Juvenes dum sumus

Juvenes dum sumus
  • Автор: Єва Остапчук
  • Місто: Київ
  • Рік: 2021

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Маленький провінційний вокзал. Пізнє літо. На лавці сидять дві дівчини. Одна з них, Люся, тримає в руках аркуш і водить по ньому пальцем. Інша, Марина, втупилася в розклад потягів.

Люся: Ой, це капєц якійсь. Дивись, перше на електричці. Дальше на маршрутці, ходить кожні два часа. А потом ше пішком тяпать минут сорок.

Марина: Мовчи вже.

Люся піднімає голову, поправляє волосся й дивиться на Марину.

Люся: Ну чого ти така?

Марина: Життя навчило.

Люся: Ой, скікі там в тебе того життя.

Марина відводить очі від розкладу й опускає собі на ноги.

Люся: Маринка, шо ти киснеш? Пішли.

Марина: Не піду.

Люся: А шо?

Марина мовчить. Здалека чути шум потяга.

Марина: Поїду додому.

Люся: І де твій дом? В Новій Каледонівці?

Марина: В Києві.

Люся: А там шо?

Марина: Бомжувати.

Люся: Любиш ти пілікать. Пішли вже.

Марина піднімається з лавки й сідає назад.

Марина: Як же я зубарила. Могла вмерти, так зубарила.

Люся: Та видно було, шо вони всі проплачені. Я їх ні разу не бачила на парах, а тут вздумали – врачі! Ше й зразу на другий курс. Я б їх лучче санітарками на всю жизнь одправила, хай горшки миють, вони більше ні на шо не способні...

Марина: Що ти несеш? Вони сиділи в коледжі три роки, платили взятки, щоб їх не вигнали, а потім ще раз заплатили, щоб зекономити рік? Не втішай. Просто я тупа, кінчена і бездарна.

Люся: Маринка, не дури! Кажу тобі, всі блатні. А ти слідуючий рік по ЗНО собі гарненько поступиш.

Марина: На перший курс. Все спочатку. Три роки вчилась в трубу, ще рік в трубу, вже бабі двадцять два, ще дев'ять років – і можна на пенсію.

Люся: Та ти до тих пір вже така натаскана будеш, шо будь здоров! Перший курс ти все знаєш, вчиться особо не нада, підеш на скору практикуваться. Тут практіка тоже.

Марина: Яка практика? Я тебе прошу. Бинтом ранку перемотати і до побачення. Через рік буду ще тупіша, ніж зараз. Лишуся тут. Корову заведу. Хатка, город.

Закриває обличчя руками. Люся робить спробу її обійняти, Марина її відштовхує.

Люся: Все в тебе буде.

Марина: Я малявкою мріяла серце оперувати. Чи ліки знайти від раку.

Люся: Так зроби! Я читала в одній книжці, шо треба не здаваться ніколи... шо тіпа якшо ти шось хочеш, то вся всєлєнна буде робить, шоб воно збулося.

Марина: Чесне слово, ти як мовчиш, то гарніша здаєшся.

Люся відвертається, надуває губи.

Люся: Пасіба. Я її втішаю, а вона... ну ладно, я біше не злюся. Ти в душі хароша. І я ж кажу, тобі балів тікі трошки не хватило, тікі капельку.

Марина обертається до неї.

Марина: Ну-ну. А ти що? Взагалі по нулям усе здала...

Люся: Я же вже казала, шо писала по фану. За компанію.

Марина: А наступного року треба не по фану. Треба вивчити. Ти везуча, вступиш, провчишся, станеш гінекологом...

Люся відкидається на спинку лавки й хихотить.

Люся: А нашо?

Марина: Ну як же? Тобі самій-то не соромно? Якась акушерка. Дівчинка на побігушках. Дітей і мавпи витягувати вміють. А так будеш персоналом керувати, ліки призначати, гроші заробляти...

Люся: Викидиші вискрібать, опухолі вирізать, аборти робить. Красота! І то якшо в лікарню попаду, а туди тікі блатні попадають. Як засяду в районній поліклініці, то й усю жизнь буду в піськи глядіть.

Марина: Мізогінка.

Люся: Шо?

Марина: Та не зважай, тобі воно не треба... а хіба тут не те саме?

Люся: Та ти шо! Тут вони будуть приходить... спочатку животік маленький, а дальше все більший, більший, і вона сміється, радіє, і гладить той животік, і каже, шо сьодні не спала, бо доця пинаться вздумала... а як народиться!

Притискає руки до грудей.

Таке маленьке, біленьке, я йому пуповиночку врізаю, пеленаю, мамі на ручки даю...

Марина: Яке щастя! То, може, ти зразу заміж? Нащо ускладнювати?

Люся посміхається.

Люся: Та нє, то потом. Я ще натанцюваться хочу, нагуляться...

Марина: Я в тобі не сумніваюсь.

Люся: Ну шо ти?

Марина: Нащо було взагалі вчитися? "Ой, Маринка, дай списать, дай списать" – з першого класу. "Ай, Маринка, а шо у вас по патану, а дай конспєкт, бо я на парі не була" – через раз. "Ей, Маринка..."

Люся: Ну Маринка... патан – то ж таке... непрактичне...

Опускає очі й червоніє.

Марина: Утютю! Слухай, а ти права, не треба тобі на гінеколога. Жіноча популяція різко впаде, а в нас і так демографічна криза.

Люся: Ти занадто строга.

Марина: Може, справедлива?

Люся: Нє, Маринка, я на тебе не злюсь, але ти сьодні зла. Давай вже підем.

Встає з лавки й смикає Марину за руку.

Марина: Не піду.

Люся: Оп'ять двадцать п'ять?

Марина: Ти йди сама.

Люся: І куда я без тебе?

Марина: Ні, Люсь, правда. Мені треба побути самій, подумати. Дай мені свою карту, я доберусь.

Люся якийсь час крутиться на місці. Марина не рухається.

Люся: Та ну тебе!

Віддає карту.

Люся: Знаєш, ти б менше випєндрювалася, то все б у тебе вийшло.

Люся розвертається і йде з вокзалу.

Марина: І якби тебе побільше слухала, а?

Люся не відповідає. Марина згинається, утикається лицем у коліна.

 

Сцена 2

Село. Фельдшерсько-акушерський пункт. Біля стола стоїть Марина, біля неї на стільці – сумка. Марина викладає з сумки книжки: загальна хірургія, медична генетика, перинатальна патологія. Заходить Люся, ставить на стос книжок чашку з чаєм.

Люся: Маринка, ти шо, дурна? Ти сюда працювать приїхала чи як?

Марина: Я їм покажу, хто був правий.

Викладає решту книжок, сідає за стіл. Відставляє чашку вбік, бере "перинатальну патологію" і починає читати.

Люся: Ти хоть випий чаю, отдохни минутку.

Марина: Нема минутки, чуєш? Да Вінчі он спав по п'ятнадцять хвилин, а ти хочеш, щоб я оце сиділа і пила чай. Щоб чогось добитись, треба працювати.

Люся: Чого добитись? Головой об стінку?

Марина відмахується від неї і закривається книжкою. Люся забирає чашку і йде з кабінету, сьорбаючи чай на ходу.

За деякий час за стіною чуються кроки. Заходить Тьотя Маша, маленька жіночка років вісімдесяти, і завмирає на порозі, втупившись у Марину.

Тьотя Маша: А це шо, нова фельдшерша?

Марина не реагує. З бокових дверей виглядає Люся.

Люся: І ше нова акушерка, да!

Тьотя Маша: Ну акушерка мені вже, к сожалєнію, не нада, а от фельдшерша дуже даже нада.

Тяжко дихаючи, йде до столу й сідає перед Мариною.

То ж у нас прєдидуща всю жизнь тут проработала, до послєднього... така вже була стара, така вже немощна, як ото я, а всьо робила лучче за тих молодих, я тобі кажу. З закритими глазами могла укол куда нада поставить! І шо ж... прямо на роботі вмерла, бо врємя не щадить. А дальше шо? Дальше хочте вмирайте, хочте нє, ваше дєло – одні медсестрички дурнуваті, плакать хочеться. А молодим ми нашо? У молодих кар'єри. То добре, дєвочкі, шо ви приїхали, в мене аж душа радується.

Люся розчулено посміхається. Тьотя Маша переводить погляд на Марину.

Марина: Ага.

Тьотя Маша: Розумна, бачу. Он які книжки читаєш, но давай ти вже мене послухаєш, якшо можна.

Марина: Ага.

Неохоче відкладає книжку, але залишає її розгорнутою.

Тьотя Маша: Давлєніє в мене скаче, доця. Ранком встаю, то сто, з ліжка встать не можу, а як на ту жару вийду, то вже сто сорок, дихать не можу, голову хоть топором розбий, так болить, доця, за шо мені така кара...

Марина: Таблетки які приймаєте?

Тьотя Маша: Та я вже нічо не принімаю, бо нічого не помагає.

Марина: Тоді треба поїхати до сімейного лікаря. Обстежитесь і отримаєте призначення, а тоді приходьте.

Люся: Маринка, ти шо?

Тьотя Маша: Доця, помилуй, яке поїхать? Я тут пройтись не можу, а ти мені про поїхать. Ти мені хоть давлєніє поміряй.

Марина: Ви ж кажете, що міряли вдома.

Тьотя Маша: Та шо я? Тебе ж це вчили.

Марина зітхає, тягнеться по тонометр, надягає манжету тьоті Маші на руку. Та благоговійно дивиться на неї. Марина починає качати.

Тьотя Маша: То ти мені випишеш таблєточки, доця?

Марина: Кажу ж, я не маю права. Я тільки виконую призначення.

Тьотя Маша: Та це шо за новості? Я за всю жизнь в тій поліклініці один раз була, як мене машина збила. І якби мала, то вже б сто раз тоді вмерла – там кілометрів підісят і дорога вся в камнях. Наша Люба мені всьо робила, з того світу витягала, а ти шо, хужа?

Марина (підвищеним голосом): Я. Не. Лікар.

Пищить тонометр.

Марина: Сто двадцять на вісімдесят. Моя дорога, якщо Вам нудно, то шукайте розваг у іншому місці.

Тьотя Маша: Та це я тут посиділа, то мені й полегшало, доцю. Ото вийду і почнеться оп'ять... доцю, випиши ж мені таблєточки, пожалій бабу.

Марина: Я випишу, Ви помрете, я в тюрмі. Цього добиваєтесь?

Виходить Люся.

Люся: Як же ти, Маринка, любиш триндіть.

Підходить до столу, бере аркушик і починає писати.

Підете в аптеку і це покажете. Те, шо зверху отут, п'єте, як давлєніє повишене, те, шо знизу – як понижене. Поняли?

Тьотя Маша: Поняла, доця, дай тобі Бог здоров'я.

Марина: Ти її перший раз бачиш. Ти знаєш, які в неї алергії? Ти хоч думала про причину, чи це щитовидка, чи діабет, чи...

Люся: Маринка, давлєніє – це давлєніє, от і всьо. Причина – возраст. Ідіть, бабо, і не слухайте її, бо вона в нас дуже умна.

Тьотя Маша з кряхтінням встає.

Тьотя Маша: Начитаються своїх етіх... права вона буде защіщать, поки люди вмирають. Розкажу я вам, дєвочкі, таку історію. Була в мене раз, значить, плємянніца, ну, вона до сіх пор є, то я так сказала. І ото...

Марина: Можна це не тут? Тут люди працюють.

Тьотя Маша озирається на двері.

Тьотя Маша: Так нікого ж нема.

Марина: То Вам нема, а в нас отака тонна документів. Ідіть, бабо, тут Вам не клуб. Подумайте краще, як би то зібратись і з'їздити в поліклініку, якщо не хочете бути кожен день при смерті.

Тьотя Маша: Йопа мать, шо за люди пішли...

Люся: Давайте я Вас проведу в аптеку, то Ви мені все розкажете, поговорим гарно собі. То наша фельдшерша вєчно занята, а в мене ше документів нема.

Тьотя Маша: Та спасібо, не нада.

Люся: Пішли, пішли, бабо. У вас же давлєніє, то я Вас підддержу, якшо шо. Вам вобщє менше по сонцю ходить нада.

Приобіймає тьотю Машу. Вони виходять. Марина проводжає їх поглядом, підсуває до себе "перинатальну патологію" і закривається нею.

За деякий час Люся повертається.

Марина: Слухай, ти взагалі щось маєш? Розум там чи голову, не знаю.

Люся: Перед тим, як розсуждать про чужі голови, перше вийми свою з облаков.

Марина: Це не в нашій компетенції. Ми не повинні...

Люся: А шо ми повинні? Лишать людину вмирати? Сажать її в автобус у тридцятиградусну жару, хай їде два часа в поліклініку, шоб їй виписали то же саме?

Марина: Це вже не наші проблеми.

Люся: Не твої, канєшно. Ось твої проблеми.

Підходить до столу, бере "перинатальну патологію" і шумно її згортає.

Ти думаєш, шо це тебе шось навчить. Лізеш непонятно куда, а перед тобою люди вмирають, живі, сука, люди, плачуть, просять "Маринка, рідненька, та поможи, та зроби шось", а ти їх посилаєш нахуй, бо в тебе нема компетенції. Як випєндрюваться, то вона всьо знає, три роки сиділа випєндрювалась, блять, а як шось зробити, то в нас зразу компетенція загубилася!

Марина: Чим менше знаєш, тим більше праведного гніву. Самодурка.

Люся: Це я самодурка?

Сміючись, зупиняється посеред кімнати.

Маринка, а знаєш шо? Я знаю, чого ти вступні екзамени завалила.

Марина: Ну-ну.

Люся: Вєчно ти впереді всіх. Проходим анатомію – ти вмєсто того, шоб просто вивчить, лізеш непонятно куда, шось читаєш, якісь статьї, якісь отклонєнія, раз-два – вже біохімія, і шо, шо в нас її нема, так мені ж інтєрєсно, так всьо ж у нас взаімосвязано, а вчать нас дураки – одна ти умна. Вся у високих матеріях. А вєну ти найти вмієш? А як тобі покажуть, де болить, ти поймеш, шо це? А заспокоїть больного, сказать, шо всьо харашо, тьотінька, ти в моїх руках, я тебе вилічу?

Марина: Твої поверхневі знання. Без суті, без обґрунтування, без нічого. Шаг вліво, шаг вправо – і все.

Люся: Зато тобі твоя суть багато чого дала, не спорю. Сидиш тепер тут, а не в своєму Києві.

Маруся: Хто б казав.

Люся: А я й не претендувала.

Марина: Воно й видно. Чому ж ти, така прониклива, мені тоді ще не сказала, що я не так роблю?

Люся: Тоді я думала, шо ти правда шось стояще знаєш. Строїла ти з себе знатно! А тепер я поняла.

Розвертається і йде в акушерську.

Марина: Ти можеш розуміти скільки хочеш. Отам сиди, дітей витягай і їм розказуй, яка я погана. А до моїх пацієнтів і до моїх рішень не лізь.

Люся, перекривленим голосом: Не лізь!

Заходить і гримає дверима. Марина сидить мовчки. Кілька разів підтягує до себе книжку і в ту ж мить відсовує її.

Хтось стукає у двері. Марина закочує очі. Заходить молода вагітна дівчина. Марина полегшено зітхає.

Марина: Вам он туди.

Показує на акушерську.

Хоч матиме чим зайнятися.

Дівчина йде. З акушерської чути захоплені вигуки. Тоді знову западає тиша. Марина втомлено лягає на стіл, уклавши голову на руки, і заплющує очі.

За дверима чуються кроки. Заходить Славік, чоловік років шістдесяти, і, хитаючись, намагається дістатися до Марини.

Славік: Сука! В жизні так не було. Я здохну, я щас здохну.

Хапається за живіт. Марина піднімається, заспано витирає очі.

Марина: Може, треба менше пити?

Славік: Ти мене, блять, ше жизні поучи, дєвочка. Хто така? Або лєчи, або завались.

Марина: Я не маю права. Ви повинні звернутися до сімейного...

Славік: Ах не маєш, блять? Тобі зарплату дають, а ти не маєш?

Підходить іще ближче. Марина кривиться, обмахує себе рукою, як віялом.

Марина: Чого вам треба?

Славік: Да як видиш, блять, живот! Мені оце, помниться, ножа один мужик в клубі всадив, і то так не боліло, блять, я встать не можу. І трясе, як будто шось сидить у мені, і рвота така, блять, та я себе чєловєком вже не чуствую.

Марина: Живіт і судоми... дивна комбінація.

Перекривлене лице змінюється на зацікавлене.

Розумієте, я взагалі не маю права...

Славік: Шо ти там не маєш?

Марина: Але заради експерименту... такі випадки не можна...

Оглядається. З акушерської чути свист чайника і сміх. Марина встає, підходить до Славіка, уважно оглядає його. Зупиняє погляд на обличчі.

Марина: Плями...

Славік: Шо?

Марина мовчки бере його за руки, обдивляється їх.

Марина: І тут плями. Розстібайте сорочку.

Славік: Ти шо, єбанулась?

Марина: Слухайтесь, бо я знаю краще.

Сама розстібає йому кілька ґудзиків. Славік починає труситися.

Славік: Шо ти зириш, блять. Я тобі прийшов, бо мені больно, я щас здохну от болі, а ти, сука, з мене стріптізьора дєлаєш?

Марина: Заспокойтеся. Традиційне лікування тут не допоможе, бо у Вас складний випадок.

Славік: Хуїпадок! Ібупрофєна мені дай і одпусти з миром, умна, блять, нашлась. Америку ізобрєтає.

Марина його не слухає. Тяжко дихаючи і щось бурмочучи собі під ніс, вона хапає зі стола якийсь аркуш, відриває шматок скотчу і вішає його на стіну.

Марина: Диференційний діагноз... диференційний діагноз...

Славік, матюкаючись собі під ніс, сідає біля стола. Марина хапає ручку, підходить до стіни, починає писати.

Марина: Біль у животі... судоми... агресія... атаксія...

Славік: Пиздець, блять, приїхали.

Марина: Шкіра вкрита висипом... утруднене дихання...

З акушерської визирає Люся.

Люся: Маринка?

Марина: Пішла звідси.

Люся: Ото добрий день! А хто це тікішо казав, шо не лікар?

Марина: Це надзвичайна ситуація. Йди, ти нічого в цьому не розумієш.

Починає з'єднувати симптоми лініями. Люся якийсь час спостерігає, перезирається зі Славіком, знизує плечима і йде в акушерську. За якийсь час Славік перестає трястися і втуплюється в Марину.

Славік: Ти там, блять, довго будеш монькаться?

Марина: Фіброміалгія? Не пояснює плями... Васкуліт? Не пояснює все інше...

Славік згинається від болю.

Марина починає ходити кімнатою туди-сюди.

Марина: Зараз... зараз... Боже, як мало я знаю. Вчиш-вчиш, і що з того, що вчиш? Не навчили... а я-то думала... але відпустити – це визнати поразку...

Замовкає. Раптово її кроки пришвидшуються. Вона бере зі столу книжку, починає її гортати. Знаходить сторінку. Повертається до аркуша. Починає обводити симптоми.

Ага... ага... і від сонця висип... нейровісцеральні симптоми... ага... твою ж... ой... точно... але чому рецидив? Ага...

Обертається до Славіка.

Ви останнім часом багато п'єте?

Славік: Знов, скотина, лізе в душу. Та п'ю, блять, весь час п'ю, бо жизнь, сука така, заставляє.

Марина: Значить, алкоголь був тригером. Все сходиться.

Переможним поглядом оглядає кабінет.

Знали вони, знали, від кого відмовляються, але вже пізно. Я їм ще покажу. Успіх – це праця, чорна, невдячна праця, після якої приходить блаженство. Так, так, якщо тобі важко, то ти на правильній дорозі, якщо життя підсуває тобі нездоланні перешкоди, воно випробовує, чи варта ти...

Славік: Ти мене, блять, лічить собираєшся?

Марина повільно переводить погляд на Славіка, ніби до цього його не помічала.

Марина: Так, звісно, звісно, тепер це легко... порфірія, у Вас порфірія, неймовірно, але все сходиться, гем, гем внутрішньовенно...

Озирається по кімнаті.

Ага, отут гем. Прямо тут! Ну-ну... я й забула, що... що ж, доведеться Вас госпіталізувати, викличемо швидку. А до того я полегшу стан. Глюкоза внутрішньовенно.

Підходить до шафи, бере банку з розчином глюкози і шприц. Славік встає зі столу і починає відступати у бік дверей, його лице налякане.

Славік: Слухай, я сам щас поїду в больніцу. Сам собі спокойно доїду, і мене вони там вже вилічать.

Марина: Та Ви що? Укольчика злякались, чи що?

Славік: Я, блять, чувствую, шо шось ти дєлаєш не то. Чи случайно, чи спіцально, шоб хуже зробить, але я не буду...

Марина: Але ж Ви розумієте, що я знаю тро-ошечки більше, ніж Ви?

Починає наближатися до нього з наповненим шприцом. Славік відступає.

Славік: Об'ясни ж, блять, шо ти там надумала?

Марина: Та нічого особливого. Порфірія – це генна мутація, при якій один із ферментів синтезу гему дефектний, через що проміжні продукти синтезу акумулюються...

Славік: Шо, блять? Відійди, не трогай мене!

Марина: Та це глюкоза. Цукор.

Легенько торкається його руки. Славік здригається.

Славік: Послухай, дєвочка. Тепер послухай мене спокойно. Я як пив, то закусував. Сметанка там, огурчіки, помідорчіки квашені, всє дєла, понімаєш? Може, воно од того буває?

Марина хитає головою.

Марина: Ви розумієте, що зараз хочете виправдатись? Сметанка не пояснює плями. Не пояснює атаксію. Не пояснює...

Славік: А коли я напився, то пішов гулять по селу. То у мене привичка така єсть. І от іду я рядом с пасєкою і думаю: шось сладєнького би щас...

Марина: Навіть не намагайтеся...

Славік: І поліз я, значить, в улєй...

У кімнату вбігає Люся.

Люся: Почекай мене там, Свєточка, я щас вернусь. Маринка, Маринка, не кажи мені, шо ти не узнала бджолині укуси.

Марина: Але...

Люся: Шо ти два часа думала і назвала їх... як?

Славік: Порфірія, блять!

Підбігає до Славіка і дивиться на його руки.

Люся: Маринка, блять, тут є жала. Торчать. Красна дирка і вокруг неї опухло.

Марина переступає з ноги на ногу.

Люся: Я дам Вам обєзбалююче, а тоді визвем скору. Нічо особєнного, але полежать, прокапаться, желудочок промить було б не лишнє.

Марина: Ти не повинна...

Люся: Іди подиши воздухом, доктор Хаус, бо шось всі тобі сьодні брешуть.

Марина з розбігу сідає на стілець, хапає книжку й стукає нею по столу. Тоді встає, зриває аркуш зі стіни і рве його. Опирається спиною на стіну, сповзає по ній, сідає на підлогу.

Люся: Порфірія ти нещасна. Ідем, дам Вам таблєтку. Свєточка, ви мене простіть...

Відодить Славіка в акушерську. Марина лишається біля стіни.

За деякий час із акушерської виходить Свєточка і йде, тримаючи руки на животі. Потім до пункту під'їжджає швидка. Люся виводить Славіка. Люся повертається. Марина сидить так, як сіла.

Люся: Шо, дальше не лізти в твої діла? Глюкоза внутрівєнно?

Марина не відповідає.

Люся: Ну слухай...

Марина: Давай, насри в душу. Ти це вмієш.

Люся: Які слова, Маринка, які слова. А коли ти мене так? Коли я зачьоти завалювала, де, оказувалось, "елємєнтарні вопроси"?

Марина, глухо: Мстишся?

Люся: Даже не думаю. Вставай, Маринка, і пішли дальше, бо це просто ідіотський случай.

Марина: А я просто самодурка.

Люся: Просто наївна трошки. І фантазерка. Давай вставай. Я заварю тобі чаю, ранком от канфєткі купила, "Ромашку" любиш? Знаю, шо любиш. Давай по ромашці. По дві. По три, а?

Марина встає, хитаючи головою.

Марина: Люська, нічого ти не розумієш.

Люся: Може, й не розумію. Зате ти в нас усе розумієш. Давай, пішли.

Бере її за руку і заводить в акушерську. Звідти чується свист чайника.

 

Сцена 3

Ранок. У кабінеті завішані штори. Марина сидить за столом і заповнює документи. Книжки відсунуті на край столу, деякі складені на підлозі. Вона пише неохоче, але коли кладе ручку, не оглядається, а дивиться тільки в аркуш перед собою.

За вікном чуються голоси. Наближаючись, вони перетворюються на крики. Марина кривиться. У кабінет вбігає четверо дітей дикого вигляду: Стас, Валєра, Саша і Юля.

Хором: Здрасьтє!

Марина піднімає на них очі і мружиться.

Марина: Щось серйозне? У мене немає часу.

Хором: Дуже серйозне, поможіть нам!

Обличчя стають жалісними, діти опускають очі. Марина якийсь час вагається, а тоді встає, відсуває документи.

Марина: Розкажіть мені всі по черзі, добре?

Хором: По черзі?

Діти перезираються, між ними пробігає смішок. Усі дивляться на Юлю.

Юля: У мене така м'язова слабкість, що часом я не можу встати. Просто паралізує і все. То руку, то ногу, то все тіло, паралізує і потім відпускає.

Стас: Моя мамка дуже любить квасолю. Весь час добавляє її в суп. Так от коли я поїм такий суп, то в мене живот болить, вся кожа жовтіє і така слабость...

Саша: У меня болит в груди, а ночью я кашляю. Бывает, что кровью. А если слизью, слизь воняет плесенью.

Валєра: І в мене в груді болить... так, буває, аж розриває, особєнно коли мені страшно чи хтось обідив... і задихаюся, задихаюся...

Марина піднімає брови, переводить погляд з одного на іншого.

Марина: Так, я заплуталась. Давайте ще раз і повільніше, мені треба подумати, зрозуміти.

Юля: Та там нема чого дуже розуміти. Я от тільки не можу визначитись: чи то це міастенічний синдром Ламберта-Ітона, чи то пароксизмальна міоплегія.

Стас: Я все мамці доказую, шо в мене діфіцит глюкозо-6-фосфат дегідрогенази, а вона мене б'є і дальше квасолю варить.

Саша: У меня аспергилёз.

Валєра: У мене ета... як там... ну ета, каме... мека...

Юля: Кардіоміопатія такоцубо.

Якийсь час усі стримуються. Тоді починають реготати. Марина відступає назад.

Марина: Ви...

Валєра: Ой, бідні ми, нещасні, неща-а-асні...

Стас: Ніхто нам не вірить, але Ви вже точно нам поможете.

Юля: Диференціально! Діагностично!

Марина мовчки хапає ротом повітря, а тоді починає кричати.

Марина: Ви, блять, подонки, ви... сука... слухайте сюди...

Всі: О-о-о!

Марина замахується. Сміючись, діти відбігають до дверей.

Марина: Пішли... нахуй... звідси... нахуй...

Юля: Чули? Доктор Хаус вміє материться!

Валєра: Талантлівий, однако!

Втікають за двері. Марина поривається за ними, спотикається, мало не падає. Якийсь час вона стоїть мовчки, тоді починає схлипувати. Зачиняє двері на ключ. Сідає, кладе голову на стіл і схлипує все частіше, спочатку намагається себе стримати, а потім скрикує і заходиться в риданнях.

З-за дверей акушерської виглядає Люся, якийсь час зацікавлено оглядається, а потім мовчки зачиняє двері.

У двері пункту періодично стукають. Марина лишається нерухома.

 

Сцена 4

У вікні темніє, тоді знову світліє. Весь цей час Марина лежить головою на столі. Нарешті встає й відчиняє двері, щоб сісти назад за стіл. У кабінет починають набиватися люди. Вони заходять і виходять, шепочуться, але Марину не чіпають.

Темніє і світліє. Марина піднімається, сідає рівно. Біля її столу знов утворюється черга. Вона байдуже дивиться на жінку, що підходить першою.

Жінка: Здрастє! Шось серце побалює в мене, дорогенька...

Марина: До сімейного лікаря.

Жінка: Але...

Марина: Наступний.

Жінка відходить.

Хтось із черги: А ми не укладали декларацію! Нам тепер шо, здохнуть?

Марина: Як хочете.

Хтось із черги: А порфірії Ви діагностуєте без сімейного лікаря?

Марина не відповідає. Черга щось кричить і поступово розріджується, залишаючи Марину на самоті. Знову темніє.

У кімнату забігає Люся. Вона обвішана пакетами з цукерками, булками, фруктами. Марина піднімає очі.

Марина: На Тосю схожа.

Люся: На кого?

Марина: А що святкуємо?

Люся підходить до столу й розкладає пакети.

Люся: Тосі там у неї якісь... зовсім замучена. Представляєш, зараз приїде мій хлопець.

Марина відкриває пакет, дістає "Ромашку" і з'їдає.

Марина: Уточню: а котрий з хлопців?

Люся: Ну ти язва! То було один раз, і то я тікі місяць не могла опрєдєлиться, а ти... тепер у мене один. Один навсігда, тільки шо далеко ми. Вадим. Представляєш, сів на поїзд, звоне мені і каже: є діла, їду до тебе в село на місяць.

Марина: Ясно. Ну то не буду вам заважати.

Піднімається з-за столу.

Люся: Сто-ять! Ти нікуда не йдеш. Накриваєм зараз стіл і всі вмєстє сидим п'єм чай.

Марина: А до чого тут я і ваші шури-мури?

Люся: Тобі розвіяться нада. Поговорим. Поїмо. Пошутим. Він знаєш який у мене інтєрєсний? Пісатєль!

Марина: І що ж він пише?

Люся: Та всяке. Раз своє коріння вивчав. Бабушок там, дєдушок, знаєш. Тепер, може, про нас шось напише.

Марина: Цього ще не вистачало.

Неохоче починає накривати на стіл. Люся ставить чайник.

Чується стукіт у двері. Люся скрикує так радісно, що Марина затуляє вуха руками. На цей скрик двері відчиняються. На порозі стоїть хлопець із рюкзаком, розміром трохи меншим за нього самого, і посміхається. Люся кидається йому на шию.

Люся: Вадічку! Як доїхав?

Вони довго обіймаються. Нарешті Вадим опускає Люсю на підлогу, і Марина підходить до нього, подає руку.

Марина: Поважаю Ваш героїзм. Погодитися витрачати життя в цій дірі заради коханої – це подвиг.

Вадим нервово сміється.

Вадим: Заради... ні, звичайно, Люсінька – це номер один, але чому ж витрачати? Я сюди відпочивати приїхав і творити.

Марина: Творити? А, розумію, природа там, пейзажі. Можна написати вірш. Сідайте.

Вадим залишає рюкзак біля дверей і йде до столу. Усі слідують за ним. Люся притягує стілець. Марина розливає чай у три чашки.

Вадим: Природа – то добре, але мене більше цікавлять люди. Особистості, знаєте. Їхні долі, їхні душі...

Марина проливає чай.

Марина: І Ви приїхали сюди шукати особистостей? У село?

Люся відводить очі.

Вадим: Та тут же сам колорит! Хати... родини... історії... Ви ж самі, мабуть, чуєте стільки історій, поки працюєте – я Вам заздрю.

Марина пирхає.

Марина: Що там слухати? Про п'янки? Про город? Про то, хто їбав чию мамку?

Вадим: Як Ви так про людей...

Марина: Це такі люди. Тільки наполовину. Без думок, без інтересів, без майбутнього.

Вадим: Як можна так думати?

Люся: Давайте зміним тему.

Марина: Ні, ну а що Ви в них знайшли? Екзотика? Тоді ясно. Скоро набридне.

Вадим: Знаєте, я ніколи не зустрічав у селі таких гнилих і обмежених людей, як Ви. Тут усім байдуже на те, хто ти, тут тебе приймають і люблять, а вже любити вони вміють так, як ніхто. А ви, міські сноби, бризкаєтесь ненавистю, і ви, по суті, єдині тут недолюди.

Марина підхоплюється.

Марина: Я? Міська снобка?

Люся намагається втримати Вадима, але він теж встає, опершись руками об стіл.

Вадим: Ви! Хто Вас узагалі пустив до людей?

Марина: Міська! Я росла в цій гнилі все життя. З самого дитинства порпалася в грязюці, копала картоплю, годувала курей. І всі вони навколо. Злі, тупі, язикаті. Як же вони ненавиділи мене просто за те, що я була розумніша за них, старанніша за них, краща за них. Вбити були готові.

Вадим: Очевидно. Я теж би ненавидів людину, яка кожен день мені демонструє, який я тупіший за неї, ледачіший за неї, гірший за неї.

Марина: Значить, розум треба ховати?

Вадим: Значить, треба хоч припускати, що Ви можете бути не найрозумнішою.

Марина: Серед них я такою була!

Б'є кулаком по столу. Люся хапає чашки і відносить їх в акушерську.

Потім дали місто. Три роки свободи. Три роки серед нормальних людей, які знають, що таке повага. Я думала, що вирвалася, і раптом знов опинилася тут, знов утопилася в цьому болоті, і Ви так само втопитесь – я обіцяю!

Вадим: Я так розумію, тут Ви теж узялися демонструвати власну вищість.

Із акушерської чути тихе хихотіння.

Марина: Тут вони теж узялися демонструвати, що я для них ніхто. Напалися, як мурашня, нарозпускали пліток, тільки про мене й триндять на своїх зборищах.

Вадим сміється.

Вадим: Тільки про Вас! Про все інше й думати забули.

Марина: Схоже на те.

Вадим: Як усе печально. Люся, пішли звідси, прогуляємося вдвох.

Люся: Вадічку, вона не всігда така, не подумай. То просто робота тяжола, настроєнія нема, ото і зривається.

Вадим: Ага, я бачу.

Люся вибігає з акушерської. Вадим бере її за руку, і вони збираються йти.

Марина: Згадаєте мої слова, коли з Вами станеться те саме.

Вадим: Куди мені! Я не настільки дивовижний, щоб про мене день і ніч говорило все село.

Виходять. Марина лишається стояти біля столу і дивиться їм услід.

 

Сцена 5

Холодний осінній ранок. Вулиця біля фельдшерсько-акушерського пункту. На вулиці розбитий ринок, люди шумлять і ходять туди-сюди. По центру стоять вагітна Свєточка і тьотя Маша, навантажені пакетами.

Тьотя Маша: У тебе ото бувало, рибка, шо ти вроді як проснулася після страшного сна? І так легше... легше... і жить хочеться...

Свєточка: От шоб таке мені зараз. Я вже й забула, шо таке жизнь і як можна жить. Ото знаєте, мєчтаєш поїхать там в Турцию чи машину купить, а потом того всього вже даром не хочеш, і мєчти твої – хай би не отікали так ноги, хай би не тошнило, хай би можна було на спині спать.

Тьотя Маша: І шо ти думаєш, так має буть? Шо так у тілі женщини задумано? Шо ти здорова?

Свєточка: Та нє... поїхать треба, обслєдуваться, гроші, врємя...

Тьотя Маша: І шо? І шо, я тебе питаю? Накормить врачів ікрой? Хватає ідіотів, голодні не остануться! Шоб я ше колись до них ішла. Ти правда думаєш, шо хоть одну суку там волнуєш?

Свєточка: Та ж он як вони вас виходили. То встать не могли, а он як бігаєте.

Тьотя Маша: Вони!

Хвацько перекидає пакет на плече і сміється.

Всьо, шо вони можуть, так це пиздіть. На остальне їх не хватає. Але я їх, якшо чесно, даже понімаю, бо треба ж якось защіщать своє незнаніє. Ти думаєш, рибка, шо їх там шось толкове учать?

Свєточка: Та даже не знаю, тьоть Маш, але ж...

Тьотя Маша енергійно хитає головою.

Тьотя Маша: Отак, як наша фельдшерша діагностірує, так і учать. Нє, Свєта, мені в голові не укладується, як ти, молода така, прогрєсівна, позволяєш їм себе калічить. Я тобі біше скажу. Іменно з-за таких, як ти, вони ше живуть і ше процвітають. Ти їм віриш, ти до них тянешся, а вони про тебе нічо не знають, кромє того, шо в тебе є кошельочок і ти його до дна витряхнеш, тікі б тобі стало легше.

Свєточка: І шо, хіба ж не стає?

Тьотя Маша: Та ніколи в жизні! Ну хіба відкачають раз, як вже вмирать будеш, і то потом від того відкачування ше будеш лічиться... не можна, моя рибка, не можна так, як вони. Не можна односиться до тіла, як до машини. Тіло – воно живе.

Свєточка: Ну ви мені сказали новость!

Тьотя Маша: Та дослухай! Тіло – воно... та шо тобі сказать? Я стара, я немощна, я глотала ті таблєтки, від тих таблєток ше хуже, я вже думаю, бо вони мені внушили: старость є старость, і нічо ти їй не зробиш. Але то як стало зовсім невиносімо, то я вже не видержала. Пішла до Давидихи. Думаю, як не поможе, то хоть удвох поплачем. То я зайшла, чуть не вдвоє згинаюсь, а вона мені з порога: хто ж із Вас, бабо, все життя висмоктав? І проговорили ми часа так два чи три... оказується, моя рибка, серце болить, як людина одинока, і давлєніє в ньому, коли там таїться боль. А в Давидихи руки целєбні і слова святі. Я як від неї вишла, то вже три дня не хожу, а літаю.

Свєточка: Бабо, та то вам...

Тьотя Маша: Я тобі клянуся, шо ше ні разу давлєніє ні піднімалось, ні опускалось!

Свєточка киває й піднімає пакети, щоб іти.

Тьотя Маша: Ей, а ти це куда?

Свєточка: Я поняла вас, бабо, але я вже піду, бо сил нема стоять.

Тьотя Маша: Рибка моя, та пожалій себе! Іди до Давидихи німєдлєнно. Вона якраз щас, по-мойму, тут травки продає, щас я тебе відведу.

Свєточка: Та нє, я, навєрно, якось в другий раз...

Тьотя Маша: Та помилуй! Ти знаєш, шо таке бєрємєнность? Бєрємєнность – це коли жінка найбіше в свойому житті жінка, коли в неї найбіше сили. Ця сила має розривати тебе, рухати, возносити, а ти слабнеш, вянеш... це шось не так.

Свєточка: Та шо ви...

Тьотя Маша: А якшо порча? Нє, ти подумай, а якшо? В тебе муж хороший, домік новенький, дитинка, а он у Ельки нічо нема. Одна і зла. Завидує. Є такі зглази, шо й на смерть дитинці.

Свєточка здригається.

Свєточка: Бабо! Мовчіть про таке...

Тьотя Маша: Не мовчіть, а думай, поки не пізно, шоб локті потом не кусать.

Тягне Свєточку за собою. Та не опирається. Натовп розріджується, і стає видно білий павільйон Давидихи. Стара, згорблена, вона сидить під ним. На пластиковому столі розставлені банки й пакетики з трав'яними зборами.

Тьотя Маша: Дєвочку Вам привела. Спасіть! Тяжко їй виношувать, каже, шо жить так уже не може.

Давидиха піднімає очі.

Давидиха: Шось дєвочки в нас слабенькі пішли.

Тьотя Маша: Екологія!

Давидиха: Воно-то екологія, але кажу вам, шо не тільки. В нас жінка перестала бути жінкою... я ж дивлюся, я ж бачу, як вони ходять, шо й часом не розбереш, чи воно хлоп, чи воно баба. І то ж думають, шо воно їм так минеться. А як вже ж хочеш бути хлопом, то чого ти рожаєш дитину? Да ти хоч на оцю глянь. Думаєш, шо тобі дитинка спасіба скаже, шо ти вділа ці джінси? Ти ж їй ручки пережала, ножки пережала, потом з кривими родяться...

Свєточка: Так мені ж холодно...

Давидиха: Холодно! Ото від того, шо ти думаєш тільки про себе, тобі дитинка й відплачує. Болями, страданнями – "та ж згадай, шо я в тобі ше сижу, мамочка!". Іди й стань жінкою, а не чим попало, тоді й матір'ю, може, проще буде стати.

Тьотя Маша: Ти б її лучче подивилася, бо хто його знає, шо там може буть.

Давидиха: Та все й так ясно. Ну ладно, підходь сюда.

Свєточка заходить за прилавок. Давидиха кладе руки їй на живіт і починає щось бурмотіти. За деякий час здригається.

Давидиха: Боже... ой... ой Боже!

Свєточка блідне.

Свєточка: Ні, ні, не кажіть...

Давидиха: Ти це чуєш? Ай, де тобі... в тебе дитинка так затрепетала! А я вся спотіла, замлоїло мене так... заклята ти, доцю, і мале твоє закляте.

Свєточка: Хто?!

Давидиха: А звідки ж мені знати.

Заплющує очі й починає водити руками по животу.

Давидиха: Хтось, кому ти дуже довірилась. Хто робить вигляд, що турбується про тебе. Хто знає, як ти хочеш назвати дитинку, бо прокляття було на ім'я...

Свєточка: Вітя? Та це ж його дитина!

Давидиха: Ні, це жінка.

Тьотя Маша: Свєта, якшо шо, я ж даже поняття не маю, як назвати! Ти ж мені даже не сказала, дівчинка чи хлопчик...

Свєточка: Не знаю я ніяких жінок!

Давидиха починає постукувати по животу пальцями.

Давидиха: Молода гарна жінка...

З натовпу навколо них виходить Люся. На ній – велика шапка-вушанка, у руках – пакети, які вона ледве втримує. Щось тихо наспівуючи, вона йде по ринку, поки не помічає Свєточку.

Люся: Люди... а це шо?!

Впускає пакети. Всі обертаються до неї.

Люся: Свєтуля, рідненька моя, шо ти тут робиш? Шо вони тобі роблять? Ти ж записана до мене на прийом! Свєта, та що таке?

Свєточка мовчить, втупившись у неї.

Люся: Свєтуля, ти шо, дурна? Це ж шарлатани!

У Свєточки починають трястися руки.

Свєточка: А яка ж забота! "Сідай до мене, ріднулічка, щас ми з тобой поговорим. Розказуй, розказуй..."

Люся: Я тебе не понімаю.

Свєточка: "Ти мені як подружка! Лучша подружка!"

Виходить з-за прилавка, починає насуватися на Люсю.

Свєточка: Позавидувала? Шо в мене сім'я, а тобою твій пісатєль награється й кине? Шо в мене дитина, а тобі остається витаскувать чужих?

Люся: Та про шо ти?

Свєточка: Відьма! Сука! Та шоб ти згоріла в аду!

Тьотя Маша: Бач, вони всі там такі в тому врачєбному кодлі.

Свєточка накидається на Люсю й намагається її вдарити. Люся закривається руками.

Свєточка: Ніхто... не сміє... трогать... мою... дитину...

Люся падає на землю, захищаючись від неї. Їх починають оточувати люди.

Люся: Свєта, Боже, вспокійся...

Свєточка: "Упокійся", ти хотіла сказать?

Люся відповзає на кілька метрів і встає.

Люся: А шоб ти, Свєта, з'їла, шоб так сильно не...

Переводить подих.

Але я тобі прощаю. Токсікоз – то діло таке, житейське... заходь у гості, як попустить.

Розвертається і йде, розштовхуючи натовп ліктями. Свєта лається їй у спину.

Давидиха: Зніму будь-який зглаз! Ви можете навіть не підозрювати, що вас убивають! Консультація безкоштовно! Ще в продажі настойка пустирника, полину, хвоща, амулети, обереги, благовоння...

 

Сцена 6

Фельдшерсько-акушерський пункт. Марина сидить за столом, але на кріслі пацієнта. Люся сидить у її ногах, уткнувши голову їй у коліна, і тихо схлипує. Марина гладить її по голові.

Марина: Все закінчиться. Ми перетерпимо, ми просто це перетерпимо, чуєш?

Люся витирає сльози об Маринин халат і трохи повертає голову.

Люся: Я... н-не хочу, щ-щоб к-кінчал-ось. Я їх... я їх так люблю... всіх...

Марина: В тому-то й біда, що ти їх занадто сильно любиш, от і розпустила.

Люся: Н-ніхто. Ніхто за д-два дні. Я вж-же ж пішла, шо ж... дум-мала... може, шось сталося у них? У всіх... я боялася... я пішла... іду така, а мені так страшно за них... сунуся в дверь Мілочці, яка... яка з двійнею...

Знову падає Марині на коліна і плаче. Марина пригортає її ближче до себе. За деякий час Люся знов піднімає голову.

Люся: А вона вийшла... вийшла і як товкне мене, шо я чуть не впала... і хреститься... і очі такі напугані, як ніби я смерть, а я питаю, як так, а вона як мене обматюкала, як з двору витолкала... а я в другий двір... а там...

Марина: Не треба. Я зрозуміла.

Люся заплющує очі й мовчить.

Марина: Який примітив. Яка обмеженість. Вони мені тепер ще огидніші.

Люся: Які б вони тобі не були, а нам нада шось робить.

Марина: Це точно. Я візьму квитки. Не в Київ, то кудись в обласний центр, там мене візьмуть на швидку, а тебе в пологовий. Якусь халупку знімемо і проживемо. І пішло воно все.

Люся ледь відчутно хитає головою.

Люся: Я їх не покину. В жизні не покину, пока не родить моя остання рожениця і пока я не буду знать, шо все в неї харашо.

Марина: Все, молодець, показала себе як благородна людина. Я побуду поганою, візьму квитки й насильно тебе вивезу, і тоді в тебе не буде мук совісті.

Люся: Маринка, ну як ти не понімаєш? Вони звелися з дороги. Повірили їй. Ходять до неї, а вона їм шо попало. Рожать ше підуть, кровотєчєніє почнеться, а вона їм шо? Повмирають же. А нас тут не буде. Нікого не буде, шоб їм помогти.

Марина: Це їхні проблеми.

Люся встає, починає ходити кімнатою.

Люся: Це наші проблеми. Нам нада вернуть їх сюда. Давай, Маринка, ти ж умна, придумай шось.

Марина: Ти теж не дурна була, поки не розтратила розум на ідіотів. Люсінька, ну як ти не розумієш, що це вибір кожної людини? В кого лікуватися і кому довіряти.

Люся: Жити чи вмерти?

Марина: Ну це теж.

Люся: Їхній вибір?

Марина мовчки дивиться на неї.

Люся: А приходити до тебе і буть посланими – це вони вибирали? Попадать в таку сітуацию, коли тобі погано, а йти нема куда, тоже вибирали? Плакать, проситься, уніжаться? Який після цього може бути виход, який вибор?

Марина: Чекай, чекай. Це через мене вона вирішила, що ти наклала на неї порчу?

Люся: Це не вона рішила, а бабка. Ти як приїхала, ту бабку десь бачила? Да ніде! Бо люди нормальні були, таблєткі пили, вакицнуваться ходили. Їм було кому вірить. А коли вірить нема кому, то всякі еті виростають, як гриби.

Марина складає руки на грудях.

Марина: Значить, це я у всьому винна?

Люся: Винна. Ти і твій непроглядний похуїзм. Знаєш, я перше думала, шо ти просто боїшся. Нічо не назначаєш, бо хочеш перестрахуваться, не наврєдить. А ти просто не терпиш, коли тебе трогають. Отвлєкають од твоїх вєлікіх дєл.

Бере зі столу "Перинатальну патологію" і з усієї сили кидає нею в стіну. Марина ойкає.

Люся: Переживаєш? А як людей отак, то не переживаєш.

Марина: У тебе все чи ще щось хотіла додати?

Люся йде до дверей.

Люся: Хотіла. Пішла ти, Маринка, далеко й надовго. Я бачить тебе не хочу.

Марина: А як треба було списати, то бачить хотіла?

Люся: Ти ще скажи, що та порція уніженій, яку ти виливала мені на голову, не була тобі усладою.

Гримає дверима. Марина встає, піднімає "Перинатальну патологію", перегортає кілька  сторінок.

Марина: Добре, що не порвала.

 

Сцена 7

На підлозі пункту сидять Люся і Вадим, вони схилились над ватманом і щось на ньому малюють. Навколо них розкидані ароматичні свічки. На спинці стільця для пацієнта лежить пишна зелена сукня. На столі книжок більше, ніж зазвичай, за ними ледь видніється голова Марини.

Вадим: Я тут зірочки намалюю?

Люся: Та нє, ти шо, тут нада йолкі. Такі тіпа чорні по всьому низу листа, ну шоб як сілуети, ліс темний тіпа, тоді загадочно буде.

Вадим схиляється нижче, малює.

Марина: Боже, було б оце чим зайнятися.

Люся: Домалював? Тепер пиши тута текст, я тобі в цьом полностью довіряю. А я піду плаття мірять.

Люся встає. Вадим зачаровано на неї дивиться.

Вадим: Тільки я от думаю, як тебе обізвати. Ти мені пробач, але "Людмила" – це ім'я для бабки, а не для молодої відьми.

Люся: Тому шлях єдиний – Лючія.

Вадим дивиться ще захопленіше. Люся прикладає палець до лоба. Обоє сміються.

Марина: У робочий час!

Люся підходить до стільця, хапає сукню і втікає в акушерську.

Марина: Я знаю, що ви мене ненавидите, але подумайте про неї. Ви ж її ніби любите. Поясніть їй, вона ж не в собі. Вона ж потім буде плакати.

Вадим виводить текст на ватмані. За деякий час повертається Люся в зеленій сукні. Шлейф сукні волочиться по землі.

Вадим: Я б потрапив під твої чари.

Люся: А мені кажеться, шо це вже трошки перебор.

Марина: Та не бійся, клюнуть. Вони таке люблять.

Вадим дописує букву й піднімає ватман.

Люся: Вообщє, Вадічок, я вже шось сумніваюся.

Вадим: Люська, та ти ж така актриса! Що та бабера на твоєму фоні? Та я готовий матку відростити, щоб до тебе прийти на прийом!

Люся: Не треба.

Вадим: Ти їм як те-се, як їх круть пальцем, а от магічні щипчики, а це зілля, а от я вашій дитині енергію передам – вони й не здогадаються, що ти їх взяла й полікувала.

Марина: Та вони й раніше подумати не могли, що вона їх лікує.

Люся поправляє сукню.

Люся: А якщо вони й далі будуть бояться зглаза?

Вадим: Зайчик, ну я ж трошки розуміюся в психології. Надприродне притягує людей зі страшною силою. І цією історією зі зглазом ти вже створила собі загадковий образ, а тепер обігруєш його. Якби ти дійсно зглазила ту жінку, то тепер би всім доводила, що нормальна. А ти смієшся їм в лице, що так, ти відьма, і з точки зору...

Люся: Так, так, ну добре. Я поняла. Але мені шось неуютно.

Вадим: Давай потренуємось. Ніби я вагітна, а ти відводиш від мене порчу.

Марина піднімає стілець, повертає його й зі стуком ставить на підлогу. Сідає лицем до стіни.

Люся: Та ну мені невдобно.

Вадим: Та давай!

Люся піднімає руки над уявним животом Вадима.

Люся: Ну... фовеа нутріціаліс краніаліс каналіс... інтервентрікуляріс люмбаріс... вена кава централіс...

Марина пирхає.

Вадим: Більше пристрасті. Не вірю.

Люся: Мускулюс фортіс плєксус клявікуляріс! Цефаліка декстера сіністра лятераліс! Осса! Осса! Експеліармус!

Вадим: Палишся, не дури.

Люся: Та я пошутила.

Вадим тисне їй руки.

Вадим: Я тобою пишаюсь. Завтра виходиш на роботу.

Люся зітхає, відчиняє двері і прикладає ватман до їх зовнішнього боку. Вадим відрізає шматочки скотчу і приклеює ватман. На ватмані – напис фіолетовими буквами:

ЛЮЧІЯ ДІ АМАЛЬФІ

ЗНАЮ, ЯК ЗАХИСТИТИ ВАШИХ ДІТЕЙ І ВАС.

ЗАХИСТ ВІД ПОРОБЛЕНЬ, РОДОВИХ ПРОКЛЯТЬ, ХВОРОБ, ПЕРЕДЧАСНИХ ПОЛОГІВ. ПОЛЕГШЕННЯ ВАГІТНОСТІ. ПЕРЕДБАЧЕННЯ СТАТІ ДИТИНИ. ПОРАДИ З ВИБОРУ ІМЕНІ. НАСИЛАННЯ ПОЗИТИВНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ. ІНШЕ

Люся з Вадимом відходять, милуючись. Марина підходить, читає напис. Знімає халат, кидає його на підлогу й вибігає на вулицю.

 

Сцена 8

Темна кімната. Завішані шторами вікна. Горять свічки. Давидиха сидить на ліжку й дивиться в стіну.

Двері розчиняються. У кімнату забігає Марина, розхристана, задихана.

Марина: Скільки ви можете псувати людям життя, а? Не набридло?

Давидиха повільно повертає голову.

Марина: Всім голову поморочили. Всім життя помутили. Вже б сиділи на старість у своїй норі й не висовувались.

Давидиха: У тебе якась біда, доцю?

Марина: Але на всіх ваших ідіотів мені плювати, робіть у своїй дірі що хочете. А Люсю я вам так не залишу.

Підходить до стола й починає задувати свічки. Давидиха не рухається.

Давидиха: Якшо чорна магія, то я цим не займаюсь. Зглажують найчастіше подруги чи просто дівки з села, як за хлопця б'ються, так шо шукайте виновну там.

Марина розкидає загашені свічки по кімнаті.

Давидиха: Можеш робити тут шо хочеш, доцю, хоч я і не знаю, нашо ти це робиш. Все одно моя смерть уже тут. Уже от-от. Я її чую.

Марина: Що ви мелете?

Далі задуває свічки, але вже повільніше.

Давидиха: Душа тремтить, серце колотиться, страх накриває. Тобі цього не пойняти. Ти мала... ти ше поки віриш, шо всесильна. А я вже бачу, шо ні в кого нема сили ні перед чим.

Марина кидає свічки. Повагавшись, сідає біля Давидихи на ліжко. Під нею скриплять пружини.

Марина: Бабо, це просто страх. Ірраціональний. З чого ви раптом подумали, що маєте вмирати? Ви ж здорова. Бігаєте по хатах і всім чаклуєте. Менше фантазуйте, і все у вас буде добре.

Давидиха: І на кого я це все лишу? На таких-от впевнених у собі дурачків, які думають, шо світ їм покориться. Де там! Розмаже без мокрого місця.

Марина: Якщо ж ви така мудра, то чому не врятуєте себе? У вас же є ключі світу. Ви ж людям долі правите.

Давидиха встає з ліжка й починає складати розкидані свічки.

Давидиха: Ти смішна. Не віриш у магію, але думаєш, ніби вона така всесильна, шо може від усього спасти.

Марина: Я думаю, що вона нічого не може. Але як ви себе ставите! Володарка всіх порухів всесвіту. Рятівниця душ. А насправді?

Давидиха повертає до неї голову.

Давидиха: А твої врачі не такі самі?

Марина: Зрівняли! Медицина будується на доказах, а не на чому попало.

Давидиха: Які можуть бути докази, коли ви про людське тіло нічо толком не знаєте?

Марина пирхає.

Марина: А хто ж тоді знає? Ви?

Давидиха: Ну труп розрізать і подивиться ви, канєшно, додумались. Але шо це вам дало? Хіба ви поняли, шо заставляє це тіло жить? Шо різнить цей труп від живої людини, яка ходе і дише, і як його вернуть?

Марина: У тілі відбуваються процеси, а в трупі не відбуваються. Точніше, відбуваються, але інші, неправильні. От і все.

Давидиха: І шо, ви понімаєте, які це процеси? Як людина дише, як думає, як баче?

Марина: Звичайно. Я вам хоч зараз розкажу. Сідайте.

Підхоплюється з ліжка й стає посеред кімнати у вчительській позі.

Давидиха: Та ну доця, шо ти оце...

Марина: Що, боїтесь, що пелена таємниці розвіється? А я вам кажу, що вже все відомо і все досліджено, і ніякої енергії життя там нема.

Давидиха: Ой Боже, морочиш голову.

Сідає на ліжко.

Марина: В основі фізіології зору лежить механізм передачі сигналу через G-спряжені рецептори. Фотон, що потрапляє на сітківку, поглинається ретиналем, ізомеризуючи його у транс-форму, внаслідок чого конформація родопсину змінюється... поки все ясно?

Давидиха: Нічо не ясно.

Марина: Ну як же? Білок...

Давидиха: Ну всьо, всьо, я поняла, шо ти знаєш. Аж голова від тебе крутиться. Но хіба ж це всьо доказано?

Марина: Абсолютно. І все це можна лікувати. Якщо лікування правильне, не потрібні ніякі надприродні сили, бо все й так стає на свої місця.

Давидиха хитає головою.

Давидиха: Якби я могла все це знать, то я б тобі шось сказала...

Марина: То будете знать! Я вам книжку принесу. Я вам уроки буду проводити, але киньте це пагубне діло, я вас прошу.

Показує на заставлений свічками стіл. Давидиха опускає голову.

Давидиха: Стара я вже, шоб книжки читати. Хіба знаєш шо? Розкажи мені, доцю, ше про серце. Все життя ото думала-недодумала, як воно отак б'ється і не устає, а ти тепер кажеш, шо і в цьому все по логіці можна поняти.

Марина: Та звісно ж можна! Це взагалі легко, але довго. Зараз приготуйтеся слухати.

Давидиха: Ой, доцю, я тільки ляжу, бо шось сидіть тяжко.

Лягає. Марина піднімає очі до стелі.

Марина: Взагалі, варто почати з основи. Я спробую пояснити простіше. Розумієте, у самому серці можуть виникати електричні імпульси, які змушують його працювати. Серце ніби б'є струмом, і цей струм розповсюджується по всіх його клітинках.

Давидиха хапається за серце.

Марина: Та ні, не бійтесь, це не як справжній струм. Вас ніхто не б'є. Просто ритмічна подача струму змушує різні частини серця скорочуватись, що й змушує його пропускати кров.

Давидиха здавлено скрикує.

Давидиха: Прийшла!

Втрачає свідомість.

Марина: Ритм серця задається... що? Ви мене слухаєте?

Оглядається, підбігає до Давидихи. Кричить. Якийсь час стоїть нерухомо, тоді починає обмацувати її шию.

Марина: Пульс, пульс! Як є пульс, то не можна... але як... а що...

Давидиху пробирає судома. Марина здригається. Розриває її халат, кладе руки на груди.

Марина: Хоч щось... ой... процесус ксіфоідеус... і вище... так... ой... ай...

Починає робити компресії. Давидиха здригається сильніше.

Марина: А може, це взагалі епілепсія, а я тут...

Зупиняється, лягає головою Давидисі на груди, заплакана.

Марина: Всесильна медицина... а я нічого не знаю... нічого...

Судоми починають стихати. Марина тремтить, хапає себе за волосся.

Марина: Вмре отак от просто.

Притискається сильніше.

Марина: Боже, яка дурна!

Піднімається.

Марина: Я не встигну. А так би встигла.

Вибігає з дому. Давидиха нерухома. За деякий час забігає з дефібрилятором, старим, ручним. Встановлює на Давидисі електроди. Дає розряд.

Сповзає на підлогу, кладе голову на ліжко. Сидить. У кімнату забігає Люся, почервоніла від холоду. На ній відьомська сукня з криво обрізаною спідницею.

Люся: Маринка, шо ти бігала? Нашо тобі...

Озирається.

Люся: Маринка, тікі не кажи, шо...

Марина: Не скажу. Це дійсно була фібриляція шлуночків. Схоже, як наслідок інфаркту, але ритм ніби відновився. Що, дуже звикла думати, що я тупіша за тебе?

Люся знизує плечима. Підходить до Давидихи, пробує пульс. Зітхнувши, тягнеться по дротяний телефон і викликає швидку. Нерухомо сидить на ліжку.

Люся: Ну Маринка, я вітаю тебе. Не чекала, шо ти зможеш.

Марина: Пішла ти.

Люся піднімає брови.

Люся: А, я вже думала, шо це тебе поміняє. Ну прости, недооцінила.

Виходить. У кімнату набиваються люди. Заходять фельдшери швидкої, кладуть Давидиху на носилки, забирають. Люди шепочуться, показують пальцем на Марину. Темніє. Всі розходяться. Марина сидить, уткнувшись носом у ковдру. Світає. Темніє. Світає. У кімнату, накульгуючи, заходить Давидиха.

Марина зривається і вибігає за двері.

 

 

ДІЯ ДРУГА

Сцена 9

Фельдшерсько-акушерський пункт. Від дверей пункту до дверей акушерської тягнеться черга. Марина стоїть біля столу. Біля її ніг лежить валіза, вона перекладає в неї книжки зі столу. Люди з черги іноді озираються, показують на неї, шепочуться.

З акушерської виходить Люся в білому халаті поверх зеленої сукні. Весело і владно оглядає чергу.

Люся: Та-ак!

Натикається поглядом на Марину. Хмуриться.

Люся: Так, часи прийома давно кінчились. Розвертаємся, йдем по домам спатки і приходим завтра. Хто не хоче йти – звоним мені по тіліфону, кажем адрєс, я прихожу. Тікі до десяти ранку не звонить, а то я вас знаю. Занесу в чорний список і будете чухать у поліклініку.

Черга незадоволено шумить.

Люся: Я шо сказала? В мене тоже, може, є лічна жизнь, ви не думали?

Починає насуватися на них і легенько підштовхувати до виходу. За деякий час усі розходяться. Люся обертається до Марини.

Люся: Це ти шо надумала?

Марина знімає халат і кидає поверх книжок.

Марина: А тобі яке діло?

Люся: Ну, во-первих, таке, шо мене зроблять завєдующою, а чим тут завєдовать, як нікого нема. А во-вторих, ти шо, дурна? Куда, чого?

Марина хитає головою.

Марина: Ми ж ніби посварені, то чого лізеш?

Люся: А того, шо ти робиш дурню і я цього так не оставлю. Ламаєш собі жизнь.

Марина: Прямо ламаю. Трагедія. Ніяк без твого села не проживу.

Люся: Проживеш чи нє, а рік досидіть тобі нічо не мішає.

Марина: Оця позорна черга біля твого кабінету не мішає? Ці плітки не мішають? Ця ненависть?

Люся зітхає.

Люся: Ясно. Завидуєш, шо мене полюбили, а не тебе.

Марина: Я не заздрю. Я...

Люся: В нєдоумєнії. Як-то така дура, так ше й знахарка, і отак, а я, таке світило, отак. Ну шо ж, Маринка, мені тобі сказать. Вчора ти, сьодні я, завтра знов ти.

Марина хитає головою.

Марина: Ти навіть мене не слухаєш. І не треба тут оце філософствувати. Я би все прийняла, все перетерпіла, але коли ти рятуєш людину, а ця людина і всі інші кажуть, що ти намагалася її вбити, то воно вже трошки занадто.

Люся всміхається, сідає на край столу.

Люся: Я знала і ше якось могла понять, шо ти йшла в медицину за всякими научними успєхами і признанієм общєства. Но йти в медицину і чекать вдячності – це, канєшно, сильно.

Марина: Я врятувала...

Люся: Ну врятувала, цяця, і шо? Памятник тобі ставить?

Марина: Я не кажу пам'ятник, я не кажу навіть, щоб вона мені дякувала, але поливати гівном...

Люся: Ну то й шо? Забудеться. Ти маєш бути щаслива з самого факту, шо ти її спасла, шо дала їй жизнь, шо вона благодаря цим слухам закинула цю дурну магію, бо боїться, шо ти знов попробуєш напасти.

Марина: Знайшла так знайшла радість. Теж мені Поліанна.

Люся: Да яка Поліанна? Тобі так любий нормальний врач скаже, бо це нормально – радуваться, шо хтось живий, так ше й живий благодаря тобі.

Марина опускає голову на стіл, заривається руками у волосся.

Марина: Ні, це все не для мене і не про мене.

Люся опускає очі на валізу з книжками.

Люся: Я замітила. Може, й не для тебе. Но горячиться так не треба, бо тобі особо й нема куди йти.

Марина: Зате тобі є. Матронушка. Багато вже зглазів зняла?

Люся зістрибує зі столу.

Люся: Зглази зглазами, а діти родяться здорові. І хто прийшов з давлєнієм, той виходить без давлєнія.

Підходить до вішалки і бере пальто.

Люся: Але куди тобі поняти, шо в жизні буває шось важливіше за твої принципи.

Надягає пальто. Виходить. Марина лишається за столом. За деякий час встає, перевіряє, чи Люся не стоїть за дверима, повертається до валізи й починає викладати книжки назад на стіл.

 

Сцена 10

Те саме місце. Вечір. Марина заповнює документи. За вікном падає сніг. З вулиці чути вітер, з акушерської – гучний спів якоїсь попси під радіо.

З акушерської виходить Люся.

Люся: Ти як хоч, Маринка, а я вже пішла додому.

Марина: І радіо своє забери.

Люся набирає повітря, щоб щось сказати, і одразу закушує губу, опускає очі.

Двері прочиняються, у кімнату засипається сніг. Заходить хтось, закутаний в хустки. Люся й Марина обертаються. З-під хусток чути тяжке дихання. Хустки спадають. Під ними виявляється Свєточка, розчервоніла, спітніла, з прилиплим до лиця волоссям.

Свєточка: Дівчатонька!

Починає плакати. Люся кидається до неї, Марина лишається на місці.

Люся: Боже, чого ж ти не приходила?

Свєточка: Боялась тебе того шо... ти відьма... відьма... і даже цього не скриваєш... але шо вже тепер? Я збиралась їхать в лікарню... завтра збиралась... дура... ой Боже...

Люся: Почалося?

Свєточка замовкає, повільно киває.

Люся: Пішли. Давно почалося?

Скидає з неї дублянку, тягне за руку в акушерську. Марина схиляється над книжкою, але одразу закриває її, навшпиньках підходить до дверей акушерської, прикладає вухо до шпарини.

Свєточка: Давно. Часа ото в два, як ото снігопад, то я рванула, куда йти, шо робить? Біжу на остановку, сижу, чуствую, схватки все чаще, а ніхто не їде, я пробую когось остановить – не останавлюються, чоловік у командіровці, то я дома лягла, думаю, рожу вже сама, но шось як води отойшли, то страшно стало...

Люся: Йолкі-палкі, Свєта, ну як ти так можеш? Я ж тут сижу, тут чекаю тебе, тут тобі хочу помогти, а ти...

Свєточка: Ну налякали вони мене. Ну дура.

Люся: Дура, дура, але нічого, зараз родиш собі гарненько, лягай отут. Попий водички.

Марина відходить від дверей, починає ходити кімнатою.

Люся: Зараз сердечко послухаєм їй... Софійка, так? Софієчка, скоро ти до нас прийдеш, познайомимся. Зараз я й тобі дам послухати, Свєта, тікі перше... отак... ой...

Марина зупиняється посеред кімнати. В акушерській западає пауза.

Свєточка: Що таке? Не б'ється?

Люся мовчить.

Свєточка: Кажи!

Люся: Та б'ється, б'ється, тільки от... не хвилюйся, Свєтуня, тільки не хвилюйся. Якось слабенько. Але чекай... отут от краще... отут... отут?

Марина підходить до дверей.

Люся: Ану дай я тебе прощупаю.

Чути тяжке дихання. Марина береться за ручку, але одразу забирає руку.

Люся, зміненим голосом: Маринка! Маринка, йди сюда!

Марина смикає на себе двері.

Люся: І книжку свою прихвати!

Марина біжить до столу, бере "Перинатальну патологію" і, спотикаючись, біжить у акушерську.

Сцена 11

Акушерська, маленька кімнатка. Вікно обплетене сухою виноградною лозою й засипане снігом. Стіни обклеєні картинками, що зображують щасливих мам, на робочому столі лежить ще стос таких картинок. На підлозі стоїть електроплитка з чайником. Біля стіни – кушетка. Біля кушетки валяються светри, на кушетці лежить Свєточка. Її ноги вкриті покривалом з мультяшними тваринками. Люся обмацує їй живіт.

Люся: Маринка, іди пощупай. Мені кажеться, шо...

Свєточка: Шо?!

Люся повертається до Марини, прикладає палець до губ. Марина киває, залишає "Перинатальну патологію" на столі і підходить ближче.

Люся: Свєтуня, ти тікі не хвилюйся. Дихай. Нічого страшного, ми все зробим.

Свєточка: Та як не хвилюваться?!

Марина починає обмацувати живіт.

Марина, владно: Заспокойтесь, бо ви мені заважаєте.

Повертає голову до Люсі й киває. Свєточка здригається.

Люся: Тут на сантиметрів сорок стоїть, да?

Марина: Та що сантиметрів, я голову відчуваю. І серце, ти кажеш.

Схиляється, заглядає під ковдру.

Вже шийка розкрилась. У нас нема часу.

Свєточка починає плакати.

Марина: Ай-яй-яй! Поплачте. Ми вас бачили останній раз три місяці назад, і якби не ваші видумки, то лежали б уже в обласній лікарні. Може, з дитиною. Так ні ж, я не прийду, вона відьма, я...

Люся: Маринка, хватить.

Свєточка: Та ж об'ясніть!..

Люся схиляється над нею.

Люся: Дитинка лежить ножками вниз. Ну, попкою і ножками, ну як ото йог сидить, знаєте. А мала б головкою лежать.

Свєточка: І шо з цим можна...

Марина: З цим можна прийти на місяць раніше, її б вам уже десять раз перевернули.

Свєточка хапається за живіт і тихо стогне. Люся хапає Марину за руку й відводить убік. Видно, що вона хоче щось сказати, але губи тремтять.

Марина: Тихо, тихо, тихо, ще твоїх ридань тут не вистачало.

Люся: Я ж... я ж таке не вмію... я таке не прийму...

Марина: Дзвони в швидку.

Люся пирхає. Киває на вікно, занесене снігом.

Люся: Швидку?

Марина: Нічого. Гірше не стане. Давай.

Люся витягує з кишені телефон, вибігаючи з кімнати. Свєточка плаче.

Свєточка: Вона пішла сказать їм шось таке, шо мені не можна чуть?

Марина: Ні, вона вийшла на вулицю, там кращий зв'язок. Якщо він взагалі не обірвався. А ви лежіть і дихайте, бо зробите гірше.

Люся забігає. Свєточка стримує ридання.

Люся: "Машинку ми, канєшно, вам подамо, але ви ж самі понімаєте". Спасатєлі йобані, шоб вони... Маринка, я не прийму.

Марина: Куди ж ти дінешся?

Люся: Треба різать. Давай, Маринка, звьоздний момент. Ти завжди знала біше за нас усіх.

Марина: Ти смієшся?

Сама істерично регоче.

Свєточка: Яке різать? Не нада різать!

Марина: От і я кажу, лиши свої фантазії при собі. Це тобі не ковбаса.

Люся: Але ж є інструменти! І книжка...

Марина: Яка книжка? Люди цьому дев'ять років вчаться, а потім ще десять їх ні до чого не підпускають, ти про що, Люся?

Люся закриває обличчя руками. Марина підходить до столу, бере "Перинатальну патологію", гортає.

Свєточка схлипує. Її лице червоне, перекривлене.

Свєточка: Ви настікі нічо не знаєте, шо будете роди по книжці принімать?

Марина: Люся, давай, шевелись. Успокой її і будем шось робить. Дівчинка маленька, так що шанси в нас є.

Люся відбирає руки від заплаканих очей, сідає на край кушетки.

Люся: Нічого, Свєтуля, маленьке тільки осложнєніє, але то нічого, чуєш?

Свєточка: Ага.

Схиляються над нею.

Марина: Вона має повернутися і спуститися. Вона спустилася?

Люся: Вона нічого!

Встає і давить на живіт. Свєточка скрикує.

Люся: Ану впирайтесь ногами і тужтесь.

Марина: Люся, це так не робиться!

Люся: Чим скоріше вона вийде, тим краще.

Мовчать. Свєточка тужиться.

Люся: Вона не йде.

Марина: Та чекай.

Люся: Та шо чекай!

Давить сильніше. Марина хитає головою.

Марина: Щось не так.

Люся: Я зараз поверну її... може, я вже дістаю щипці?

Марина: Не спіши. Глянь, де вона там.

Люся залазить головою під ковдру.

Люся: Нема...

Копошиться під ковдрою. Свєточка завмирає, злизуючи сльози з губ.

Свєточка: Я помру?

Люся вилазить з-під ковдри, бліда, задихана.

Люся: Пуповина.

Марина: Що?

Люся: Нащупується... низько нащупується... пуповину чую, а дитинку ні. Вже як аж дуже залізти, то ніби й дитинки торкаюся, а так...

Марина впускає книжку. Свєточка дивиться на неї широко розкритими очима.

Люся: Треба було різати.

Марина: Треба було не давити!

Свєточка падає на подушку. Марина низько прихиляється до Люсі, щоб Свєточка її не чула.

Марина: Це все. Вона її, видно, так здавила, так перекрутила, що вже... тому вона й не йде.

Люся: Не може бути. Не може.

Підхоплюється, хапає зі столика фонендоскоп, одягає на себе. Прикладає Свєточці до живота.

Люся: Ще б'ється. Ще жива. Маринка, готуй інструмент.

Марина: Який...

Люся: Готуй, я сказала! Я поки її не витягну, я не заспокоюсь, я вмру, я...

Марина повільно хитає головою.

Люся: Маринка, це життя і смерть, та не будь хоть зараз такою цинічною!

Марина: Це життя і смерть, і ми маємо врятувати матір. Якщо ми зараз почнемо її різати, то вмруть обидві, Люся, ти ж не м'ясник, це ж не так...

Люся слухає фонендоскоп, захлинаючись сльозами.

Люся: Стихає!

Скидає фонендоскоп на підлогу. Кидається до шафи.

Свєточка: Спасайте дитинку! Хай я вмру, тисячу раз вмру, дитинка лишиться на чоловіка, він позаботиться, дівчата, дитинку...

Люся бере з полички скальпель. Марина підходить швидким кроком, перехоплює її руку, вибиває скальпель.

Люся: Ми ще можем спасти обох!

Марина: Не можем.

Обережно відсторонює її, порпається в шафі і витягує з коробочки ампулу. Готує розчин, заливає у шприц.

Люся: Окситоцин... ти... не можна...

Марина: Бери щипці.

Люся сідає на підлогу. Марина бере щипці, ножиці, біле простирадло. Підходить до Свєточки.

Свєточка: Спасайте дитинку!

Марина робить укол і залазить під ковдру. Свєточка скрикує. Чути, як перерізається пуповина. Марина вилазить з-під ковдри, тримаючи білий згорток в руках. Її руки залиті кров'ю. Люся утикається лицем у дверцю шафи, ридаючи.

Снігопад затихає. Марина стоїть з дитиною на руках. Люся піднімається, підходить до неї й забирає дитину. Вони стоять.

Свєточка перестає схлипувати, засинає. Марина відходить, щоб помити її. Люся стоїть з дитиною на руках. Світає. Чути виття сирени, до пункту під'їжджає швидка. Заходять фельдшери, забирають Свєточку на носилках. Один із них намагається забрати згорток у Люсі, вона не віддає. Фельдшери йдуть. Марина дивиться їм услід.

Люся робить кілька кроків назад і лягає на закривавлену кушетку, притискаючи до себе згорток. Марина вкриває її ковдрою. Темніє. Починається снігопад.

 

Сцена 12

Ранок. Акушерська. Все чисто, прибрано, на своїх місцях. Люся спить на кушетці, загорнута в ковдри, і обіймає подушку. З сусідньої кімнати чуються голоси.

Марина: Я вам сказала: вона у відпустці. Не знаю. Тиждень чи два. Вона поїхала. Ідіть. Або я, або ніхто. Не хочете? До побачення. Ні, я її не ховаю. Ні, не ховаю в підвалі і не катую. Ну перевіряйте підвал. Тільки йдіть звідси. Йдіть. До побачення. До побачення!

Люся перевертається на інший бік, міцніше притискає до себе подушку. Заходить Марина. Наливає води в чайник, ставить його, вмикає електроплитку. Підходить до Люсі.

Марина: Люсь, ну не можна стільки спати. Ти ж розсипешся. Ти у вісім лягла, а вже дванадцять. Люсь, я боюся.

Торкається її плеча. Люся знов перевертається. Сонце світить їй в очі, вона затуляє лице рукою.

Марина зітхає. Свистить чайник. Марина вимикає плитку, заварює чай у червоній чашці в білу цяточку. Додає три ложки цукру.

Люся сідає на кушетці. Її очі заплакані.

Люся: Мені снилося, шо це я її мама.

Марина приносить їй чай, намагається вкласти чашку в руки. Люся відштовхує її. Марина підносить чашку їй до губ. Люся п'є.

Люся: Ти якась не така, як завжди.

Марина: Мухи покусали.

Люся починає сміятися й одразу заливається сльозами.

Люся: Боже, які ці люди безпомощні, я не можу. І головне, шо нема разніци, вчишся ти чи не вчишся, робиш шось чи не робиш. Чи ти, чи та Свєта, чи та дитинка – всі одинакові.

Марина: Ти знаєш, що це неправда. Що є люди, які вміють усе, які витягують з того світу, які... ми просто до них не доросли. Доростемо. Треба працювати. Без кінця. Тоді такого не буде.

Люся допиває чай, лягає і відвертається до стіни.

Люся: Це все ілюзія.

Марина бере її за руку.

Марина: Це не ілюзія. Це я винна. Ти ж казала різати, я ж знала, як кесареве роблять, я ж могла, я просто злякалась.

Люся: Не тринди. Це в мене помутнєніє було... од безпомощності... он зато хоть Свєта жива. Гасає і всім розказує, шо я таки прокляла її дитину, вона вже готова була не повірить, а я прокляла і жестоко вбила... ха, це я тобі казала, шо з таких вєщєй треба радоваться?

Марина: Права була. Ти її врятувала. І ти бачиш, вона кричить, а всім все одно. Он там весь двір забитий, тебе чекають. Ти їм потрібна. Іди до них.

Люся: Нашо я їм? Ті діти, які зі мною родяться, вилізли би без мене. А які не вилізли би, то тих я вбиваю.

Марина: Через один випадок і отак?..

Люся: Ну ото ж. Для тебе чужа жизнь – це випадок.

Марина: Це демагогія, Люся. Це взагалі не про тебе. Ти ж завжди йшла й робила.

Люся: І шо? А тепер не хочу робить. Не буду. Шо ти до мене пристала?

Люся утикається лицем у подушку. Марина зітхає, вкриває її ковдрою й виходить з кімнати.

 

Сцена 13

Фельдшерсько-акушерський пункт. За вікном іде сніг. Марина ходить навколо столу, перебирає книги, перекладає з місця на місце. Її губа закусана, очі опущені, рухи судомні.

Двері скриплять. Марина піднімає очі. З силою потягнувши двері на себе, заходить Давидиха.

Марина: Ви до Люсі? Ой, вибачте, до Лючії... вона у відпустці, доведеться почекати.

Давидиха: Да до тебе я.

Перевалюючись з ноги на ногу, проходить і сідає на крісло пацієнта. Подає Марині медичну картку. Марина піднімає брови.

Марина: Що, вже й це робити навчились?

Давидиха: Та як же не навчиться, як ви без цього не приймаєте, а ходить якось треба.

Марина: Ну то прекрасно. Бачите, ми творимо дисципліну. Скарги є?

Відкриває картку, гортає її. Зупиняється на одній із передостанніх сторінок.

Давидиха: Та шо скарги? Серце, серце, хуже і хуже. Вони мені вставили той... ну цей...

Марина: Карідовертер.

Давидиха: Ага, його. Ну він-то шось там робить, але то серце мені якесь тяжке, якось ото давить, давить, як ніби не має воно буть у мені, і така я слаба, шо вже не знаю, шо то буде.

Марина мовчить, схилившись над карткою.

Давидиха: Може, то вже була моя година, а тепер я лишнє живу.

Марина заплющує очі.

Давидиха: Ну нічого, скоро все стане по місцям...

Марина легенько струшує головою, розплющує очі. Широко посміхається.

Марина: Бабо, ну що ж ви таке кажете? Я ж вам розказувала, що медицина може все. Боже, та люди від таких страшних хвороб виліковуються, що вам і не снилось, а тут шо? Ну серце так серце, то ж вік у вас такий, що серце буде боліти. Ну слабкість, бо де тій силі вже взятися, але що з того? Хіба ж це значить, що ви не будете жити?

Давидиха: Та як я буду жити, якшо...

Марина: Мовчки! Запросто! Вам же тільки вісімдесят три. Я бачила людей, які з такою точно хворобою доживали до ста, до ста десяти навіть.

Давидиха дивиться на неї недовірливо, але видно, що вона ледве стримує усмішку.

Давидиха: І ти оце не брешеш?

Марина: З чого б це? Це в мене така робота – казати правду. Заспокойтеся, бабо. Ви нервуєтесь, от вам і болить, а ви ще більше нервуєтесь, і так по колу.

Давидиха: Як же тут заспокоїться, якшо воно отак?

Марина: Воно прекрасно. Усе у вас прекрасно. Добре спіть, добре їжте, може, знайдіть когось, щоб вам готував. Отут вам у лікарні прописали таблеточки. Пийте. І все у вас буде ще краще.

Віддає їй картку. Давидиха встає, хитаючи головою і легенько всміхаючись, і збирається йти.

Марина: Стійте. Одне питання.

Давидиха обертається.

Давидиха: Шо?

Марина: Як це ви прийшли до мене? Ви ж оце розказуєте, що я вас мало не вбила. Чи щось уже змінилося в народній версії? Я не слідкую.

Давидиха: Та мало ж-таки не вбила. Чи з умисла, бо тобі перешла дорогу, чи просто від дурості, я вже не думаю – хай воно там буде, а поткнутися більш нема куди. Я знала, шо буде смерть, видно, чула твій прихід тоді, але раз уже в лікарні відкачали, то шо робить? Та хвороба сили з мене виїла, то я всі свічки і трави повикидувала, бо як сильної відьми нема, нічого воно не дасть. Остається ходить сюда. Шо в нас ше єсть? Як повезе, то не вб'єш, а не повезе, ну то шо.

Киває на підтвердження власної думки, розвертається і йде. Зачиняє двері. Марина видає зболений смішок.

Марина: А я ж все одно бачу, мудра ти моя, як ти світишся, коли я обіцяю тобі довге життя. Не хочеться-таки, щоб не повезло.

Сміється нервово, майже істерично.

Відчиняються двері акушерської, виходить заспана Люся в піжамі.

Люся: Шо, хтось приходив?

Марина: Ага. Випробовую тут твої методи. І як же мені від них тошно.

Люся тре очі, підходить до вікна, заглядає в нього.

Люся: Я тебе не поняла, ти про шо?

Марина: Яка ж ти права. Які ми всі безпомічні, що й волосинку на голові не втримаємо, якщо буде треба, щоб вона впала.

Люся мовчить, притискається носом до вікна.

Марина: Я ж знаю, яке там серце. Та воно вже ж як тряпочка, мало, бідне, не рветься, і якось ще стискається, не знаю я, якими силами. І що ж із тої тряпочки? Перший інфаркт пережила, другий буде не сьогодні, так завтра.

Люся обертається, сідає на підвіконня.

Люся: І ти їй, канєшно, все це спокойно кажеш.

Марина сміється.

Марина: Я їй кажу: все добре, бабо, жить вам ще до ста років. І либа така на все лице. Як оце ти кажеш, даю надію... і воно-то, Люся, все правда, правильно ти робиш, бо як оце мати перед очима тільки правду, то можна звихнутись. Але ж як воно тяжко.

Люся мовчить. Марина обертається і бачить, що по її щоках котяться сльози.

Марина: Ой, Люсь, я не хотіла...

Люся: Да права ти, права.

Зістрибує з підвіконня і йде в бік дверей.

Марина: Люсінька, стій, я...

Люся бере з вішака пальто, вдягає його поверх піжами, застібає.

Марина: Куди?!

Люся: Я гулять.

Виходить за двері.

 

Сцена 14

Те саме місце. Вечір. За вікном іде дощ. На Марининому столі стоїть букет пролісків. Марина сидить за столом і дивиться в одну точку. Її книжки звалені в кутку кімнати.

Заходить Вадим у мокрому плащі. Він тягне за собою валізу. Йому назустріч з акушерської вибігає Люся, теж із валізою.

Вадим: Ти що, тут тепер живеш?

Люся: Та вже нє. Я просто ше зранку зібралася. Представляєш, так нєрвнічала, шо спать не могла. Може, вже й скоро прийду в себе.

Обіймаються. Сміються.

Марина: На кого ж ти мене покидаєш. Вони ж мене загризуть.

Вадим недобре коситься на неї. Люся посміхається.

Люся: Та ти не бійся, я ж приїду. Тільки трошки голову звільню, бо сил нема так жить. Там море, сонця трошки.

Марина: Та якось ви різко зірвались. Неочікувано. Я ж-то знаю, що як звідси їдуть, то вже не вертаються.

Вадим: То не вертаються такі, як ви.

Люся: Ой, Вадіку, ну відстань уже від неї. Маринка, а ти успокойся. Всьо, пока.

Посилає повітряний поцілунок. Марина зривається з місця.

Марина: Що, вже? Та стійте, присядьте на доріжку, може, вип'єте чаю чи...

Вадим: У нас поїзд.

Люся: Погна-али!..

Вибігають за двері й зникають, не зачинивши їх. Марина дивиться їм услід. Дощ затихає. Цокає годинник. Марина бере телефон, набирає номер. Гудки.

Марина: Алло, Люсь, можеш говорити? Не можеш? Вже сіли? Завтра? Ну добре... точно все добре? Ну добре, завтра так завтра.

Кладе телефон. Лягає головою на стіл. Лежить. За вікном світає. Марина бере телефон. Гудки. Кладе телефон. Лежить. Пацієнти заходять і виходять. Починається дощ. Темніє. Марина дзвонить іще раз. Гудки.

Темніє і світає. Марина постійно піднімає трубку й кладе на місце, гудки на тлі стають неперервними. Починається дощ. Марина встає, підходить до вікна, затуляє штори. Повертається за стіл і знову дзвонить. Зміни дня й ночі більше не видно.

Один із пацієнтів підходить до столу, забирає букет пролісків і ставить на його місце букет тюльпанів.

Марина засинає з трубкою біля вуха. Двері відчиняються, у кімнату заходить Люся в довгому червоному плащі. Марина здригається й прокидається. Під її очима залягли глибокі синці.

Люся завмирає біля дверей і посміхається.

Люся: Не чекала?

Марина: Де ж тебе чекати, як ти пропала.

Люся: Ой, ти мене прости! Я як ми прийшли в готель, то я той телефон на дно сумки всунула, шоб уже нічо не відвлікало. Насладиться хотілось по повній, з любимим, знаєш... ну то я потом тобі розкажу. Я пішла, бо багато роботи.

Кидає валізу в кутку і біжить в акушерську. Марина привстає, поривається піти за нею, але сідає назад.

 

Сцена 15

Акушерська. Ранок. Виноград на вікні вкритий листям. Марина стоїть біля відчинених дверей і непомітно в них заглядає.

Посеред кімнати стоїть Давидиха. Її волосся розпущене, очі заплющені, руки складені на грудях. Навколо неї кружляє Люся. Халат на ній розстібнутий, волосся розвівається за спиною.

Люся: Cor forte... cor forte... cor forte... forte... forte... forte...

Її голос підвищується, починає хрипіти.

Люся: Vis vitalis... vis vitalis... vis... vis... vita... vita... cor... vita... cor!

Марина голосно зітхає. Люся кидає на двері короткий погляд і одразу відводить його.

Люся: А тепер сядьте на підлогу.

Давидиха сідає. Люся сідає навпроти неї, прикладає руку до її серця. Завмирають.

Люся, тихо, м'яко: Тепер можете йти. Нічого вам не зашкодить. Легше?

Давидиха встає, Люся піднімається слідом за нею. Марина відходить від дверей.

Давидиха: Ой, легше, доця, дай тобі Боже здоров'я. Як за це береться така молода, така сильна, то воно ж зовсім по-другому, чим як я стара.

Кульгаючи, виходить. Люся підходить до дверей, заглядає за них.

Люся: Що, весело тобі було? Розвлікли хоть?

Марина хмуриться.

Марина: В мене таке враження, що ти сама в це все повірила. Я дуже сподіваюся, що воно помилкове, але...

Люся: А як я скажу, що повірила? То шо тепер?

Марина: То печально, Люся. Дуже печально.

Починає міряти кроками кімнату. Люся стає в дверях, схрестивши руки на грудях.

Люся: Давай, вказуй мені, шо робить. Як убить дитину, наприклад.

Марина: А давай не будем!

Люся: А давай це ти не будеш, а? Безпомощне, дурне, так ще таке увєрєнне. Думаєш, будто ти такий подвиг робиш, як брешеш бабці, шо вона буде жить. Не можете. Ніхто з вас нічого не може, ніхто ніколи й не міг, понавидумували чогось, а люди вмирають, люди...

Марина: Боже, Боже, помутили дитині голову.

Люся: Ти за мене не волнуйся! Я хоть питаюсь. Хоть шось. Хоть трошки. А ти вже рік тут провела і нікого, нікого, нікого не заставила чуствовати себе ні на капельку лучше. Давай хватить. Вали отсюда і лиши нас у покої. Тобі ше нобеля получать.

Гримає дверима в неї перед носом. Марина відхитується й завмирає.

Темніє. Світає. В акушерську повз Марину заходять люди. Звідти чуються спів, латинські слова, постукування, крики. Часом двері відчиняються, у щілині спалахує яскраве світло. Скоро чиясь рука їх зачиняє.

Темніє. Світає. Люди виходять. Спів чується ще деякий час, а тоді затихає. Марина стоїть у порожній кімнаті, довго слухаючи тишу. Тоді кладе руку на ручку й заходить.

 

Сцена 16

Акушерська. Скрізь розкидані свічки, пахне паленим. Під перекинутим чайником щось розлито.

Люся лежить на кушетці, відвернута до стіни, загорнута в ковдру з мультяшними малюнками. Її губи ледве помітно ворушаться. Рукава закочені до плечей. Однією рукою Люся погладжує іншу.

Люся, пошепки: Vita... vita... vis... vis... vivere...

Марина робить несміливий крок уперед. Люся її не помічає.

Люся: Vitalis... vis... corpus... corpus... vita...

Голос слабне й затихає. Чути тільки дихання.

Марина: Люся!

Люся здригається, відсмикує від себе ковдру. Марина робить крок назад.

Люся: Я просила тебе звалити. Просила?

Марина: Люся, що...

Люся: Ні, я просила чи ні? Ти можеш хоть раз у жизні зробити те, шо я просила?

Марина підходить до неї, рвучко смикає ковдру. Люся лежить нерухомо. Мовчать. Марина бере її за зап'ястя. Люся висмикує руку.

Марина: Так схудла... чому ти схудла?

Люся всміхається.

Люся: О, не пройшло й півроку, як ти побачила.

Марина кладе їй руку на лоба.

Марина: Ти гаряча.

Люся: Оце добрий день!

Марина мовчить, розгублено оглядає кімнату. Відповіді в кімнаті немає. Марина переводить погляд назад на Люсю.

Люся: Дивишся вверх, а не собі перед ніс. Як всігда. Нічо нового. А я якось в которий раз думала, шо ти змінилась, шо така оце стала заботлива і це всьо. Чого, питається? Чого прикидаться? Будь собой! Принімай себе такой, яка ти єсть, другі підстрояться! А як не підстрояться, то й шо? Шо тобі до цеї грязі під ногами, яка весь час тебе уніжає?

Марина: Ти ніколи не була для мене гряззю.

Люся: Ага. Припомнить? Припоминала вже.

Сміється.

Марина: Не регочи так.

Люся: Тебе забула спитать.

Марина: Розкажи. Скажи мені, Люся, я знаю, я погана, я всю себе знаю, скажи просто так, як незнайомці, ну?!

Люся: Я засильно тебе знаю, шоб говорить з тобой, як з незнайомкой.

Сміється голосніше. Закашлюється. Знову сміється.

Люся: А шо тут вообщє розказувать? Погано мені було, все хуже й хуже, і не проходило... а ти йшла... ховалась... тіпа не пофіг, але й тіпа пофіг, ну грустить, ну поплаче і пройде, да? А я стала температурить. Ну, думаю, простудилась. Тиждень, два температурю, ти ноль внімання...

Марина: Я не...

Люся: Та мовчи вже. Кажу я Владіку: шось, мій хороший, тут не то. А він такий як ти. Всі ви такі як ти. "Перехвилювалась... нада розвіяться, поїхать...". Я йому кажу, ти або вези мене в обласну лікарню, або вон отсюда. Хожу вже як труп, жду дня, коли мені поможуть, а тобі шо? Ти над філософієй медицини думаєш.

Марина: Та якби ти...

Люся: Я винувата, да? Ну я в тебе всігда винувата. Ну й поїхали ми, значить, розвіваться, а тобі ж я вже сказала, шо тіпа як в Одесу біля моря погулять, бо шо тобі ше говорить? Ну і взяли вони мене. Кате, емерте, аналізи, всі діла. І шо ж? Я здорова... полностью здорова.

Марина: Так ти й здорова, Люсінька! Боже, та це ж просто нерви, ти себе довела, накрутила, от воно і...

Люся відмахується від неї рукою.

Люся: Ти оці свої рєчі остав для своїх бабок. Вони в тебе ше будуть. Я їм кажу, продолжайте, шось тут не то... на другому аналізі найшли антинуклеарні антитіла. Ну і шо тепер? Откуда взялись? Да хто його знає. А температура? Та то інфєкція, давайте антібіотіки. Я їх питаю, шо ви за люди, а їм шо... я в них не одна... єлі втекла.

Марина колупає пальцем дірку в клейонці кушетки.

Люся: А тут і Владік одірвався, чєловєколюбець... ну, Люсь, у мене діла, я ше до тебе приїду. Оно як приїхав! І я тут одна... і нічо. І ніхто. А мені все хуже. І нема кого позвать.

Марина набирає в рот повітря, ніби задихаючись.

Люся: І я чарувала... я помню ж, шо такі болєзні, як ніхто не знає, шо воно буває од порчі, а тут мене не всі любили. І стала... і даже ставало легше... а тепер уже бачу, шо не легше, шо вже всьо.

Замовкає. Марина якийсь час не може нічого сказати, тільки ковтає слину.

Марина: Люсінька, чого ж ти... ну сліпа я, ну дурна, ну ти ж бачиш, але якби ж ти мені сказала, чого ж ти не сказала? Я б найшла... я б усе... я б устроїла, я...

Люся: І шо б ти таке устроїла?

Посміхається, не в силах сміятися.

Люся: Я ж поняла тепер, Маринка, як це все работає. Ти, Маринка, ідеальний кірпічік цій системі, так шо біжи в свій медичний – тебе там полюблять. Тобі на всіх похуй тут, ти шлеш у поліклініку. У поліклініці на тебе похуй врачисі, тебе кудась направляють, а тій похуй, вона тебе ложить в лікарню. А так похуй, як у лікарні, не буває нікому. Там кожний день вмирають. Вони привикли.

Марина: Люся, але ж ти для мене...

Люся: Не буду спорить, бо нема сил. І даже якшо так, то нічо це не поміняє. Поїзд уйшов. Треба було раньше.

Марина притискає до себе її руку. Розминає між пальцями, прикладає до щоки, до губ.

Марина: Яка ж я... я ж могла... гаряча... не спадає температура... не спадає...

Люся: І не спаде.

Марина притискає її руку до лоба. Судомно здригається, ніби з усіх сил намагається заплакати, але в неї не виходить, вона стоїть і крупно тремтить.

Люся відвертається до вікна. Її очі заплющуються, дихання стає рівнішим і слабшим.

Марина рвучко смикає її руку на себе. Ковдра злітає на підлогу.

Марина: Так, Люсінька, вставай. Вставай давай.

Люся розплющує очі. Сміється.

Люся: Куда? Чого?

Марина: З тобою поїдем. Треба було раніше тебе забрати. Я дурна. Дурнішої ще не бувало. Але то нічого.

Люся: Яке поїдем? Яке нічого?

Марина: Я тебе вилікую, клянусь тобі, я заради цього тільки не покину цю прокляту медицину, щоб ти була жива, та вона тільки для того й існує, Люся, я їм всі інстітути порозвалюю, за волосся їх схвачу і скажу – лікуйте, суки такі, раз уже вивчилися, чуєш?

Люся хитає головою.

Люся: Я вже не встану.

Марина: Встанеш. Треба. Тут трошки пройти, і я викличу таксі. До самого Києва таксі, в мене є гроші, я збирала, дурна, щоб знімати квартиру... давай же, давай. Я тебе вилікую, ти мене чуєш?

Витягує Люсю з ліжка. Люся встає, хитаючись, і намагається засміятись. У неї не виходить.

Люся: Чую.

Марина: То поїхали, зайчику. Вилікуєшся і станеш гінекологом, найкращим у всьому світі. А не захочеш – то я стану, а ти будеш зі мною акушерити. А може, і я буду акушерити, побачим. Ти не думай тільки про смерть. Ніколи, поки дихаєш.

Люся притискається до її руки, вони роблять кілька кроків і виходять. Двері акушерської лишаються відчиненими.


 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / YOUNG 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.