Дерево життя

Дерево життя
  • Автор: Назар Дудчак
  • Місто: Городище
  • Рік: 2021

Дійові особи:

Катерина - 87-річна бабуся

Вадим - 16-річний онук Катерини.

Тоня - 16-річна внучка Катерини.

Рабійон - партизан, який працював і на радянську владу, і на УПА. Здав Катерину НКВСникам, коли вона повернулася в Україну, через що її заарештували і знову вивезли на Північ, та її сестру.

 

Сцена 1:

Тоня і Вадим приїхали на літні канікули до Бабусі Каті. Тоня і Вадим - двоюрідні брат і сестра, їм обом 16, але Тоня на 3 тижні старша. Усе дитинство вони разом росли, але потім Вадим переїхав до іншого міста, тому вони почали бачитися лише на канікулах.

Катерина: Вадииим, Тоня, ходьте-но сюди. Потрібно грушки позбирати.

Нафарбована Тоня виходить з будинку та підходить до Бабусі.

Тоня: Ба, ну я  йду гуляти.

Катерина: Як це гуляти? А грушки хто позбирає? Ви ж просили компот зварити.

Тоня: Ну, Ба, ти не могла раніше сказати? Мене вже давно чекає Стас.

Катерина: ладно, іди вже, але щоб до 12 повернулася. Стас ж тебе проведе?

Тоня: не знаю, буде видно.

Катерина: то як не проведе, то набереш мене або Вадима, він вийде тобі назустріч.

Тоня: угу, добре, я пішла

Катерина: Вадим!

Вадим: та шо?

Катерина: та гукаю тебе, а ти не чуєш. Ти сьогодні ввечері кудись ідеш?

Вадим: та вроді ні.

Катерина: То якщо щось, то вийдеш ввечері Тоні назустріч ? Вона пішла гуляти, а вернеться пізно. Не хочу, щоб вона сама йшла вночі.

Вадим: ну, добре.

Катерина: а зараз ти зайнятий?

Вадим: ну таке, не дуже.

Катерина: то йди бери драбину, треба ж грушки позбирати. Я вас гукаю-гукаю, але ви ж де почуєте.

Вадим: Ну Бааа...

Катарина: Давай без "Ну, Бааа", хутко!

Вадим пішов за драбиною

Вадим приносить драбину і залазить на неї.

Катерина: Тримай відро, і збирай в нього. Але акуратно, а то поб'ються і тоді навіть у компот не підуть.

Вадим бери відро і починає збирати грушки.

Вадим: Ой, Баб, диви, а що це там?

Катерина: що?

Вадим: та грушка якась дивна, схожа на горіх.

Катерина: ооо, добре, що ти нагадав за горіхи. У мене ж є пакет з горіхами, я вам відклала. Зараз дозбираємо грушки і підеш візьмеш

Вадим: та, Ба, які горіхи, не треба

Катерина: та візьми, вони солодкі, я тобі кажу

Вадим: та я не хочу

Катерина: ну як хочеш

Вадим: то всі грушки, чи ще якісь?

Катерина: та поки всі, потім ще може покличу, бо там ще одна груша є, бачиш?

Вадим: ну

Катерина: її ще твій прапрадід посадив. Він дуже любив за нею доглядати.

Вадим злазить з драбини

Вадим: а як його звали?

Катерина: Петро. Хочеш, покажу фотографію. Я якраз збиралася передати альбом твому діду.

Вадим: ого, у тебе є його фото?

Катерина: та й не тільки його. Ходи-но покажу

Вадим з Катериною ідуть у кімнату і сідають на крісла.

Катерина: на капці, я якраз дов‘язала нові. Дуже теплі, то шоб ноги не мерзли.

Вадим: добре, давайте.

Вадим одягає в‘язані капці на ноги

Важим: а розкажіть щось про ваше дитинство, ви ж народилися десь перед війною?

Катерина: ну, народилася я в сороковому році в Станіславчику. Колись то було місто. Там було багато магазинів, у котрих працювали євреї, але потім почалася війна. Пам'ятаю, як моя мама вела мене малу в ліс, бо всюди літали самольоти і падали бомби.  Того ж року я пішла в перший клас, а потім у нас в хаті почали жити німецькі солдати, а ми жили в стодолі. Один німець мене ставив на стіл і казав співати.

Вадим: а ти шо?

Катерина: Ну, я вставала і співала "Українка я маленька". Він мені за то давав цукерку. Тоді я вперше їх і спробувала.

( Українка я маленька

Українці батько й ненька

І сестричка, братик милий

На вкраїні народились.

Не забуду я ніколи

Знак мій – тризуб в синім полі

Україна – край мій рідний,

Що був славний і свобідний. )

Вадим: а що ще пам'ятаєш?

Катерина: ой, сину, та багато пам'ятаю. Пам'ятаю, як убивали євреїв. Із жінок знімали прикраси, кульчики, а з чоловіків ремені та годинники. Викопували величезну яму, розвертали їх лицем до неї і стріляли. То я бачила своїми очима.

Вадим: А вас не чіпали?

Катерина: та як, одного разу зайшов уночі німець і забрав тата. Як спав у одних кальсонах і сорочці, так і пішов. Мама взяла одежу, корову на шнурку, їжу, і ми понесли татові в Рідків, там копали окопи. Ми найшли тата, віддали йому та йшли лісом додому, і раптом почали стріляти. Пам'ятаю, як стояла з мамою коло дерева, а через нас летіли снаряди і вибухали. Потім почали бігти військові, а люди кричати "Москалі!". Я не пам'ятаю, скільки то тривало, але  коли ми вернулися в Станіславчик, то міст був підірваний, а під ним лежали танки. Мама мене посадила на корову і так ми переходили через річку. Ми вернулися додому, там була Бабця і Гання, а тато повернувся на другий день.

Вадим: а сестра ваша? Гання ж її звали?

Катерина: та, Гання. Якось раз прийшли до нас додому якісь люди, покликали Ганнусю і сказали взяти черевики та сховати їх. Сестра не хотіла, але вони її вдарили і змусили взяти. На наступний день прийшли енкаведісти і забрали ті черевики, а сестру відправили в тюрму, де вона відсиділа 5 років. Той дядько з черевиками, то був Рабійон, скотина ще та. Він багатьох наших хлопців і дівчат продав енкаведистам.

Вадим: ого, а в школу ви як ходили?

Катерина: я маю лиш 2 класи школи, бо потім почалася війна, але тато мій був дуже грамотним. Його москалі заставили збирати контингент. Він мав збирати все, що хто мав здати по господарству. Був великий бункер, куди то всьо звозили. А в той час у лісах були українські повстанці, то до нас вночі приїздили хлопці і тато давав їм трохи їжі. Одного разу тату поїхав у Броди завозити документи і розписатися, а коли повернувся додому, то біля хати вже стояла фіра і енкаведе нас забирало з дому. Сказали "що можете брати, то беріть з собою, бо поїдете як врагі народа на Сибір". Нас завезли в міліцію і ми жили там в підвалі. Там було багато сімей та молодих дівчат і хлопців. Через якийсь час нас забрали і завезли на вокзал. Там нас погрузили в товарні вагони і відправили на Сєвєр. Я не знаю, скільки нас везли, але то було дуже довго. Було багато сімей зі Львова. Одна дитинка померла. Дуже мама плакала, але дитину забрали.

Вадим: А ніхто не пробував утекти?

Катерина: та хлопці тікали, але їх зразу на місці стріляли. Вони вибивали якось дошки і падали під вагон, але на останньому вагоні ж стоїть дежурний. Він їх зразу бачив і поїзд зупиняли. Їх стріляли і потім то нам показували, казали, шо якщо вздумаємо тікати, то нас теж розстріляють.

Вадим: а що було, коли ви нарешті приїхали?

Катерина: Пам'ятаю, казали, шо це Сєвєр. Нас, дітей, посадили на сані. Сніг був дуже великий і холодно. Ми довго їхали, а дорослі йшли. Завезли нас в Архангелську область, Холмогорський район. Посольок Ступінскіє Кар'єри.  Там нас висадили в дуже довгий барак і дали кімнату. Нас було багато: Журавецькі 5 чоловік, Антонишині 2, Куть 2, Веселові 7, Дуліби 2 і нас троє: я, мама і тато. То було в березні, були сильні морози. Дожили ми до весни, до травня-місяця. Був дуже холод, люди вмирали. Ми з мамою ходили на колхозькі поля, перекопували поля і шукали морожену картоплю, але був тільки один крохмаль. Ми з нього пекли на кухні пляцки, а їли гнилу картоплю, котру викидав колхоз, їли кропиву і всяку траву. Одного разу моя мама заслабла, з голоду спухла. Потім уже в лісах появилися гриби і ягоди, то ми ходили і збирали. Тоді мені тато і сказав, де хто втікав і що мені теж можна. Сказав "тікай, бо помреш з голоду". Там у мене в Станіславчику повернулися 2 сестри з Німеччини, їх німці забирали на роботу. Тато написав мені на папері, куди я маю їхати і ноччю посадив мене на пароход.

Вадим: скільки тобі було тоді років?

Катерина: Я закінчила тоді другий клас, 8, певно.

Вадим: А ти не боялася?

Катерина: А хто тоді не боявся? Хочеш жити - біжи

Вадим: І ти була геть сама?

Катерина: ну, на пароході я познайомилася з одною дівчиною. Вона була німкенею, звали її Ерна. Вона мене дорогою до Архангельська кормила, коли  зійшли з парохода на берег, то вона мені сказала: "тут желізной дороги нема, але я тебе завезу катером, котрий перевозив людей на колії, на другий берег". Там вона посадила мене на Ленінградський поїзд і потім я їхала всякими товарняками, ночувала в стогах сіна, просила дорогою в людей, щоб хтось дав мені їсти, і так доїхала до Бродів. Люди помогли мені знайти Зосю і Павліну. Коли я постукала до них у двері, то відкрила Зося. Вона мене не впізнала. Каже мені "Ти, дівчино, хочеш, щоб я тобі дала хліба? Зара принесу". Тоді підійшла друга сестра, Павліна, і каже: "Зосю, то ж наша Катруся!". Тоді вони мене помили, нагодували і заселили. У Павліни була мала дитина, 1 рік, а чоловік загинув на війні. Я бавила її цілими днями і так переховувалася.

Вадим: а Вас шукали?

Катерина: Ну звісно. У Павліни був друг, який працював у міліції, то він казав, коли буде облава. То коли вони мали прийти, я тікала на Польову, там жив мій хресний батько. Трохи в нього пожила, а потім знов ішла в Броди до сестер.

Вадим: А ви підтримували зв’язок з батьками?

Катерина: Тато з мамою писали нам листи і, напевно, через то прийшов на мене запрос. Запрос, щоб мене розшукували, бо я маю жити в Рóсії. Два роки я так переховувалася, але потім до мене на Шваби ( район Бродів ) прийшов нежданий гость - прєдатєль Рабійон з участковим. Вони сказали, що забирають мене. Я тоді сиділа з дочкою Павліни, занесла її в лісгосп, бо там вони працювали, і вони завели мене в міліцію на підвальний поверх. Посадили в одіночну камеру. Я була там одна, мені було дуже страшно, я стала кричати, плакати і мене перевели до другої камери, там сиділи політично ув’язнені. І я там ще одну дівчина знала, то була Стефка Швабиха зі Станіславчика.

Вадим: а той Рабійон ще живий?

Катерина: останній раз бачила його в 90х. Тоді були дефіцитні черги за хлібом і ми побачилися коло магазину. Він, як побачив мене, то зразу втік, напевно, злякався.

Потім вже тільки чула за його похорони. Сусідка кликала, але я сказала, що піду тільки, якщо в гробу перевернеться. Як його можна хоронити під українським прапором, якщо він наших хлопців та дівчат продавав і казав, що то просто часи такі? Стільки життів наламав…

Вадим: А сестри знали, що вас забирають ?

Катерина: Ну та, вони мені на наступний день принесли їжу та одежу. Ледве встигли, бо нас тоді якраз везли до Львова в тюрму. Звідти вже до Вільнюса, там була пересильна тюрма.

Вадим: Пам’ятаєш щось звідти?

Катерина: Та пам’ятаю.  Ходила я по зоні, ходила до поварів, мене годували. Одного разу я навіть з людьми, яких брали на етап, вийшла за браму. Пам’ятаю, там був великий міст через залізну дорогу. Я весь день ходила тим мостом, а потім пішла назад в тюрьму, бо казали, що повезуть до мами і тата. Постукала в браму, вийшов міліціонер і питає мене: “Що ти хочеш?”, а я кажу, що «я тут сиджу» ( російською ). Він на мене накричав і прогнав. Я йому знову повторила: «я тут сиджу» ( російською ). Він запитав прізвище, подзвонив кудись і мене забрали назад у камеру. Потім сиділа я ще в тюрмі в Ленінграді. Вона була дуууже страшна. Звідти мене забрали в Архангельську тюрму, потім КПЗ в Холмогорах, а тоді вже привезли мене до тата і мами на посьолок.

Вадим: А пам’ятаєте, скільки всього часу Вас везли в’язницями?

Катерина: Ну, уже потім, коли мені робили посвідчення жертви політичних репресій, то мені нарахували 3 з половиною роки в тюрмах.

Вадим: А що було, коли ви повернулися до батьків?

Катерина: Ну, цього разу вже було трохи легше, бо вже не було такого голоду. Раніше все було по карточках. Татові давали на карточку 500 грам хліба, мамі - 200, а мені - 300, то ми мали 1 кілограм на день, і тато ділив той хліб на рівні частини, але ми з’їдали то за 1 раз. А вже як я цього разу приїхала, то можна було взяти 1 буханку хліба на людину і ще варили макарони кожен день. Вони були дуже темні, але такі смачні, ти навіть собі не уявляєш.

Вадим: А вас узимку привезли?

Катерина: Та, взимку, бо літом я вже пішла на роботу. Мені ж уже було 16 років. Спочатку я замітала вулицю коло якоїсь контори і столової і мала за то 250 рублів на місяць. Коли мені було 19, то мене взяли на роботу посудомийкою в столову на кар’єрах. Я дуже просилася, щоб мене взяли робочою, але він сказав, що через 3 роки. Власне, так і сталося, через 3 роки він взяв мене на роботу робочою. Видав мені інструменти: кирка, лопата, тачка і кувалда.

Вадим: а в чому полягала Ваша робота?

Катерина: Ну, зимою ми добували камінь і возили його на берег Сєвєрної Двіни. Вона була широкою, пів кілометра в ширину. Туди приїздили баржі і ми на мали на тачках возити до них камінь. Одного разу я сильно впала, коли везла тачку, то мені майстер сказав, що я буду баржі вкладати камінь. Я проробила там цілий сезон, то було дуже тяжко, бо треба було ж вклади камінь порівно, спочатку 1м 80см, потім 1м 20см, потім 1м. А взимку мене взяли на розгрузку вагонів. Було дуже тяжко спочатку, але потім я звикла.

Вадим: А у Вас було щось, що допомагало Вам відволікатися від роботи?

Катерина: Та, життя йшло і я дуже любила співати. Я брала участь в самодєльному кружку, ми там ставили концерти. Ходила на танці. Нас там було ще багато українців дівчат і хлопців, а я була наймолодшою. Ми збиралися ввечері на вулиці, співали українські пісні, до нас приходили рускі дівчата і хлопці.

Вадим: Тобто було весело?

Катерина: А як інакше? Я, узагалі, дуже любила підшутити. Одного разу на нічній зміні ми возили вугілля. У нас була перерва 20 хвилин, а наш майстер Васілій заснув біля костра. Ну, я взяла і намалювала йому вуглям бороду і вуса. Він встав, пішов дивитися на нас, і всі почали сміятися, а він не розумів, чому. Певно з годину він так проходив, а потім побачив. Він зібрав нас коло костра і почав питатися, хто то зробив. Сказав, що випише нічні тачки за таке. А був у мене такий друг Іван, він помахав мені головою, щоб я не казала, що то я. Ну, я і не призналася, але майстер усе одно здогадався, бо сказав: “Кромє Шишкі до такого ніхто б не додумався”.

Разом сміються

Вадим: а як ви познайомилися з дідом?

Катерина: ну, він ходив у дальні рейси і якось приїхав на посьолок. У нього була велика родина, ми довго дружили. Потім нам прийшов дозвіл повернутися в Україну. Батьки почали збирати речі, ну і я з ними. Дідо твій каже: «не едь, прошу тебя, не едь. Сыграем свадьбу, будем жить». Мама була проти, але тато сказав: «Катя вже доросла, їй уже 20, нехай сама вирішує». То ми зіграли свадьбу і я залишилась. Батьки поїхали в Україну, а ми з твоїм дідом жили на посьолку.

Вадим: не шкодуєш?

Катерина: нііі, та чого шкодувати. Мені було добре з твоїм дідом. Я любила його, а він мене. Він ще був інструктором повара, добре готував. Я вставала зранку, він уже їсти наготував, риби налапав, у хаті поприбирав. Він помагав мені постійно, то я була за ним як за стіною.

Вадим: а як ви вибирали імена дітям? Чому Василь?

Катерина: ну, він народився на Миколи, то я хотіла, шоб був Миколою. Але дідо повіз у сєльсовєт і записав як Василь. Каже: у нас усі Василі, то хай і він буде Василем.

Вадим: а «Людмила» Ви обирали?

Катерина: та, то вже я. Я коли працювала в садочку, мені дуже сподобалася одна дитина. То була мала дівчинка Люда, то я її якось так запам‘ятала і назвала Людою.

Катерина: Ой, Вадиме, чекай-но. То вже по 12, а Тоні досі немає, зараз наберу її

Бабуся встає, бере телефон і телефонує Тоні

Катерина: ало, Тоню,а ти де? Ти вже бачила котра година?

Катерина: то ти вже йдеш?

Катерина: а той хлопець тебе проведе?

Катерина: то шо ти сама будеш йти в таку темінь?

Катерина: то я зараз Вадима відправлю тобі на зустріч.

Катерина: ти через желізну дорогу будеш іти?

Катерина: добре, зараз Вадима відправлю до універмагу, давай

Катерина: Вадим, вийди Тоні назустріч, шоб я менше переживала

Вадим: а де вона?

Катерина: та до універмагу йде

Вадим: ой, та то так далеко

Катерина: ну Вадим

Вадим: та добре, зараз

 

Сцена 2:

Вадим збирається і йде нічним містом уздовж пустої дороги, яку освітлюють ліхтарі.

Вадим: Блін, яке ж життя швидкоплинне. Ми всі ніби мурашки, що приходять на зміну одне одному, але наш час дуже обмежений. Ось так не встигну оглянутися, а вже буду розповідати своїм онукам про своє життя. А що я їм розкажу?  Не знаю…

Вадим підходить до зупинки та телефонує Тоні

Вадим: Ти де?

Тоня: та я вже підходжу до зупинки, зара буду

Вадим: ну давай

Тоня підходить, вони обіймаються

Вадим: ну шо там, як погуляли?

Тоня: та нормально

Вадим: ти зі Стасом гуляла?

Тоня: та, він прикольний

Вадим: а ви типу разом?

Тоня: ну, типу того

Вадим: а він тобі подобається?

Тоня: та ні, просто треба ж з кимось бути. Самій якось некомфортно.

Вадим: а чому?

Тоня: та не знаю.

Вадим: ну Ок, до речі, ти знала, шо бабусю малою вивезли на сєвєр? Ми сьогодні весь вечір про то говорили. То так цікаво.

Тоня: та, тато її запросив на випускний мій. То була тупо жеееесть. Я повертаюся і бачу, що вона вже говорить з моїми однокласниками. Мусила аж йти до неї і казати, щоб не чіплялася до людей. Вони ж мене потім би засміяли.

Вадим: а шо?

Тоня: та вони в неї щось питали за війну, а вона їм почала казки розповідати, ніби сама шось знає. Словом, це був крінж.

Вадим: а чого крінж?

Тоня: та бо який толк у тому? Ми в 2021му, вона досі десь у тих 40вих. Нікому то вже нецікаво.

Вадим мовчить

Вадим: тобі не холодно?

Тоня: та ні, норм

Вадим починає дивитися в телефон

 

Сцена 3:

Вадим виходить з машини і зачиняє двері.Проходить повз браму кладовища. Навколо безліч штучних вінків і лампадок. Вадим підходить до могили і дістає з шопера пакет горіхів, які тоді запхала йому в сумку бабуся. Розриває пакет, бере один горіх в руку і чує голос:

Катерина: не сумуйте за мною. І хоч фізично я вже не з вами, але пам‘ятайте, що я завжди поруч. Люблю вас безмежно. Ваша баба Катя.

Вадим піднімає голову, дивиться на похмуре небо. Починається дощ. Вадим посміхається і повертається до машини. Закриває двері автівки. Набирає Тоню. Довгі гудки, вона не відповідає. Вадим вмикає музику і заводить машину. Авто мчить уперед.

Кінець.

 

 

Текст створено в рамках драматургічної лабораторії ТИЖДЕНЬ / DRAMLAB / YOUNG 2021 року за підтримки Українського культурного фонду.