«лай»

«лай»
  • Автор: Ольга Осадча
  • Місто: Одеса
  • Рік: 2021

дійові особи:

я

пес

нікіта

саша

жінка

чоловік з кавунами

тато

дитина 1

дитина 2

 

сцена 1

кімната з потрісканими стінами, я лежу на коврі, жінка сидить на кріслі, працює на своєму ноутбуці.

я: всьо, всьо, це кінець. мені від себе мєрзко і я постійно погоджуюсь з тим, що мене бісить. я слухаю сліпих снобів і намагаюсь знайти в їх словах корінь, правильнсіть, зрозуміти чому, а потім плачу мамі в трубку звідки в людях така жорстокість і категоричність. а я навіть не на них бішусь і це теж бісить. на себе, бо це не в них горло починає боліти і вони не німіють коли мають висловитись і погляд не туплять, бо хочуть бути хорошими і нікого не дратувати.

я постійно говорю як бісить ієрархія і авторитет, а потім не можу перейти на ти і відчуваю дискомфорт коли займаю сидяче місце в громадському транспорті, бо молода і можу постояти.

мені навіть на мітинг було стрьомно плакат робити, бо потрібно ж містом йти до площі, розчинитись не вийде, їдеш трамваєм і всі дивляться, і бабки цокають язиком і щось кажуть обов’язково. а потім вітер дує і тебе разом з ним здуває і гасло твоє стає таким жалкім, мізерним, смішним, а силу здобуває від натовпу. я трусіха взагалі. і людоїдка. бо себе зжираю нещасно. а може й не тільки себе. і совок цей живе і накладається на все зверху і все життя під червоним прапором, амінь.

я не хочу такою бабкою буть, розумієш? яка говорить «що люди подумають». а я вже несвідомо така. і мені від цього страшно. чесно, дуже моторошно, і коли ти з себе шари знімаєш, занурюєшся, в своєму хорошему тільки свій страх бачиш.

я пам’ятаю як ми з мамою в мої роки три гуляли в парку. це була осінь і на мені була така дивна шапка, блакитна, з піками зверху, як в корони, але більше. і зав’язувалась вона під підборіддям і давила. ми були поруч, вона тримала мене за руку, а я йшла високим парапетом з ракушняку, бо всюди були мушлі. мама відпустила мою руку і на щось відволіклась, а я була так захоплена цим морським дном під ногами, що взагалі не помітила. повз мене пробігав оранжевий жучок, солдатік. я взяла і розчавила його ногою. і від цієї влади над чужим життям отримала величезне задоволення. підняла ногу, а він лежить в лужі слизі. скрючений і некрасівий. мені було приємно. мама на мене тоді сильно накричала.

а потім розвинулось болісно підвищене відчуття справедливості і емпатія до всього. чи не від страху, що так зроблять зі мною? розчавлять дитячим ортопедичним ботінком. або ще гірше. накричать. а потім жити решту часу буржуазним відчуттям сорому. я тільки це постійно і відчуваю, і постійно намагаюсь оминути головне, а від цього все тільки прогресує. я не можу себе вибачити, і вже не знаю перед ким мені соромно, не знаю перед ким вибачатись.

жінка навпроти повільно вздихає, відволікається від екрану. говорить зі мною незацікавлено.

жінка: ти не на тому фіксуєшся, просто розслабься. всі проектують чужі, особливо батьківсіькі, сподівання на свої, і, в решті решт, бояться засуджень. або бунтують все життя і граються в революціонерів. це суперего. ти не думай, просто роби. там само виправиться. люди пашуть все життя і їм не до цього, грошей не вистачає, сім’ю годувати треба. хочеш так? в тебе все добре, стільки можливостей, хороша голова. а ти сидиш і в пісочниці паличкою малюєш собі страхи. не соромно? поспиш і все нормально буде, це від спеки. в мене теж буває. чіпляйся за те що в тебе є. якби мені знову було стільки років, я б вчилась і ні про що не думала.

я: але я ж це мої емоції. я не знаю як не відчувати це, якби я знала якийсь універсальний..

жінка: не накручуй себе, я прошу. справа лише в тобі, в твоєму ставленні. ти проживаєш ті емоції, які хочеш проживати. тобі подобається доводити себе і бути жертвою? будь. все, я втомилась, давай більше не говорити про це.

я: …

жінка: сходи за кавуном. ти обіцяла.

незадоволення. я підіймаюсь з ковру, виходжу з кімнати.

 

сцена 2

виходжу з іржавих металевих воріт, від спеки їх важко відкрити. від спеки болить голова.

під воротами спить великий рудий пес. він важко дихає. звуки дихання. його шерсть в мокрих збитих колтунах, на шиї обірвана мотузка. помітив. підняв голову.

я: привіт

сідаю і простягаю йому долонь. жодного інтересу. окей.

я чітко знаю як йти. ліворуч, праворуч, ліворуч, прямо. недовгий шлях. щойно починаю йти пес наздоганяє мене і, дивлячись на мене, йде вперед

я: хочеш мене відвести?

повільно йдемо, дивлюсь на його подрані вуха. згадую розмову, не хочу про це думати.

я: кавун. потрібен кавун. звичайний, невеликий, зелений, червоний. тут завжди багато кавунів, там, на площі. кавуни, звісно, різні, потрібно обрати.

я не вмію обирати кавуни. ну знаєш, там є мальчікі, дєвочкі, ще хвостик має бути сухим, або відпадати, або ні, я не пам’ятаю як правильно. ще потрібно по ньому стукати і чекати відповіді. це так дивно. що ти повинен почути теж не знаю.

псу все одно. вдих.

я:  значить будемо чекати відповідь.

пес непомітно виводить мене до лиману, заходить по шию і кличе мене із собою в воду. це стається рідко, але іноді зустрічаєш таких собак за якими готовий йти. кавун почекає. заходжу і лягаю на спину. пливу.

 до лиману  заходить чоловік, тримає на руках маленьку дівчинку. вона кричить, плаче, впирається в його плечі руками. пес повертається до них і голосно гавкає.

навколо мене діти років шести. моє доросле тіло незграбно і незручно намагається розташуватись на мілині, стати частиною цієї вечірки по коліно. в лимані з’явились бортікі. голову стискає сіліконова шапочка.

переді мною берег. по квадратній слизькій плитці ходить великий чоловік з сивиною на скронях. в його руках дурацький шкіряний портфель. це тато.

я: за мною прийшли

дитина 1: там?

я: ага, мій папа он йде

дитина 2: хіба не дідусь? скільки йому? шістдесять?

діти дивляться на мене, сміються і барахтаються, долонями б’ють воду навколо. гул нарастає і сміх перетворюється на собачий лай.

страх. соромно, соромно, соромно. сором. соромно. втекти.

я пливу звідси, біжу звідси. виходжу на безпечну сушу, він переді мною.

я: що ти тут робиш?

тато: прийшов тебе забрати, це ж о п’ятій?

він накидає рушник на мої плечі.

тато: як все пройшло?

я: коли прийде мама?

тато: сьогодні я за тобою, їй було незручно

я: коли прийде мама?

тато: ми ж домовились

я: пап, ти можеш мене більше не забирати?

тато: у тебе щось сталося?

я: хоча б посиди в машині наступного разу

тато: не хочеш щоб я приходив?

я: мені соромно через тебе

відкриваю очі. тримаюсь на поверхні, мій пес чекає на мене. він пильно слідкує за моїми рухами, вистежує мою недосконалість. потрібно закінчити справу. до кавунів йдем мовчки.

 

сцена 3

я на площі. навколо багато людей, багато розмов, суперечок і мікроавтобусів.

сьогодні вівторок, день ринку. праворуч від мене овочі, трішки далі - фрукти. йду туди. знаходжу машину повну кавунів і стаю в чергу.

нікіта: ооо, поля!

повертаю голову, недалеко від мене стоїть хлопець з велисопедом. він в синьому піджаку з завеликими плечами, на грудях висить барсетка з великою пряжкою.

мовчу.

нікіта: ну поліна, ти шо, це ж я!

мовчу і дивлюсь із непорозумінням.

нікіта:ну, нікіта, нікіта, помніш? ти ж з нашого льоха впала, батя тебе ще в травмпункт возив там біля універмагу.

останній раз бачила його років сім тому.

я: ааа, той нікіта. я не впізнала, вибач. та, звісно, привіт.

нікіта: всьо, багатий буду. рассчітиваю на це. сто лєт сто зім реально! ну розказуй, ти шо, ти як? надовго в селі?

я: ну так, все потрошку. ми до кінця серпня приїхали, бо роботи багато, треба з городом розібратись, в хаті зробити ремонт -  стеля вже сипеться. тепер доглядати тільки нам. а потім буду вертатись до міста, навчання починається.

нікіта: а шо ти, в універсітет вже поступіла?

я: на другий курс перейшла

нікіта: оооооо красава, ну в тебе і в дєтствє голова варила, горжусь

хлопає мене по плечу

нікіта: а я не пішов після школи, ну ти ж знаєш, то не для мене всєгда було, мені з книжками нецікаво. тепер роблю бізнес, возимо там туди сюди. кручусь знаєш. мені ще матєматічка казала шо в мені прєдпрєнімательская жилка, коли я в задачі налоги не врахував. та й пішли вони. жить в кайф треба.

підходить моя черга. рухаюсь траекторією натовпу, поступово просуваюсь вперед.

я: я кавун хочу купити

нікіта: ні слова больше

з чоловіком за прилавком розмовляє дід з доскою для шахів в руці.

чоловік з кавунами: нє, по 25 каже, нам там грамоти ще до свята потрібно замовити, замагання ж будуть *пауза* так, молодьож, що вуха грієм, що вам треба?

нікіта: кавун хотіли

чоловік в майці в сіточку підходить до задніх дверей свого білого запиленого бусу.

чоловік з кавунами: вам який? побільше поменше?

я: та якось не знаю, там же перевірити треба, обрати..

чоловік з кавунами: так, рєбята, давайте прискорюємось, в мене он яка черга, а я тут до одинадцятої тільки, мені треба все продать

нікіта: та санич, дай просто хороший

чоловік з кавунами: хороший вони хочуть. в мене всі хороші.

чоловік обирає з піраміди невеликий круглий кавун і кладе на ваги.

чоловік з кавунами: на тридцять п’ять

я: окей

достаю з кишені кілька зім’ятих купюр .

нікіта: за тридцять берьом

чоловік з кавунами: зара, ти мені з минулого разу не заніс

нікіта: ну це ж не я тепер, давай скидуй, не жмісь

я: та не треба, я заплачу, мені підходить

чоловік незадоволено дивиться на нас, плює на асфальт і простягає до нас руку.

чоловік з кавунами: ладно, давай тридцять

даю гроші, тільки зараз помічаю, що пес зник. мабуть, злякався натовпу.

нікіта задоволено посміхається, забирає в чоловіка кавун.

нікіта: ну всьо, будеш мені винна. я тобі донесу до поворота, мені там в інший бік.

я: якщо тобі нескладно

дивлюсь кудись осторонь, голова розболілась ще більше. біле сонце в зеніті змушує повітря застигнути, а все навколо поступово розпливатись, мене ж позбавляє здатності вслухатись в те, що говорить нікіта.

нікіта: ти взагалі не думай шо я там неблагонадьожний чи ще щось, я ж не бандіт. так, конєшно в мене нема освіти, я не живу в великому місті, але це не значить що я пропащій чєловєк; ну тобто може ми там закон і обходім с пацаними, але ж то все юрідічєская лазєйка, розумієш? а як тут чесно працювать? зв’язків нема, а всім треба гроші, всюди ця, бюрократія, та. я ж це навіть не для себе. мені треба якось статись, виправдатись, мама б цього хотіла. очікувала від мене.

нікіта: ти чо сумна така?

я: та я не сумна, я думаю просто..

нікіта: я бачу, росказуй

я: та нікіт, ми стільки не бачились, чужі люди. я не хочу тебе своїми проблемами навантажувати.

нікіта: нє, нє, ну це ж нє дєло, та давай, вивалюй.

*тяжкий вдих*

я: я правда не думаю що тобі це потрібно…ну, мої дні тут такі несповнені і сумні, що я постійно вертаюсь думками у те, що вже прожила і що ніколи не хотіла б проживати знов. не знаю чи це мій мозок старанно намагається створити ілюзію подій, чи просто тикає мене обличчям в помилки і вади як кошеня. і речі, які згадувати не хочу, постійно живуть на моїй орбіті, і тільки я починаю відчувати інше, заземляють. хочу додому. хочу щоб не було душно вночі, щоб не прокидатись вже втомленою. не хочу плавати в цьому і ще більше плутатись. лежати на ліжку і втикати в телефон та оминати бабусину кімнату, бо там ще пахне її духами. а потім наважуватись зайти, відкривати шафу і занурювати носа в її речі. і вдягати панаму, яку вона вишила і постійно носила в саду. розуміти що зовсім на неї не схожа. бісять її квіти, бісить що вона померла, бісить що я так мало з нею була, я себе бішу. не знаю навіть чтого почала про це. не відпускає. ні по трошку, ніяк. мені здається це моя відправна, ніби все життя обнулилось з цієї події. важко. я так винна. і я знова тут, і це грузить і давить, і вимушує вертатись.

нікіта: а я на похорони не прийшов, тільки цукерки потім поїв, тітка сказала треба, а то там душу кудись не візьмуть. вибач якщо шо.

я: все окей, серйозно, ти не зобов’язаний. все нормально.

нікіта: та я просто в місто їздив, ну знаєш там, тири - пири, вопросікі порєшать треба було, я не знав просто, тільки потім сказали, а там ми з пацанами мутіли трошки кое шо і взагалі з голови вилетіло.

я: та не переймайся, вони були жахливі. ця стрічка атласна на голові, синці на обличчі навіть не замазали, дивитись боляче, не дивитись ще гірше. п’ять годин співу про те, щоб відпустити гріхи рабі божій. їй взагалі нічого відпускати не треба було.

неживі квіти в корзинах, рушники, діди, що йдуть за катафалком, і говорять яка в них полуниця цього року виросла. родня йобнута, сперечаються хто перший землю повинен кинути, її сестра втрачає свідосмість біля труни. сюр. коли зарили і поставили такий тупий хрест з табличкою, навіть без фотки, взагалі так страшно стало. взяла і розчинилась, злилась з іншими каменями і хрестами, і життя в цьому немає, і смерті теж немає. це все настільки не про неї було, ну і не для неї звісно. і ніхто тепер ніколи не дізнається хто це справді був. і я боюсь, що сама почну забувати.

сидиш, збираєш ці набори цукерок, фасуєш коровки, червоний мак, ромашки в пакети тому що так треба. кому взагалі? бабі каті, яка її улюблені струделі принесла? вчасно, дякую. але вона б теж так зробила, бо всьо для людей. бо так положено.  а по - іншому неприйнятно, страшно, в конфлікт. не хочу так.

вибач, загрузила тебе. вибач, це так мене лютить.

нікіта: да всьо хорошо. ти це, говори якщо шо, але я ну не вмію там говорити якось щоб підтримка всє дела.

*пауза*

але я це все теж насправді не люблю, на похорони отця навіть не пішов. грав в доту цілий день. бабка била потім. так з тих пір так і не ходив на кладбіщє.

я: я не знала.. давно?

обличчя дяді толіка я не пам’ятаю. його голоса теж. все, що від нього залишилось -величезні опухші руки, біль розтертих сіллю долоней. лише дві грубих шершавих поверхні, які нервово не влучали по кнопкам покоцаної нокії, переносили мене з металевого багажника велосипеда в маленьку кімнату, де фельдшерка палила у кватирку, із задоволенням били сина по спині, із полегшенням відкривали крижану бутилку.

в нікіти інші долоні. охайні нігті, довгі, майже жіночні пальці. незвично і нехарактерно для сільського хлопця. йому личить.

нікіта: два роки тому. да і пох, сподіваюсь він там гниє за все шо він наробив. *пауза* вже згнив напевно.

мовчимо

нікіта: слухай, може приходь сьодні до нас, я тебе познайомлю зі своїми пацанами, там музичку послухаєм, отдохньом. в нас вобщє всє хороші рєбята. там ще льохи дівчина буде, може подружань візьме, поговорітє про дівчачі штуки всякі. там місце конєшно популярне, всякі додікі тоже тусуються, і міські, і наших теж хватає, але ти цей, уваги не звертай. приході корочє, класно буде, розвієшся там.

я: мм, не знаю ще, мені трішки ніяково, не знаю, не впевнена, що хочу..

нікіта: ну якщо шо то десь о сьомій збираємся, за дк, але ми там ше в магазин підем за алкашкой, то можеш о восьмій підвалювать.

дійшли до мого поворота. забираю в нього свій кавун.

я: є щось гостре?

нікіта: в смислє?

я: порізати треба

нікіта: шо, прям тут?

я: хочу віддякувати за поміч, віддам тобі половину

нікіта: а, якщо ти про це..

він вдячно посміхається і дістає з барсетки складний ніж.

нікіта: трошки тупий вже правда

сідаємо навпочіпки, він притримує кавун знизу, я ріжу. в нього товста шкіра, зріз виходить нерівним. не звертаємо уваги.

нікіта забирає більшу половину, я віддаю ніж.

нікіта: залиш в себе до вечора, потім віддаш. так сказать гарантія шо прийдеш. а не прийдеш - нехай залишається, все одно мені нє по статусу.

посміхаємось, він вдягає спортивні окуляри.

я: домовились

маше мені, сідає на велосипед і їде в протилежний бік.

 

сцена 4

старий будинок із тематичною мозаїкою, потріскана плитка на стиках якої вирос бур‘ян. на стінах за капітелями грецьких колон раніше висіла комуністична символіка, зараз завішана плотними банерами із державним гербом і прапором.

завертаю за кут. чути гучну музику в поганій якості. той дивний трек про гусей грає вже двічі поспіль. колонка працює так ніби пережила вже багато пляжних вечірок, досі повна води.

підлітки в трєніках і брудних кросівках стоять у групах, п’ють кольорові напої в скляних пляшках, п’ють пиво в банках. голосно сміються і емоційно жестикулюють.

я придивляюсь, але нікіти немає. принаймні поки що. сідаю на парапет і заплющую очі, сподіваюсь вгамувати свій головний біль. сгинаюсь і тримаю голову поміж колін.

саша: что, репертуар не по душе?

підіймаю голову

я: що?

наді мною стоїть хлопець. по ньому видно, що не місцевий. в нього довге волосся, кільця на руках, шопер замість барсетки. сідає поруч і по - хазяйські відкидається назад.

саша: а это федерико феллини играл только трижды. не волнуйся, все еще впереди.

пауза.

саша: смотрела у него что - то?

я: у кого?

саша: у феллини.

я: так, дивилась.

він вирішує не уточнювати, що саме.

саша: восемь с половиной великое кино конечно..такая тонкость изучения человека, ювелирное погружение в мир поэта..

знов не реагую.

саша: ну чего ты такая напряженная? к селу не можешь привыкнуть? ничего, скоро пройдет, я - то как - то привык.. есть в этом свой шарм, не сомневайся. несмотря на людей..

я: звідки знаєш що  не місцева?

саша: ну, во - первых, это видно, посмотри на них *стримано сміється* во - вторых, не видел тебя раньше на этих сборищах..

він незадоволено дивиться на компанії, розкидані по двору.

саша: со своими всегда лучше держаться вместе..

я: а ти що тут робиш взагалі?

саша: приехал от вуза с практикой. плэнер. со мной тут еще пара подруг, но они позже подойдут. ну, а если ты про этот замечательный дом культуры, то тут забавно. удивить местных, стать у них кем - то вроде идола очень просто, а профита в этом много.

я: подобається влада?

саша: нравится признание. все его жаждут, а творцы еще ревностнее. кто говорит, что не зависит от одобрения или позерски его отрицает, тупой.

тихо посміхаюсь. йому некомфортно.

саша: ну раз ты тут впервые, давай расскажу что и куда. но надо как - то снять твое негативное состояние.

ден, слушай, принеси свое.

до нас підходить хлопець, трішки молодший за всіх навколо, з пляшкою чогось мутного, простягає мені.

я: а що це?

саша: не спрашивай, я сам стараюсь ему поменьше вопросов задавать.. но это точно поинтереснее всего остального.

роблю ковток. гидка рідина розлилась по роту. кашляю.

саша: так и должно быть, не парься. потом догонит.

смотри, там обычно малые. очень хотят попасть к нам, их удобно посылать в магазин, если что - то кончается. там пара нефоров обычно тусят, но они безобидные, вон миша, он обычно на музыке, как видишь, тот еще узколобый дебил. колю и сережу очень легко спровоцировать и смотреть как они петушатся. телки просто телки, там мои ребята, а там местные любители форбс с их гастарбайтером, кретины.

ден: та блін. корочє є тут в нас одін тіп, тупо бізнесмен. він всіх так харить, ти собі навіть нє прєдставляєш. ну нас точно.

ден дивиться на сашу, чекає на жест схвалення.

саша: да боже, обычный селюк. ничего особенного. ограниченные косноязычные люди, нужно быть с такими снисходительным.

ден: діловий, постоянно качає права, ходить і щось доказує, жлоб. навіть його пацани з нього гонять.

бачу що з протилежного кінця майданчику до нас дуже розслабленою ходою наближається нікіта з недопалком в руці.

я: о, нікіта…

саша: бля, только не расстраивай, не говори, что тусуешься с бизнесменом

в його голосі чути роздратування.

я: так це він бізнесмен?

він підходить до нас, сідає з іншого боку.

нікіта: ой, поля! блін думал вже не прідьош. ти давно? ми тільки з юрою повернулисьі. шо ти з цими тусуєшся?

саша: как надоест быдло местное, можешь подходить, поговорим.

нікіта (до саші): ну і правільно, підорам давно пора звалювати звідси.

нікіта: я так рад тебе бачити, ти собі навіть не представляєш.. поля… ну реально, як в дєтство повернувся. і всьо ще ніби так хорошо.. хорошо шо ти прієхала..

він вішається на мої плечі своєю вагою, відчуваю різкий запах армійських цигарок і дешевого алкоголю із металевих банок в пакеті атб прямо під ногами.

нікіта: я щось так закрутився, вєсь в дєлах був останній рік вобщє і оце всьо відганяв від себе, ну, типу намагався

а ти сьогодні оце говорила від душі прямо і я якось так оце відчув і ходив ще думав весь день. ну про оце, що не відпускає.

він сильно стискає мої зап’ястя своїми руками, дивлячись розфокусованим поглядом прямо у вічі. намагаюсь забрати руки. але він тримає міцно.

нікіта: я ж.. я так боюсь на отця схожим буть, ти ж навіть не прєдставляєш, поль.

він відпускає руки і його обличчя згасає.

нікіта (з великими паузами): це якраз сім років назад було… після того літа…совсєм на початку вересня, ми з мамою ходили після школи на бахчу, за длінним кавуном, він тоді попросив. оказалось це був тупо прєдлог, щоб ми свалілі;

він стискає щелепи, його погляд загострюється. він хапає мене плечі. може, щоб не втекла. мені дискомфортно.

я: нікіта, відпусти. неприємно.

нікіта: прийшли додому. а він вже бухой.. надрався з мужиками своїми. так швидко..

давить на плечі сильніше. мені боляче.

я: мені боляче

він дивиться і мовчить.

нікіта: відразу почав бичить, вдарив її по лицю, типа долго; сука…

я: нікіта, відпусти мене.

голова ніби розколюється на частини. відчуваю, що випите б’є в голову і я втрачаю орієнтацію. душно. дивлюсь на сашу і дена. вони презирливо дивляться на нас, саша посміхається. говорить до дівчини, що щойно підійшла. чую уривки.

саша: она казалась нормальной… маргиналы.

намагаюсь видратись з рук нікіти. дихати важче. долає паніка.

нікіта: сварились вечь вечір, я сидів у себе, мнє так страшно було шо не можу її защітіть…не, навіть нє так, що не можу його отпиздіть.

я: будь - ласка..

нікіта: всі казали то був нещасний случай. він її вбив.. він її вбив, блять! я знаю! я знаю, що це він, розумієш???

він трясе мене за плечі, агресивно вдивляючись в обличчя.

саша: почему мне за них стыдно?..

люди збоку від нас тихо сміються.

я не витримую, із силою відштовхую нікіту

я: від’їбись

він ніби приходить до тями

нікіта: що?

я: не чіпляйся до мене і не доторкайся

нікіта: поля, що сталось?

я: мені все одно чого ти вирішив, що ми з тобою друзі, але це неправда. ти для мене ніхто, абслютно лєва людина, нікіта.

нікіта: в сенсі? ми ж з тоб..

я: ти реально думав мені з тобою цікаво? що я буду з тобою тусити ? ми в разних світах, розслабься. вози собі свою контрабанду, тусуйся за дк і не лізь до мене. мені з тобою ні про що розмовляти, от і все. знайти собі когось відповідного.

саша починає голосно реготати, його сміх підхоплює потєряний ден, який не почув про що йдеться, потім - дівчата, що підійшли пізніше. обличчя нікіти червонішає від злості і образи. один погляд на мене. розчарування. він вдягає свої окуляри. в мить перетинає подвір’я і б’є сашу в живіт. той сгинається від болю, але ден швидко відповдає. починається драка, хтось кричить, всі збираються навколо центру подій. музика стихає.

я притискаюсь до стіни будинку культури. хочу втекти, відчуваю провину. не хочу дивитись на це. відчуваю на лобі холодний піт, все навколо здається недійсним. голова пульсує, в горлі гіркий присмак. починаю повільно рухатись в бік кущів поруч. намагаюсь контролювати дихання, але воно постійно збивається. що взагалі було в тій пляшці?

падаю на траву і відповзаю трохи далі від всього, що відбувається позаду. тут темно і прохолодно, навіть дивно для липня. не витримую і блюю прямо під кущі, що квітнуть блакитним. позбавляюсь від зайвого, не позбавляюсь від головного болю і дивного відчуття. трішки підіймаюсь, сідаю на коліна, слабо спираясь на тремтячі руки. поруч чую шелест листя. придивляюсь. крізь хащі видно два ока, що дивляться прямо на мене. намагаюсь роздивитись. на місячне світло виходить рудий пес, мій сьогодняшній компаньйон.

я: що ти тут робиш?

простягаю йому долонь. пес повільно наближається, він йде безшумно, ніби полює. він полює. він щільно мружиться, я чую рик. рик посилюється, його наміри стають прозорими. відповзаю назад, він наступає. з ужасом дивлюсь в його дикі жовті очі. розвертаюсь, біжу.

навколо відбуваються нісенитниці. червоно - синє світло на місці, де відбувалась бійка. хтось цілується на перетині стін. під ногами лежать пляшки. грає федерико феліні. мені вбік лиману.

 

сцена 5

весь ранок під ковдрою. я відчуваю провину. ніч беспокійна.

жінка: коли ти повернулась?

я: вже вночі

жінка: де ти була?

я: на вечірці. мене покликали. нікіта з дитинства, пам’ятаєш?

вона дивиться на мене.

я: що?

вона дивиться на мене.

я: ти можеш не мовчати?

вона дивиться на мене.

я: ти думаєш я вчиняю неправильно?

жінка: не знаю

лікарняне світло, під стелею літає муха, періодично сідаючи на джерело, лампочку на білому проводі. ми мовчимо, я відвожу погляд.

я: тобі соромно через мене?

жінка: чому?

я: мені здається ти в мені розчарована.

жінка: це твоє життя

я: це не відповідь

вона дивиться на мене.

і я знаю про що вона.

я хочу себе вдарити. але я боюсь болю. я обережна. в мене є глушитель. я на запобіжнику. 

жінка: швидко заспокойся. припини себе жаліти. 

вона помічає сльози раніше ніж вони поллються. я виходжу з будинку.

йду повільно, жалію себе. все пливе крізь плівку сліз. над узбережжям підіймається вітер. доведеться обійти стадо корів, вони розтягнулись широкою смужкою прямо до води. виходжу з пляжу і сідаю під високою тополею. перевожу подих.

коли важка жінка із довгою палкою розганяє натовп і корови зникають, бачу на пляжі групу людей за етюдними мольбертами. неважко здогадатись.

наближаюсь до саши, він не звертає на мене уваги. сідаю на відстані. 

я: можно я…?

саша: сиди, меня мало что может отвлечь когда я работаю. 

звертаю увагу на його розбитий почервоніший ніс, зверху наклали бинт. 

я: чим все вчора закінчилось? 

саша: ничем. твоего друга забрали в обезьянник на ночь, ну если это вообще можно так назвать. нос мне никто чинить не собирается. 

якийсь час спостерігаю за ним, він агресивно накладає мазки на майже довершену роботу. 

саша: я люблю писать с натуры. многим это кажется сложным, нужно успеть за светом, пока не поменялись цвета и не пришлось играться с композицией. но это все бред. да, теория цвета - это ключевой аспект живописи и нужно обладать конкретнми знаниями, чтобы работа была целостной. но с этим справиться и начинающий. это эстетическая часть, а она, как известно первично данная интуитивно постигаемая. мастер часто говорит нам, что самое важное - это композиция, гармония объектов, но я считаю, что это полная чушь и азы, которые можно отработать совершенно не вдумываясь.

все это бессмысленно, если нет перспективы. любая композиция разрушается неверным углом. цвета и материалы - ничто. перспектива - это единственная возможность уловить жизнь, обращенный взгляд художника, понимаешь? ты.. 

він розвертається до мене і його обличчя миттєво змінюється. 

саша: хотя что ты понимаешь..

ты такая же…чего говорить об этих телках, которым нравится только громкость слова искусство, статус художника как что - то кричащее. что - то превозносящее. они не готовы умереть ради идеи, посвятить всю жизнь творению. 

він говорить про дівчат, що приїхали з ним на практику. вони стоять позаду і міряють пейзаж своїми пензлями, зосереджено дивлячись на сонце. 

саша: ты думаешь они способны выстроить мир, сделать его убедительным?

они могут только воспроизвести, слепо повторить, а не создать. без нужной глубины, без осмысленности. в их жизни нет этой перспективы, вот почему они не видят ее на полотне, все просто. 

я: хіба не може перспектива бути ломаною? частиною задуму?

він сміється. 

саша: не обманывай себя.

ее ломают от того, что не способны видеть полную картину. все мелочно обращены к зацикленности на своих микропроблемах, копошатся как черви. нужно очистить мысль от быта. быть на другом уровне, понимаешь?

ты кстати вчера правильно сделала, нужно ограждать себя от такого. 

він робить паузу 

саша: что ты видишь? 

я: ..захід сонця, лиман. що ти хочеш почути? 

саша: в этом проблема. там горизонт. плоская линия. и вы видите эту линию, вы ограничиваете перспективу этой линией, но это удел тех, кто не думает, посредственных прохожих. если ты не  хочешь быть удобным подчиненным системы, надо смотреть за. посмотри за горизонт. увидь что там. не измеряй жизнь условностью зрения. выбери перспективу. 

я: а ти бачиш? 

він мовчить кілька секунд. 

я: бачиш що за ним? 

саша: конечно. ну конечно вижу, иначе зачем мне это тебе говорить. я избавлен лишних пристрастий, я очищен. этот мир для меня другой. 

я: а мені здається, що ти просто мудак, саша. 

я підіймаюсь з піску, і не дивлячись на нього, йду в інший бік, хотіла пройтись, але вертаюсь додому. зачиняю металеві ворота, а потім і хиткі двері кімнати. сідаю на край ліжка, заплющую очі. в мене знов болить голова.

 

сцена 6. 

я стою в кімнаті. в кімнаті немає нічого. це дуже темна кімната, я навіть не впевнена чи є тут стіни. може це купол. обсерваторія, храм, стадіон, тандир. переді мною завішане тканиною дзеркало. я його ще не бачу, але чомусь знаю, що там. я босоніж. підлога холодна. кімната здається меншою. дзеркало наблизилось і я зриваю з нього блакитне простирадло. дзеркало стоїть вертикально, ні на що не спираючись. в нього немає рамки. я бачу своє обличчя. сіре, втомлене, несиметричне, широке, вирізане, із темними плямами шкіри. 

я бачу свої очі. важкий погляд, невиразний колір. вони нечесні і не дивляться прямо. 

я бачу свій ріт. криві нижні зуби. зуби болять, бо я стискаю їх міцно. треба закривати його рукою коли сміюсь. він бреше і мовчить. 

я бачу свої руки. короткі пальці, покусані нігті. не знаю куди як їх скласти, куди їх діти. 

жінка: я думала ти інакша 

чую лише її голос. вибагливий. розсіяний по своду. 

я розбираю себе. частково. б’ю по цих місцях, знаючи, де синці заживають найдовше. 

я хочу втекти. хочу до когось звернутись. мій погляд прикутий до поверхні дзеркала. 

я хочу зникнути, але завжди боюсь болю. мені страшно з собою, я не справляюсь. 

жінка: я думала ти сильніша 

я бачу своє тіло. велике, незграбне. дезорієнтоване. я бачу все, що намагаюсь скрити. 

відкриваю очі. біль посилюється. продавлене ліжко скрипить, коли я намагаюсь встати. 

шукаю серед металевих пластинок, розкидую їх по ліжку, але жодного успіху. тримаюсь за голову, відчуваю невагомість. звук. дзвінок. вібрація. тут, поруч. бачу телефон, він яскраво світиться у темряві ночіі. я тримаю його у руках, намагаюсь взяти, але виклик не піддається. сенсор не відчуває моїх пальців. я підіймаюсь, швидко виходжу з кімнати. босоніж на вулицю. підіймаю телефон догори. без поліпшень. на що ти розраховуєш?. наполегливо тисну зелену кнопку. все більше і більше напруги. роздається голосний лай. лякаюсь. телефон падає на землю. виклик припинено. руде тіло стоїть прямо переді мною. 

пес лає. голосно, часто, вдивляється в мої очі. це зовсім не схоже тварину. з ненавистю, з презирством, з насмішкою. його лай не собачий, більше схожий на голос гієни. він перетворюється на дитячий сміх. на сміх дорослих. на церковну службу. на стук. на тишу. беззвучний оскал.

чути лише запахи.

мені погано, мені боляче, в мене немає сил. я підставляю руки, закриваюсь ними від нападу. він чекав на цей рух.

на мить застигає. але відразу кидається, падаємо на землю. я не можу, не хочу.    

його слина капає на моє обличчя.

кап - кап. крапля. крапля. крапля впадає на лоб. ще одна. я відчуваю як тхне з відкритої жовтої пасті. молюсками і йодом, риболовними сітями на піску, чимось мускусним, тими духами з шафи. він робить різкий випад вперед, змикає зуби на моєму передпліччі. біль. вскрик. з останніх сил перевалююсь на бік, пес на мить є скинутим, я перевожу подих. 

метал глухо б’ється о бетонну поверхню подвір’я. затуплений складний ніж випадає з кишені. він опиняється поміж мною і собакою з хижими очима. простягую руку, автоматизованним рухом хапаю ніж, пес встає і знов кидається. тупий удар. застряг. чути тихий скуліж. хворий блиск жовстуватих очей змінюється на затуманений собачий погляд. 

я не знала як виглядає смерть. до цього вона була застиглою піною на березі. бутафорською, сухою, восковою. натюрморт. 

дізнаюсь. в моїх руках вороже напружене тіло звіря обмякає і стає важчим, його гаряча кров ллється на мою шею, криваві плями стягують шкіру, одяг дубіє. я перевертаюсь так, що залишаю пса лежати на боку, а сама повільно встаю. 

дізналась. цього разу на мене не кричать. задоволення жодного.

шкодуєш навіть якщо ти вбивця. навіть якщо це захист, навіть якщо загроза ліквідована. 

він лежить тут, посеред подвір’я, якийсь жалкий, із зім’ятими під себе лапами під віноградними лозами. застиг. але скоро встане сонце і за кілька годин злітяться птахи, будуть клювати його очі, в рихлих тканинах мертвого тіла з’являться паразити. 

треба позбавитись. віднесу до води.

може лиман затягне до себе і віднесе в собачий рай, а можливо, хтось із рибалок зробить собі пояс із собачої шерсті і більше ніколи не згадає про те, що таке біль в спині. 

підіймаю його на руки. моя мігрень нікуди не поділась, але тіло величезного мохнатого пса ніби стало меншим і легшим. диво.

повільно дістаюсь берега, води не чути зовсім. рибалки не забрали сіті, вони хаотичними візерунками викладені на піску. опускаю пса туди.

обираю перспективу. лягаю спиною на вологий пісок, ступнями відчуваю холодну воду лиману, що поступово охоплює тіло. обрій поєднався із водою. монолітна стіна диму, туману, піску. 

нікіта: що, не допомагає? 

чую над собою голос, із зусиллям розплющую очі. побитий вєлік і синець під оком. раптом згадую про тіло, підриваюсь з піску. 

нікіта: я вже все побачив, можеш розслабитись. 

я: я.. я це випадково, ну не навмисно, я захищалась, це самооборона 

він виглядає інакше. відсторонений, аналізує, ніби подорослішав і став трішки вище.

нікіта стоїть мовчки і дивиться на пса. 

я: ти знаєш чий він? може краще віднести? може компенсацію? 

тремтячою рукою лізу в кишеню за грошима. знаходжу кілька металевих монеток. п’ять гривень, залишились від кавуна. інша кишеня брудна від крові, там ніж. згадую, що не мій.

механічно дістаю, віддаю нікіті. він не забирає,

не витримую, сідаю на пісок біля. тихий вой. 

я: я не хотіла…. я його вбила.. я ж не хотіла. я думала стане легше. я не хотіла вбивати нікого.. я так втомилась, я хочу спати, я не можу спати.. 

нікіта: вбити не вийде. 

я: звідки знаєш? 

нікіта: бо я вбивав його разів п’ять чи шість… ну не пса, отця. вже після того як поховали. але це не через мене сталось, він сам винен.

пішов вночі після п’янки зачищати тенета, заплутався корочє. і стало погано, а вилізти не зміг. задихнувся там. 

нікіта дістає пачку сигарет і запалює. 

нікіта: собакє - собача смерть. або рибна виходить. да пох. мене не пустили на тіло подивитись. бачив з - за тьоткіної спини лише його руки алкашні, чіплявся, сука, за сітку пальцями своїми, хотів жити. ну конєшно хотів. їх тільки і запам’ятав. а так хотілось подивитись на його безпомічне лице, відчути наконєц - то як це - справєдліво. не дали, а я тіпа зробив протест і не пішов на поховання.

видалась все - таки возможність побачити, навіть поучаствовать.

я бачив ніби тєнь сначала, якісь сілуети, просто його в інших мужиках на вулиці, а потім в дзеркалі на моєму лиці - його. і отак прямо склілись і все, з часом все більше його тіпа стає. нос кривіший, бо поламаний і очі замучені. нещасні . а якось прокинувся зранку, а він на мене дивиться. от просто стоїть в углу кімнати і дивиться пустими очима, як з бодуна в нього бувало. я якось ростєрявся. багато думав як би я це зробив, дєталі всякі продумував, а тут нічого зробити не зміг. ну недовго. потім ще раз посмотрєл на цей тупий погляд і задушив. він вобщє не сопротівлялся. 

тихо так сповз по стєнкє. і всьо. я там, на кручах його закопав.

а вночі прийшов знов. тільки тепер злий, бухий і з ремнем. кожного разу все зліший, а сил все менше, і вже ні про яку помсту не хотілось думати, втома лише постійно.

*пауза*

ось так. 

нікіта робить затяг, забирає в мене з рук ніж і перерізає мотузку на шиї пса. встає і вперше за цей час дивиться в очі. 

нікіта: бери і сідай. 

він розвертає свій велосипед, пропонує мені місце на багажнику.

покірно підіймаю пса на руки, він починає холоднішати і здається таким зворушливо - беззахисним і маленьким, що я не можу дивитись. не хочу визнавати? таке собі коло.

сідаю, нікіта важко крутить педалі. на небі ще видно зорі, село спить. у повітрі туман і напруга. їдемо знайомим маршрутом. мовчки.

дістаємось нікітіного двора. оминаємо льох. позаду нього компостна яма. 

нікіта: сьогодні зариватиму 

ми переглядаємось, я обережно опускаю руде тіло зверху на корки від кавуна. стоїмо. дивимся на просолену шерсть, на криваві груди, заплющені очі. пес некрасівий. 

я: вибач мене. за те що я вчора сказала. я не думаю так насправді, ніколи не думала, не знаю звідки це, просто хотілось образити, щоб про мене не подумали. але стало ще гірше, я зробила тобі боляче. це так гидко, я.. я не зна… 

нікіта: він прідьот ще думаю, тож ти це, ти до наступного разу може поводок собі купи.. 

кінець.

 

 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / PRO 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.