Марсіанські хроніки Троєщини



Марсіанські хроніки Троєщини
  • Автор: Ірина Заярнюк
  • Місто: Київ
  • Рік: 2020

Марсіанські хроніки Троєщини

Історія про одну маленьку дівчинку, що народилась у далекій-далекій країні на колонізованому Ілоном Маском Марсі, назва якої починається на "У". Хотілося б, аби вона була брехнею, як усе, що транслюють на марсінаських телеканалах.
Проте все ж авторка клянеться усим, що має, включно з пачкою цигарок з вишневим фільтром й осінніми чоботями, придбаними на скромну стипендію, що усе від крапки до крапки – правда.

Дія 1

Лежу вдома на холодному балконі, замоталась у рожеву ковдру з Юску. Снідала табаком, сиром з пліснявою та червоним сухим чілійським вином. Роздумую над своїм життям. Згадую минуле. Проектую майбутнє.
Як усе почалось? Назвали дитя Ірою. Іра. Три букви. Чому так? Кажуть, у дитятки – батьки глухонімі. Тьху ти, якщо без матюків, то з порушенням слуху батьки. Тата звати Юрій, Юра. Він втратив слух у ранньому дитинстві й через те за усе життя опанував до вимоми декілька звуків, включно з тими, з яких складається його власне ім'я, Юра. А, отже, й Іра. Дуже схоже ім'я. Можливе до батькової вимови. Такої потрібної, аби покликати дитину ввечері, принісши з роботи цукерки. Або полаяти у більш зрілому віці за запах дешевих цигарок з вуст. 
Чим дитя це було особливим? Та нічим. Таке собі середньостатистичне дитя країни, назва якої починається на "У". Зростало дитя із думкою, що своєю появою на світ, цьому світові нашкодило. Бо мама з татом усе дитинство сварились. Так бува, коли діти бажані, проте незаплановані. Нормотипова марсіанська сім'я, за статистикою, так і живе. 
Іра першою мовою знала жестову, якою спілкувались ненька й татко. А другою – матюки, у які матеріалізувались високі екзистенційні думки зламаної Другою світовою війною бабусі Галини.
– Ира, тебе в жизни так повезло. В твоём детстве столько ярких игрушек, кукол на любой вкус. Знаешь, внучка, мой любимый цвет – зелёный. Потому что в моём детстве у меня была одна единственная игрушка – зелёный мячик. Но он потом где-то потерялся, его укатила война.
– Бабушка, дорогая, а как это один зелёный мячик? А хоть какие-то ещё другие игрушки? Этой вкусной мивины, которую мы едим каждый день, у тебя тоже не было? 
– Йобаный, что ж ты будешь делать, Ира, что такое ты говоришь? У меня был старший брат. Может, ему больше доставалось. Знаешь, мужчине нужно высшее образование. А дело женщины – убирать, и мужу быть подстилкой, и жрать готовить. Этому учили меня. Это передаю тебе.
7-річна Іра тоді не зовсім розуміла тих інтересних слів, особливо у частині – про підстилку. Проте дані цінності потрохи всмоктувала, поки бабуся була жива. Вона завжди так казала: "Ира, учись, пока я жива, а то со дня на день помру, так плохо мне, колит в сердце". І померла, коли Ірі тій було 15-ть. Від раку грудей. Кололо не серце ці довгі роки, а грьобана злоякісна пухлина, що перетворила останні дні бабусі на ланцюг: "їжа з ложечки – памперс – біль". Страшно жити на Марсі, бо там для онкохворих досі не легалізували канабісу. Кажуть, по секрету, він тойво, для наркоманів.
А як було Ірі після смерті єдиної дорогої наставниці? Виховувала її вулиця. У марсіан так прийнято, що чужих дітей не буває. А оскільки у дівчинки були складні стосунки із батьками, ну, через бар'єри комунікації – простіше було тусити із сусідами, удивлятись у їх життєві стратегії. У марсіан, кажуть, це відбувається так: збираються громадою у теплу пору року у дворі, за спеціально облаштованим для азартних ігор дерев'яним столиком – й виють до нестями Григорія Лєпса, Стасіка Міхайлова, Міхаїла Круга. Лєпс – це той, що "Рюмка водкі на сталє?". У кращому випадку. Буває ще "Я счастлівий чєловєк", а буває й "Любовь ушла, пустиє зєркала, іщю в ніх атраженья". Класичні діалоги на такому заході:
Обличчя 1: Порошенко – ужасен, он убил своего брата, кровавый кондитер!
Обличчя 2: Вот и я говорю, что при Яныке было лучше. И доллар был дешевле.
Обличчя 3: Бабы, да что вы о своей политике? Ещё и при детях. Лейте лучше пиво – да выпьем – и по домам. Завтра в школу вставать. Кстати, о школе. Настя, как дела у тебя в школе?
Обличчя 4: Мама, хорошо дела. А пенки от пива дашь?
Обличчя 3: Шалунья. Дам. Говорят, она полезная, в ней хмель. Так что там в школе?
Обличчя 4: Мама, всё под контролем, я же говорю. У меня «7» по математике, а у всего класса – «2».
Обличчя 3: А у Иры что? Ир, а?
Іра: У меня тоже «7». Никогда не понимала этой математики.
Обличчя 3: Ну, ничего, Ир. Не в математике счастье, понимаешь? Я на базаре вон торгую в теплоте, не в обиде, калькулятор есть. Я ту математику тоже никогда не учила. Ты меня послушай – и в жизни успеха добъешся. Главное: не спеши ноги раздвигать, ладно? Тебе ещё 12. Вот к 14 можно, это другое дело. А пока подожди, не будь, как сама знаешь кто...
Іра: Тёть Надь, ну что вы в самом деле. Я и не собиралась. Очень неловкая тема какая-то.
Обличчя 3: Да ладно-ладно. Это жизнь. Давайте все запоём что-нибудь из марсианского народного? Например, «Ой, чий то кінь стоїть?».
Обличчя 2: Давайте, девки, будем приучать молодёжь к качественной высокой музыке. Ой, чий то кінь стоїїїїїїть...
Обличчя 1: Що сива гривонькаааааа...
Усі разом: Сподобалааааась мені, сподобалааась мені тая дівчиноооонька!
І яка тривалість цього марсіанського обряду? Зазвичай обряд проводиться щовечора по декілька годин у теплу пору, доки це дозволяє марсінський цивільний кодекс або доки комусь не натовчуть пику. За політику. За необережні згадки про минуле.
Засинаю на холодному осінньому балконі.

Дія 2

Прокидаюсь від мурашок по шкірі, від чудернацького сну. Психіка глючить і вкидає у сплячу свідомість щось страшне. Холодно. Осінь. Не вистачає теплого світла й вітаміну D. Вмикаю лампу прямо над собою. Лежу під нею. Не помагає, це не солярій. Думаю, як живуть марсіанські скандинави? У них вічна мерзлота й північне сяйво. У чому їх щастя? Роблю висновок, що у смачній рибі, певно, оселедці і його корисному фосфорі. Думаю далі над своїм життя. 
Коли Ірі було 12 років у її життя прийшла сусідка. Назвемо її Верхуслава. Вона стала Іриною менторкою, ну, фасилітаторкою, т'юторкою чи як там модно говорити? Одного разу вона сказала: "Ира, если ты будешь дальше так плохо учиться в школе – ты никуда не поступишь. Останется лишь стать проституткой. Выйдешь на трассу и будешь стоять там с сигаретой в зубах и рюмкой водки в руках. Следующая инструкция: за 100 грн будешь отсасывать вонючие члены жирных потных мужиков. Тебе известен этот сценарий, говорят, среди твоих близких есть подруга с таким". Для 12-річної Іри це була інсайдерська інформація, вона всерйоз замислилась над тим, що їй не підходить таке майбутнє. Але що вона могла тоді? Вона не знала. Не знала ані себе, ані своїх вподобань, ані своїх схильностей. Проте почала працювати над собою.
Досі стою на своєму балконі. Взяла до рук пачку цигарок, викурила дві поспіль. Не допомогло. Все ще згадую минуле, усередині біль, немов щось ріже зсередини, у районі діафрагми.
Як Іра почала працювати над собою? Стала краще вчитись. Випустилась зі школи із середнім балом 10. Класіка. Багато це чи мало? Невідомо. Проте сусіди казали: "Без бумажки ты – какашка, а с бумажкой – человек". Такі марсінські реалії.
А у дівчинка 15 років вступила у престижний Коледж. Відгуки були хороші на фейсбуці і інших сайтах. Аргумєнт. Чому б не вступити? Вона хотіла бути, як ця сусідська менторка Верхуслава, журналісткою. Хотіла пов'язати своє життя зі словом. Проте система рейтингового відбору вирішила інакше. Іра стала соціальною педагогинею. Доля схиляла її повернутись обличчям до огляду власного життя, марсінських реалій, проблем людей з інвалідністю, якими є її батьки, проблем проституйованих жінок, якою є одна близька для Іри персона. Словом, 1 вересня вона пішла на пари. І пішла з сім'ї. Її до себе забрала жити сусідка Верхуслава. Сказала: "Я люблю тебя. Ты моя дочь. Я родила тебя серцем. Ты очень на меня похожа. Я дам тебе все, что могу. Я научу тебя всему. Понимаешь, друзей настоящих не бывает, они все предают. Есть лишь семья. Теперь ты моя семья, а я – твоя. Семья никогда не бросит". Іра її обійняла і перевезла усі свої речі. А батьки Ірини не сумували, вони не зовсім второпали, що відбулось, але з усім погодились. Не сперечались.
Підлила собі червоного сухого чилійського вина у бокал. Продовжую стояти на холодному балконі, вдивляючись у архітектуру середньостатистичного посттсовєтського марсіанського містечка.
Що було далі? Іра плавала у любові прийомної сім'ї, яку з часом почала вважати рідною. Вперше у житті з радістю святкувала Новий рік і свій День народження. Ходила святити паску на Великдень у марсіанську місцеву церку. Старалась бути зразкової студенткою і донькою. А коли їй виповнилось 16, вона закінчувала другий курс... Мама (так вона стала називати Верхуславу) сказала: "Ты выросла эгоисткой. Ты выросла не тем, кем я ожидала. Так больше не может продолжаться. Ты должна вернуться к своим родителям. Собирай вещи, завтра их перенесешь в соседний подьезд". Милого цуцика вирішили повернути туди, звідки взяли, коли він став дорослим звичайним собакою. Іра стала плакати. І збирати речі.

Так і було. На наступний день вона переїхала назад до сім'ї, яка вже ввижалась такою чужою й ворожою, такою, що легко Іру відпустила у певний момент за непотрібності. Іра розклала речі у своїй новій кімнаті. Кімнаті, у якій колись жила наставниця дитинства, бабуся Галина, що нещодавно померла від онкології. Стіни тут нагадували про неї. І про дитинство з мівіною і іграшками.
Іра хотіла вбити себе. Одного разу навіть лежала на даху марсіанської 10-поверхівки однією частиною себе на цьому ж таки даху, іншою – у небутті. Вона осмислювала: як так буває у житті? Як так буває, що єдина стабільність світу – у тобі самій. Навколо багато проблем і питань: залежності, проституція, зрада, інвалідність, нерозуміння, смерть, любов і ненависть, один крок між ними. Люди, яких ти вважала сім'єю все ж можуть прощатись. Сказати: "Бувай". Друзі зміннються. Інтереси. Міста й місця проживання. Нічого не стоїть на місці. У житті ти є лиш сама у себе. І більше нічого й нікого стабільного. Зрозумівши це, Іра злізла з даху, вирішивши зберегти себе, єдину стабільність у власному мікросвіті.
Проте вдома ще декілька тижнів пролежала у ліжку із купленим для навчального закладу діагнозом «ГРВІ» знаючи, що на банківській картці лежить стипендія. Значить, за необхідності є гроші. Ні, не на те, аби лікуватись від уявного кашлю й нежитю, а на те, аби накупити нейролептиків і померти. Якщо у один момент все ж стане нестерпно боляче. КОЛИ у один момент стане нестерпно боляче.
За місяць Іра вирішила піти до безкоштовного психолога у марсіанському соціальному центрі для молоді, попрацювати над своїм середньостатистичним підлітковим марсінським життям із спеціалістом.

Дія 3

Виходжу з балкону. Досить мерзнути. Осінь невблаганна, проте є у ній своя краса. До того ж часу на Марсі залишилось не так багато. Хотілося б прожити 120 років, проте це велика відповідальність у часі й просторі за своє щасливе життя. Набагато простіше не дожити до 40-ка від раптової дорожньо-транспортної пригоди. Ну, добре, годі цих думок. Час жити, поки є, що жити. Збираюсь на роботу. У дитячому садочку чекають діти. Що сьогодні цікавого я з ними робитиму? У суботу сеанс із психологом. Ювілейний. Вже два роки поспіль її відвідую. А помагає, чорт забирай. Після роботи заскочу на пари, треба ще трохи повчитись, аби бути класною спеціалісткою. 4-й курс, випуск на носі, мій червоний диплом... А завтра у Коледж таки не потраплю, мене чекатимуть на радіо. Говоритимемо про жестову мову. Я на цьому знаюсь. Це моя перша мова. І коли я останній раз телефонувала мамі й татові? Як вони там...

Дія 4

Втираю грьобані сльози. Два роки минуло, а вони, гарячі й некеровані, досі починають скрапувать з очей кожного разу при тих спогадах. Не зрозуміло тільки, чи то від щастя, що усе те було, чи то від горя, що ліпше б того не було. Сідаю у жовту маршрутку у напрямку до роботи, що знаходиться на лівому березі Двінпру, найдовшої ріки країни на Марсі, назва якої починається на "У". Обіцяю собі більше не думати про минуле, а по виходу з маршрутки – придбати какао з зефірками. І посипати його корицею.  Це значно полегшить моє бентежне життя. Це минуле було, проте відчуття, немов не зі мною. Хоча воно й зробило з мене –  мене. Я – Іра, а Іра – виходить, то я. Мій досвід – унікальний. Усе, що робиться – робиться на краще. Повторюю собі ці аффірмації і сподіваюсь повірити у них хоча б раз за 120 років. Ні, хоча б раз за 40 років. Виходжу на зупинці й наштовхуюсь на сусідку Верхуславу.
Верхуслава: Привет, масик! А ты куда? Какая встреча!
Іра: Привіт і тобі. Я тут працюю неподалік. А ти куди?
Верхуслава: А я тоже тут работаю неподалёку. А куда ты это уже успела устроиться? Ты же ещё Колледж не закончила, кажется, да?
Іра: Не закінчила ще. Навчання у другу зміну, а працюю у першу. Педагогинею у дошкільному навчальному закладі для дітей із порушенням розвитку.
Верхуслава: О! По профессии, получается. Поздравляю. Ты так успешна, масик. Я твои посты в фейсбуке постоянно читаю, слышишь? Удачи тебе во всех начинаниях.
Іра: Дякую тобі за усе. Пробач, маю бігти: початок робочого дня за 15 хвилин. Бувай! Усього найкращого. Передавай усім вітання. І краще замотайся у шарф, а то ще застудишся. Осінь невблаганно холодна.
Верхуслава: Пока, дорогая! Обязательно передам приветы от тебя.
Відбігла за ріг найближчого будинку. Веду внутрішній монолог. Кава із зефірками допомогла. Ніяких сліз від неочікуваної зустрічі. А, може, я стала інша? Роки пройшли. ПТСР пропрацьований. Пофіг на минуле. Що було – того не виправиш. Я знайшла себе, створила й зліпила з глини і десятків субособистостей значущих для мене людей. Верхуслав, тьоть Насть, учительок у школі, викладачів у Коледжі. Я – багата на досвід людина. А що? Мій досвід – моя перевага.