАНЬ. Так мене звати. Ви питали минулого разу.

АНДРІЙ. Ю-а-нь... гарне ім‘я.

ЮАНЬ. Як почуваєтеся?

АНДРІЙ. Добре.

ЮАНЬ. Завозьте Т89B.

 

СЦЕНА 8

До зали завозять Т89B, вона спантеличена та налякана, постійно оглядається довкола, до неї під’єднані дроти від апарату. Делегати ставлять крісло з нею навпроти крісла з Андрієм, потім разом з Юань виходять за скло.

ЮАНЬ (у гучномовець). Етап перший: знайомство.

Т89B. Ви впевнені, що все буде добре?

АНДРІЙ. Тут складно бути в чомусь впевненим.

Т89B. Неважливо. Я знаю заради чого це.

АНДРІЙ. І я…

Т89B. А який у вас діагноз? 

АНДРІЙ. А ви чому питаєте?

Т89B. Вибачте. Я свій теж рідко кажу. Навіть сама собі.

АНДРІЙ. Думаєте, вони допоможуть вам?

Т89B. Мені вже нема чого втрачати.

ЮАНЬ (у гучномовець). Етап другий: занурення.

Апарати, що відходять від обох крісел, починають гудіти, Т89B лякається та потроху втрачає свідомість, Андрій спокійно дивиться на неї, заплющує очі.

ЮАНЬ (у гучномовець). Зосередьтесь, Андрію.

АНДРІЙ. Добре. Юань?

ЮАНЬ. (у гучномовець) Так?

АНДРІЙ. Мені подобається ваш голос. І те, як ви погано вимовляєте букву… (замовкає).

Юань мовчить. Апарати перестають гудіти, настає тиша.

АНДРІЙ. Наче… починається… Шум, люди. Всі щось кричать, яке дивне відлуння. Я стою на краю… басейна… Дивлюсь на воду. Довкола купа людей, я хвилююся. Поруч зі мною, біля краю ще декілька людей. Все в роті пересохло… як завжди… Я не готова сьогодні. Нудить. Господи… Вдягаю маску. Хто лямку крутив? Воно тисне… Купальник цей ненавиджу, боже, чому все сьогодні проти мене! На телефоні якщо ввімкнути звук... Там, біля тієї гірки, де діти вічно ноги ламають, він стояв, і я побачила: коли він очі опустив і щось хотів сказати, то засміявся і… Зосередься, дурепо. Зараз буде. Зосередься, дура. Глибокий вдих. Глибокий видих. Зосередься. Пауза. Свист!!! Стрибаю у воду! Пливу! Рука, і… Рука, і… Рука, і… Випереджають! Пливу! Рука, і… Рука, і… Світло в очі, бля! Сука. Пливу! Поворот! Назад! Рука, і… Так… зараз… болить… що це? Нирки? Щось у спині… Болить… Рука, і… Пливу! Сильно болить. Зараз буде поворот, зараз буде поворот! Спина! Сука… Не можу… Болить. Голову, обережно, голову! Ай… болить… нема чим дихати… не можу… повітря… світло тмяне… вода. Вода. Що з головою?...

ЮАНЬ (у гучномовець). Андрію! Ти чуєш мене, Андрію! Не піддавайся! Не втрачай контролю. Ти в її голові, а не вона у твоїй. Рухайся далі!

АНДРІЙ. Добре… Добре… Зараз… Важко дихати… вода… усюди вода… Зараз… Стоп. Стоп. Де я? Я в машині. Ніч. Дощ. Їду вперед. Швидкість велика. Чого на газ так тисне?.. Навіщо так швидко? 80… 100… 120…150… Траса. Я. Нічого страшного. Все не важливо. Я просто їду. І нехай все ніби… Така важка голова. Вода по 23 гривні, без газу. Я їй кажу: мені треба ту, я холодну не люблю, бля, стоїть, і в телефон втикає, я не втикаю. Коли мені тренер скаже, я зроблю. Головне, що я перевдягнулась… А шо там за досточка була біля дверей? Я її викинула чи шо я?... Зараз очі… На секунду заплющу. Я не кончена. Пролітає дерево оте, як його там… стояла колись там… у мене фотка десь була. Треба пам’ять почистить… на телефоні… На секунду заплющу… на-се-ку-н-д-у-з-а-п… УДАР! Гальма. Де гальма?! Яка сторона гальма! Боже, який нестерпний звук! Що трапилось?! Що трапилось? Дим. Шини. Дощ. Боже, я жива? Голова. Як же болить голова. Скло. Вода. Знову вода. Хто це був? Це що там… Вийшла, треба вийти. Я вийшла. Дощ. Мокра вся. Свіжість. Хто це. Лежить хтось. Я підійду. Ні. Нема сенсу підходити. Ні. Ворушиться. Це він чи вона. Підійшла. Це дівчина. Така, як я... Не знаю… Колись купила теж собі таку кофту, де вона зараз?... Так схожа на мене. І волосся таке саме. Ти жива? Щось намагається сказати. У мене все гуде. Я нічого не чую. Голова. У мене так болить голова. Треба викликати когось… Телефон в машині. Тебе як звуть? Я зараз повернусь. Телефон… телефон… де телефон… Зараз, я йду вже. Боже, та що ж це я? Сил нема зовсім. Складно йти. Я зараз, я вже тут. На асфальті мурахи несуть щось у нору. Телефон… зв’язок… Гей, ти як? Ти як? Я вже тут. Агов! Скажи щось! Як ти?! Гей!!! Голова… голова… Стоп. Стоп. Де я? Тихо. Але… Не “нічого”, а просто тихо. Чую шарудіння та відлуння від шарудіння. Дивлюсь угору. Я у храмі. Зображення на стінах. Такий великий храм. Я сиджу на тісній лавочці. Спів. Хор. Попереду сидять люди, небагато. Коли осінь, то мені прям страшно, ненавиджу осінь. Ледь стримую сльози. Що я тут роблю? Як гарно вони співають. Стіни. Стіни. Затишно. Я просто тихо посиджу тут, поки співають, і піду. Може помолитись? Та в мене завжди погано виходить. Зараз би… кудись взагалі подіти себе, щоб ніхто не бачив. Ніхто не дивиться на мене. Слова забула всі. Якою мовою я розмовляю зазвичай? Боже… боженька… як же я люблю тебе, навіщо ти так зі мною. Чешеться лікоть. Боже, хороший мій, єдиний мій. Де ти? Боженька, хороший мій, любий мій… хочу туди, де нема нікого. Я буду робити все як треба. Я все буду робити. Боженька мій, як там вона зараз, з тобою? Як там вона? Навіщо вона тобі там? Жінка якась підійшла, щось говорить мені. Що це за мова? Я не розумію вас… Я не розумію що ви говорите… Я не розумію… І шаркає по підлозі дивній, з плитки такої, на замовлення робили? І запах такий простий, не «не запах», а… ЗАПАХ… Боженька, любий мій, милий мій, рідний мій, хороший мій боженька…. (плаче) Прости мене, прости мене, прости мене, прости мене…

ЮАНЬ (у гучномовець.) Етап третій: ключник.

АНДРІЙ. Я вже тут… біля картини…

ЄВГЕНІЙ (у гучномовець). Вона поруч з тобою зараз?

АНДРІЙ. Так. Сидить поруч. Ця дівчина не така, як інші, її думки, її почуття… Все ніби в насичених кольорах, у її свідомості так тепло. Вона не заслуговує на такі муки… Їй боляче зараз… Через травму голови, вона відчуває все набагато гостріше: і сум, і радість, і співчуття…

ЄВГЕНІЙ (у гучномовець.) Час діставати ключ, Андрію. Ти знаєш правила.

АНДРІЙ. Знаю. Але не хочу її забувати. 

ЄВГЕНІЙ (у гучномовець). Це не етично. 

АНДРІЙ. Це ВИ мені зараз говорите?

ЄВГЕНІЙ (у гучномовець). Ми не знаємо, як це може вплинути на вас. За умовами експерименту… 

АНДРІЙ. Добре. Дайте мені тільки попрощатись із нею. Дайте нам хвилину на самоті. Коли я буду готовий, я попрошу вас порахувати мавп. Коли Я буду готовий.

Андрій сидить у кріслі, поруч із ним непритомна Т89B. Андрій ледь помітно торкається руки Т89B та усміхається.

 

ДІЯ 3 

СЦЕНА 1

Село. Площа перед закинутим будинком з обвугленими стінами. На сходах стоїть стіл із діджейською апаратурою (деки, пульт), грає музика через велетенські колонки. На танцполі витанцьовують молоді дівчата і хлопці, вони пишно вбрані, зі стрічками через плече. Світить один потужний ліхтар. За пультом стоїть Єгор, до Єгора підходить Павло, трохи хитається, бере мікрофон, музика стихає, всі припиняють танцювати, кричать та свистять.

ПАВЛО. Шановні! Шановні наші випускники! Я такий щасливий бути сьогодні з вами! Ви − кращий випуск у нашій школі. Знаєте, я хочу вибачитись. Просто вибачитись, ну, знаєте, тому що я був таким строгим і таким несправедливим з вами. Ігорю, не ображайся, що я побив тебе, табуретку зламав, ну і хер з нею, з тією табуреткою. Альона, я не хотів, щоб ти пішла слідами своєї матері, я вберігав тебе, Альона, я всіх бив, якщо бачив, що вони того шото там. Іро, пробач, Люда мені вопше не нравиться, я клянусь! Вона реально бігала швидше. 11-А, я хочу вам присвятити пісню! Я хочу, шоб ми з вами не забували про всіх тих воїнів, які захищають нашу землю від чортів руських, шоб вони повиздихали собаки обісцяні! Я хочу, шоб ви поступили усі, шоб вас не повбивали там, шоб вас черві не жерли, коли приб’ють під забором за просто так! Шоб ви і жили, і жили, і жили… І шоб земля носила вас… А я поїду. Пісня для вас!

Павло кидає мікрофон, падає, Єгор тягне шнур від мікрофона на себе, не втримується на ногах, падає прямо на деки та пульт, все летить зі столу, починаються крики, ґвалт. Єгор встає, одразу ж піднімає апаратуру, дивиться, що вона розчавлена повністю, намокла від розлитого пива. Підходить Андрій.

АНДРІЙ. Ну всьо тепер.

ЄГОР. Какіє люді бєз охрани!

АНДРІЙ. Можна буде полагодити?

ЄГОР. А фіг його знає. Паша дебіл! Пішли покуримо?

Андрій і Єгор ідуть всередину закинутого будинку, одна з дівчат вмикає музику на телефоні, кладе його в центр, всі стають колом, кладуть у центр кола пиво та інші напої і танцюють.

 

СЦЕНА 2

Андрій і Єгор сидять на другому поверсі закинутого будинку, на балконі, курять, дивляться як внизу всі танцюють.

ЄГОР. У мене бабла вообще нема, батя забухав опять.

АНДРІЙ. Ну підеш завтра сєткі чистить. Дивись, як танцюють. Щасливі такі. Як і ми колись… Тільки якось інакше все було… душевніше…

ЄГОР. Та які сєткі? Ти знаєш скіки апаратура коштує? Тищ 30, не менше! Ти розумієш, скіки це? Які сєткі, Андрюха!

АНДРІЙ. Ну ти обісрався, канєшно. Ти нахєр ті деки брав? Ну дивись, як вони під Самсунг колбасяться. Всім похєр на звук. Усі чекають, доки набухаються і підуть в кусти.

ЄГОР. А мені хотілось, знаєш, шоб нормально було все, шоб як у людей. Шоб, знаєш, не просто набухаться, а шоб була гарна музика, і шоб вона так переходила з одного треку в інший, і всі, як в американських фільмах, стрибали потім у басейн, і шоб всі пили коктейлі, а не Рево, і фоткались біля стінки такої, знаєш, як банер, і шоб на тому банері були якісь, ну блін, ну квіти якісь, я не знаю. Ну от шоб не так, як у нас все було, по-конченому. І шоб всі разом потім сфоткались біля школи, і шоб на школі був не Ленін, а нічого. Шоб на школі просто нічого не було. Просто біла стіна. І вони на її фоні, і хлопці всі у смокінгах. Понімаєш?

АНДРІЙ. В американських фільмах все брехня.

ЄГОР. Ти взагалі коли приїхав?

АНДРІЙ. Та от тільки сьогодні, ще додому не заходив навіть.

ЄГОР. Пішли до тебе, вип’ємо.

АНДРІЙ. Можна.

ЄГОР. Як там у тебе… на лічном?...

АНДРІЙ. Складно. А в тебе?

ЄГОР. Ніяк…

Пауза.

ЄГОР. Взагалі, сумую за тобою, інколи.

АНДРІЙ. Правда?

ЄГОР. Чесно.

АНДРІЙ. А я за тобою… ні. Хоча, я згадую іноді, як колись закохався в тебе, ми гуляли тут, у цій заброшці. Згадую, як хотів поцілувати тебе, але боявся. А ти зустрічався тоді з тією… як її…

ЄГОР. Ліза…

АНДРІЙ. Ну да. І у всіх своїх снах, у всіх фантазіях я уявляв собі, як поцілую тебе, як разом ми будемо сидіти тут, на цьому самому місці і я поцілую тебе, а потім втечу. А ти будеш кричати мені навздогін: «Дебіл! Ти шо чудиш таке!» А я би просто біг кудись, поки ноги тримали, і був би найщасливішим на світі, бо крім цього мені в житті нічого не було потрібно.

Єгор нахиляється до Андрія та цілує його.

ЄГОР. Можна нікуди не бігти.

АНДРІЙ. Навіщо ти це зараз?

ЄГОР. Ну ти ж сам цього хотів. А я твій друг.

АНДРІЙ. Просто тому що друг?

ЄГОР. Може, і не просто.

АНДРІЙ (усміхається). Ходімо до мене, вип’ємо.

 

СЦЕНА 3

Андрій та Єгор заходять до будинку Єгора.

ЄГОР. Я слідкував, шоб тут не обікрали нічого.

АНДРІЙ. Та шо тут красти…

Андрій підходить до шафи, зазирає нагору, дістає коробку, розпаковує її.

АНДРІЙ. Досі тут лежать. У мене була найкрутіша колекція динозаврів на все село.

ЄГОР. І на сусіднє!

АНДРІЙ. А ти був моїм крутим другом, який завжди приходив, обирав ті, які я ще не обрав і ми грались. Пам’ятаєш свого улюбленого динозавра?

ЄГОР. Диплодок. Ось він!

Єгор дістає з коробки фігурку динозавра, починає гратись ним.

ЄГОР. Гей, привіт, де тут краще збудувати новий дім

Андрій дістає з коробки ще одну фігурку динозавра, починає теж гратись.

АНДРІЙ. Та ти вже набудував! Ходім краще шукати пригод! Ти чув про таємне місце за водоспадом у лісі?

ЄГОР. Мені казали друзі, але то все дурниці. Я не вірю ні в які таємні місця, де докази?

АНДРІЙ. Усі ви, диплодоки, однакові! Вічно вам потрібні докази. Пішли − і ти сам все побачиш. Я впевнений, таємне місце там є!

ЄГОР. Але я буду йти повільно, я не такий хуткий, як ти.

АНДРІЙ. Пішли! Я буду приносити тобі листя, а ти будеш їсти на ходу. І якщо буде якась небезпека, я просто вилізу на тебе і сховаюсь.

ЄГОР. Ти хижий динозавр − тобі не треба ховатись! Ти що, забув?

АНДРІЙ. А якщо за нами буде полювати тиронозавр?!

Пауза.

ЄГОР. Точно! Тоді я почну махати хвостом і завалю всі дерева, які є довкола − тиранозавру не буде де пройти.

АНДРІЙ. Ти завжди щось вигадуєш. Чому ти залишився тут?

ЄГОР. Будувати новий дім.

АНДРІЙ. Навіщо?

ЄГОР. Для майбутнього.

АНДРІЙ. Тут немає майбутнього.

ЄГОР. То ми йдемо шукати пригоди

АНДРІЙ. Твоя правда, диплодоку, ти надто повільний.

ЄГОР. А ти віриш в те, чого не існує.

АНДРІЙ. Таємне місце за водоспадом є. І там можна знайти… (плаче). І там… неодмінно можна знайти…

ЄГОР. Скутер?

АНДРІЙ. Який скутер?

ЄГОР. Новий! Мені дуже треба.

Андрій перестає гратись, забирає іграшку в Єгора, кидає обидві фігурки до коробки, кладе коробку на шафу, витирає сльози.

 

АНДРІЙ. Треба буде цих динозаврів викинути нарешті.

ЄГОР. Саме час випити.

Єгор іде в іншу кімнату, Андрій залишається сам.

 

СЦЕНА 4

Андрій ходить кімнатою, роздивляється.

АНДРІЙ. Тут зовсім нічого не змінилось. Минулого разу я навіть не прибирав нормально, так і залишив все. Коли я тут був востаннє?... А ці шпалери… Я завжди просив маму їх поміняти, а вона завжди казала, що на це немає грошей. А зараз вони є… але коли нема з ким сперечатись про це, то вони почали мені подобатись. Дивно, я так сердився на неї, коли вона забороняла мені щось, а зараз згадую ці моменти з радістю. Ніби саме в такі моменти їй було не все одно. Навіть в останні свої дні вона жодного разу не усміхнулась мені, не пожалкувала ні про що. Я ходив довкола її ліжка, приносив щось постійно. І не тому, що хотів піклуватись про неї, а тому що чекав, коли вона раптом зупинить мене, попросить присісти і скаже: “Любий мій, я стільки всього наробила, так часто помилялась, так багато жахливих речей тобі наговорила, ти бачив мене постійно в такому огидному стані... я слабка і дурна… Пробач.” Але вона нічого такого не сказала, навіть не подивилась на мене жодного разу. Я приходив сюди, у свою кімнату, лягав на це ліжко, дивився на цю стіну, на шпалери… про що я думав? А ще під ліжком у мене жила миша, вона постійно шкарябалась, я спочатку боявся її, а потім звик… навіть полюбив її. Доки не з’явився ти, вона була моїм єдиним другом. Єгоре?... Ти чуєш мене?...

В будинку цілковита тиша, лише чути, як шарудить миша.

АНДРІЙ. Єгоре?... А ти де?...

Андрій підходить до ліжка, прислухається до нього, шарудіння миші стає ще гучнішим. Андрій потроху відсуває ліжко від стіни, придивляється в місце, звідки чути шарудіння, та бачить, що замість миші стіну та шпалери зубами шкребе голова жінки.

АНДРІЙ. Мама?…

Голова різко повертається до Андрія та починає викочуватись з-під ліжка, повзти до Андрія, хлопець біжить до дверей, але вони зачинені.

АНДРІЙ. Єгоре!!! Відчини!!! Хто-небудь!

Андрій починає бігати кімнатою від голови мами, яка стукотить зубами та котиться в його бік. Андрій перевертає полицю з книжками та іншими речами: усе падає на зубасту голову та стихає, з-під полички тече кров. Андрій підходить ближче, прислухається: усе тихо. Хлопець бере з підлоги аркуш паперу, роздивляється його.

АНДРІЙ. Яка гарна картинка.

Андрій перевертає папір, читає.

АНДРІЙ. Ан-рі Ру-ссо “Мав-пи з апель-си-на-ми”... Звідки вона в мене?... Одна мавпа… дві мавпи… три мавпи… три мавпи… Які смішні… Ой, ні, їх тут… чотири… чотири мавпи. 

Затемнення

 

СЦЕНА 5

Велика біла зала, залізні столи та стільці. Андрій сидить на стільці, до нього під’єднано багато дротів, під шкіру введені голки, під’єднані трубки. Андрія починає трясти. До зали забігає Юань та делегати.

ЮАНЬ. Повертайте його! Обережно! Не поспішайте!

Делегати починають від’єднувати дроти від Андрія, його все ще трясе, але потроху йому стає легше.

АНДРІЙ. Чотири…. чотири мавпи…

ЮАНЬ. Пане Андрію, ви чуєте мене?! Пане Андрію! Зберігайте контакти з мозком, виходимо всі з приміщення!

Делегати залишають під’єднаними дроти до голови Андрія, делегати з Юань виходять, стають за скло. Андрія перестає трясти, але апарат, який біля нього починає гудіти більше й більше.

АНДРІЙ. Там чотири мавпи, їх не три… Я… зараз… П’ять, важливий тільки мій голос, тільки він зараз має для тебе якесь значення. Чотири, тебе звати Андрій і зараз ти чуєш тільки мій голос. Згадай мій голос, АНДРІЙ. Згадай мій голос, АНДРІЙ. Три. Твій голос… зараз важливий тільки мій голос. Два, тебе звати АНДРІЙ. Зараз ти слухаєш рідний, твій улюблений голос. Зараз я скажу один і ти опинишся в місці, яке завжди тебе заспокоює. Андрій, ти зі мною, ти готовий? Так. Один. Де ти, Андрію? Тут… картини… і величезні вікна. Ти в галереї? Так... Прекрасно. Ти завжди обираєш галерею… Подивись на картину, яка перед тобою… Скільки мавп ти на ній бачиш? Три… Ой, ні, чотири! Там чотири мавпи! Чудово, підійди до картини, Андрію. Іду… Вона така… така справжня, дивно. Я ніби чую запах джунглів, звуки птахів, десь наче вода… Що це?.. У мій бік котиться… апельсин… Що мені з ним робити? Все добре, Андрію, не хвилюйся, бери апельсин до рук. Потримай його. Взяв… як він пахне… Чудово, підходь ближче до картини, не бійся, спробуй торкнутись її. Я…. торкаюсь… вона несправжня… точніше, моя рука… вона проходить крізь… Чудово, не турбуйся, так має бути. Заходь у картину, не поспішай, обережно. Добре… я заходжу… Там, трохи далі сидить четверта мавпа, але вона відвернулась від мене, сховалась за листям. Підійди до неї. Так, підійшов… я торкаюсь її плеча. Дивно. Вона не виглядає як мавпа. Це наче людина, тільки брудна, у чорній землі. Все добре, спробуй із цією людиною заговорити. Привіт… Мовчить… Яке знайоме обличчя, тут поруч калюжа, я наберу трохи води та витру їй обличчя… Яка приємна шкіра, які знайомі очі. Мені здається, що ми з ним схожі… ми дуже схожі… Так і має бути, Андрію, це і є ти. Як таке можливо? Я − це я… А це хтось інший… Він кудись мене кличе… Що мені робити? Іди за ним. Не хвилюйся. Добре, ми продираємося крізь листя, дикі джунглі, мені страшно… Хоча, чекайте… наче вийшли на стежку… Тепер легше йти. Я згадав, як ще в дитинстві знайшов у тітки Олі книжку з картинами французьких художників − не втримався і вирвав одну сторінку собі на пам’ять… Це була картина “Мавпи з апельсинами”, я підписав її і інколи роздивлявся, особливо перед сном. Вона чомусь так заспокоювала мене. Мавпи були такі загадкові, але водночас добрі, вони дивились на мене, і мені ставало легше. Мама… ніколи не дивилась на мене. Мені в очі. Вона завжди розмовляла зі мною і дивилась кудись нижче очей… І я так робив з усіма… А на цій картині все інакше. І я уявляв собі, як одного дня теж поїду кудись, де будуть джунглі, і купа пригод, і кожного дня буде відбуватись щось неймовірне в моєму житті! Дивно, тут поруч зі стежкою стоїть стільчик, на ньому сидить… мама, вона когось тримає на руках… Невже це я? (сміється) Який потворний! Неймовірно! Як же я міг таким бути! Мама починає годувати мене грудьми… Я відчуваю смак молока на губах… Він такий… СМАК… Мама просить у мене апельсин… Я даю?… вона починає його їсти. Мама дивиться на мене!… Невже вона колись дивилась на мене?... Вона їсть апельсин, і її погляд такий лагідний… Я ніколи її такою не бачив… Ой… що це… сік від апельсину стікає по її підборіддю, по шиї, по грудях… От чорт! Сік потрапив мені до рота! Боже, як кисло, як гидко… Який жахливий смак! Я починаю плакати. Ну, все-все, не плач, так же добре було. Це всього лише сік… Мама розсердилася… (апарат гуде ще сильніше). От бачиш, що ти наробив, вона була така добра! Вона кладе мене на землю і… йде геть… Мама! Мама! Мама! Чекай, куди ти? Мама! Куди вона поділась?! Кляті джунглі! Мамо! Де ти?! Та перестань вже плакати! Перестань кричати! Тупа дитино! Досить! Андрію, Андрію, не хвилюйся, повертайся на стежку та іди далі… Бачу того, другого, він вже далеко пішов! Гей! Чекай, я наздоганяю! Починаю бігти за ним! А він швидкий! Наче крику вже немає… нарешті… Стоп! Тут… обрив… а поруч водоспад… Цей другий стоїть просто на краю, дивиться вниз! Як тобі не страшно?! Що ти зібрався робити?! Чекай! Боже, він стрибнув просто вниз, він же розіб’ється! Не хвилюйся, Андрію, все добре, там внизу вода, ти теж можеш стрибнути. Мені одному страшно. Я з тобою. Зосередься на моєму голосі. Зараз я буду рахувати мавп, і коли я скажу “одна мавпа”, ти стрибнеш. Ти готовий? Так… Чотири мавпц… Ти підходиш ближче до краю, обережно дивишся вниз, прислухаєшся до шуму водоспаду. Три мавпи, ти заспокоюєш своє дихання, оглядаєшся довкола, все спокійно. (апарат гуде ще сильніше) Дві мавпи, Андрію, уважно слухай мій голос, заплющуй очі, відчувай порив вітру, підходь ще ближче до краю. Ти готовий, Андрію?! Так. Одна мавпа! Стрибай!

Настає цілковита тиша, Андрій сидить один посеред зали на стільці, розплющує очі.

 

СЦЕНА 6

До зали заходить Юань.

ЮАНЬ. Пане Андрію, як ви себе почуваєте?

АНДРІЙ. Добре… а ви?...

ЮАНЬ. Ви впізнаєте мене?

АНДРІЙ. Вас звати… Юань?..

ЮАНЬ. Так, чудово.

Юань від’єднує дроти від голови Андрія.

ЮАНЬ. Вітаю вас, пане Андрію. Ви пройшли першу фазу експерименту як донор! Нарешті ви готові до другої фази.

За склом видно як делегати відкорковують шамапнське.

АНДРІЙ. Що це означає?

ЮАНЬ. Протягом останнього тижня ви перебували тут та були частиною програми “КЛЮЧНИК”, ініційованої Китайською Народною Республікою. Пригадуєте?

АНДРІЙ. Так…

ЮАНЬ. Ви подорожували до чужих свідомостей, але ми хотіли підготувати вас до того, аби ділитись своєю. Щоб донор був готовий робити це без шкоди для себе, він має заглибитись у власну свідомість та знати, куди буде пускати іншого донора. Це складно зараз зрозуміти. Наразі ви повністю готові для рівноцінного обміну, для повного занурення та спілкування без слів з іншим, ви дійшли майже до кінця − це рідкість. Уявляєте собі, який це прорив?

АНДРІЙ. Поки не дуже… Зараз я починаю згадувати усе… Усе, що тут зі мною відбувалось. Усіх тих людей... 

ЮАНЬ. Так, тепер вам не треба приховувати спогади про них − ви здатні витримати все, якщо здатні зустрітися з власним “Я”.

АНДРІЙ. Але цей голос… який гіпнотизував мене… хто він?....

ЮАНЬ. Результат захисного механізму вашої свідомості. Перед початком вашого тривалого сну, ми лише сказали вам, що гіпнотизер буде поруч з вами та допоможе ховати спогади на ключ, а ваша свідомість сама його матеріалізувала. Нам, людям, завжди потрібен той, хто спостерігає за нами, дає згоду на якісь дії. Цікаво, як він виглядав для вас.

АНДРІЙ. Чекайте, то все, що відбувалось поза цими стінами – моя вигадка?

ЮАНЬ. Не зовсім так. Це вже відбулось тиждень тому, ви прокручували події у своїй голові знову, але деякі речі були вами додумані.

АНДРІЙ. Які саме?

ЮАНЬ. Цього ми не знаємо.

АНДРІЙ. Чому Льоша не шукав мене… Льоша… боже… його ж мало не вбили… а він…

ЮАНЬ. Офіційно ви все ще вдома, в селі, випиваєте з другом. Але ми потурбувались, аби ви відповідали на повідомлення.

АНДРІЙ. Все це якесь божевілля! Що ви хочете від мене?! Коли вже закінчиться цей експеримент?!

ЮАНЬ. Пане Андрію, не хвилюйтесь. Ви пройшли найскладніший етап, а ваша фінансова винагорода дозволить вам більше взагалі ні про що не хвилюватися. Залишилась друга фаза, остання, і після цього ви вільні… На якийсь час.

АНДРІЙ. Чому… без імен?... всі вони без імен…

ЮАНЬ. Ви надто чутливий, пане Андрію. Точніше, Донор «Т». Такий ваш шифр

АНДРІЙ. Я… Донор «Т»?... Просто буква?... Вас правда звати Юань?

ЮАНЬ. Імена – це те, що зручно і цікаво іншим. Насправді, у нас їх немає.

АНДРІЙ. То кому я ще маю залізти в голову?!

ЮАНЬ. Мені подобається ваш азарт! Завозьте Донора «М»!

 

СЦЕНА 7

До зали завозять крісло, на якому сидить Донор “М” (Нікіта), до його тіла та голови під’єднані дроти, за ним їде апарат, крісло ставлять навпроти крісла Андрія, їх апарати починають з’єднувати, до Андрія (Донора “Т”) теж під’єднують дроти.

ЮАНЬ. Шановні донори “Т” та “М”! Вітаю вас на другій фазі. Кожен з вас пройшов складний шлях, аби опинитись тут. Програма “КЛЮЧНИК” віддячить вам повною мірою за ваші старання. Наразі ви маєте унікальну можливість одними з перших за всю історію людства поговорити один з одним без допомоги слів, а лише силою думки: проникнути один одному у свідомість та зрозуміти без обмежень. Етапів буде два, ховати за ключем більше нічого не доведеться! Переходимо до першого етапу: знайомство.

Юань та делегати виходять за скло. Настає повна тиша, Донор «Т» та Донор «М» довго дивляться один на одного, мовчать

ДОНОР “Т”. Коли на сході червоніє, довкола люди як солома...

ДОНОР “М”. Я на руках повзу полями, бо ти мене чекаєш вдома...

ДОНОР “Т”. Я хотів би доторкнутись до тебе… не обійняти, а просто доторкнутись до руки...

ДОНОР “М”. Мені страшно. Я не хочу цього.

ДОНОР “Т”. Але ж ми тоді будемо все знати… Відчувати один одного, і більше ніяких таємниць.

ДОНОР “М”. І що далі? Після цього?...

Донор «Т». Хіба тобі не цікаво? Це ж неймовірна пригода!

Донор «М». Звісно, цікаво. Просто не хочу втратити… тебе… (плаче).

ЮАНЬ (у гучномовець). Другий етап: починайте занурення!

Апарати починають гудіти, Донор “Т” та Донор “М” дивляться один на одного.

ЮАНЬ (у гучномовець.) Припиніть пручатись!!! Це наказ! Починайте занурення! Ви учасники експерименту! 

Апарати гудять ще сильніше. Донор “Т” та Донор “М” заплющують очі. 

Затемнення

 

СЦЕНА 8

Квартира Кості. Андрій та Костя розбирають пакунки з різними речами, одягом, взуттям, Костя перевдягається в нове, на мить зупиняється, дивиться собі в штани.

КОСТЯ. Андрюха… я переймаюсь. Можна я тебе як друга попрошу: ти можеш подивитись на мій член і сказати, гарний він чи ні?

АНДРІЙ. Не можу (продовжує розпаковувати речі).

КОСТЯ. Якщо він не гарний, то, виходить, це все. У чоловіка єдине, що повинно бути гарним, – це його член: все інше можна пробачити.

АНДРІЙ. Ми з Нікітою розлучились. Познайомились ближче…

КОСТЯ. Давно пора. Дякую тобі за одяг і за все це. Я ж нічого такого не зробив, просто дав потрібний номер у потрібний час

АНДРІЙ. А з Льошею… не знаю...

КОСТЯ. Не можеш йому зраду пробачити?

АНДРІЙ. Та яка зрада… Це був просто секс. Він на все життя зі мною хоче. От що страшно.

Пауза.

КОСТЯ. А в нього член красивий?

АНДРІЙ. Який же ти додік… (сміється) Дякую, що був зі мною весь цей час. Хоча ти і довбойоб.

КОСТЯ. Андрій… я…. (уважно дивиться Андрію в очі)

АНДРІЙ. Тільки не кажи, що…

КОСТЯ. У мене всередині весь цей час такі каруселі відбувались. Ти коли поїхав на тиждень, я думав, здохну тут без тебе. Якось воно все не те, коли тебе нема поруч. Я не гей, чесно. Просто, коли ти поруч…

АНДРІЙ. Щось ворушиться?

КОСТЯ. Не смішно.

АНДРІЙ. Вибач, я не сміюсь. Знаєш… я зараз ніби… падаю вниз… і внизу має бути вода, але поки нічого…

Андрій йде, Костя залишається сам.

 

СЦЕНА 9

Квартира Андрія та Льоші. Ранкові сутінки за вікном. Андрій заходить: видно, прийшов з вулиці, вмикає світло. Виходить Льоша, заспаний.

ЛЬОША. Дивлюсь на тебе, а бачу медузу.

АНДРІЙ. На роботі був − складний день.

ЛЬОША. Тебе тиждень не було.

АНДРІЙ. Я відповідав на повідомлення.

ЛЬОША. Односкладно.

АНДРІЙ. Мені був потрібен час подумати.

ЛЬОША. У тебе є хтось інший?

АНДРІЙ. Тебе турбує тільки це? Важливо тільки те, чи переспав я з кимось?

ЛЬОША. Я не знаю, що запитати.

АНДРІЙ. Запитай мене, як я почуваю себе останні три роки, що відчуваю, з якими думками засинаю і про що пишу свої примітки в телефоні. Про що я мрію і який в мене новий улюблений колір.

ЛЬОША. Фіолетовий.

АНДРІЙ. Синій. У мене завжди синій. Нового немає. Ти заспокоївся, Льоша, ти перестав бути поруч по-справжньому. Тільки те і робиш, що підозрюєш мене у зрадах, хоча зраджуєш сам. І знаєш, справді: в мене був хлопець, це були прекрасні стосунки… Ми говорили про усіляку фігню, а інколи про найважливіше. Дивились один на одного мовчки і намагались зрозуміти думки одне одного. Я тихо торкався його руки, а він усміхався. Між нами була таємниця, тремтіння. Ми маємо розійтись. Вибач.

ЛЬОША. І куди ти підеш? До нього?

АНДРІЙ. Я піду… я піду… ні… я піду шукати пригод.

ЛЬОША (сміється). Ти себе чуєш взагалі? Боже, Андрію, досить! Досить цієї маячні про пригоди! Заспокойся! Ти тікаєш від самого себе, боїшся взяти на себе відповідальність та побудувати здорові довготривалі стосунки з однією людиною! Твоє складне дитинство, те, що тебе не любили, штовхає шукати любові зараз − кожен раз більше і більше. Тебе розпирає від будь-якого компліменту, і ти готовий бігти за першим ліпшим. Отямся! Так не може бути завжди! І знаєш що, я не відпускаю тебе. Я не дозволю тобі наламати дров.

АНДРІЙ. Сміттєвоз. Чуєш?

ЛЬОША. Що?

АНДРІЙ. Сміттєвоз приїхав у двір. Я в дитинстві завжди любив його звук, якщо чув десь, то завмирав, аби послухати. Такий заспокійливий, зрозумілий, довгий звук… Ж-ж-ж-ж-ж….

Пауза. Льоша сідає за стіл.

АНДРІЙ. Я розлюбив тебе, Льош. Ми маємо розлучитись. Вибач. Чому ти не розповідав мені, що тебе мало не вбили радикали на Подолі?

ЛЬОША. Зрозуміло. Тепер доведеться відписуватись від сімейного акаунта в Ай Клауді… І від Нетфлікс.

АНДРІЙ. Мені здається, ти не хотів здатися слабким. Але це не налякало б мене. Не приховуй свого минулого від того, хто буде поруч з тобою після мене.

ЛЬОША. Після тебе нікого не буде

АНДРІЙ. Після мене… буде життя, яке буде зовсім іншим, але вже не таким зрозумілим, рідним. З’являться речі, які будуть для мене загадкові, зовсім нові, нелогічні або настільки логічні, що стане страшно. Мені страшно, Льоша… Після мене буде все! Я нічого не встигну побачити! Як змиритися з цим, скажи? Як прийняти той факт, що я проживу одну нікчемну мить і не встигну усвідомити навіть себе? А після мене… а після мене… настане справжнє життя… Мені треба поспішати! Так, буду говорити з тобою і нічого не встигну! Треба йти, просто зараз!

ЛЬОША. Йди. Все добре, любий. Я буду чекати на тебе. Якийсь час.

Андрій вибігає, через деякий час повертається, сідає поруч з Льошею.

АНДРІЙ. Добре. Не буду поспішати. Посиджу тут з тобою, поговоримо. А завтра піду. Ти не проти?

ЛЬОША. Зроблю чай

АНДРІЙ. Дякую.

Льоша виходить. Андрій залишається сам. Чути рев кровожерливих носорогів − Андрій усміхається.



 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / PRO 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.