Без назви

Без назви
  • Автор: Софія Артюхіна
  • Місто: Слов’янськ
  • Рік: 2019

БЕЗ НАЗВИ
Весь час я змушую себе думати що випадковість починає навмисність. Середа. Урок життя по чорнобілих клавішах розтягнувся на дві години. Я так чекала кінця. Максимально готова завітала на урок, але цей дід з домішками нервозу знову сказився. Поїхав з глузду на своїх же скаргах. Так кричав, так кричав. Аби ж лише мій похоронний марш закінчився на цьому. Його мерзотний голос зірвався до таких тональностей, що не кожна жіночка з каре, яка дозволяє собі навчати дітей співу, може повторити таку партію. Тепер "я не можу проковтнути і це заважає мені розмовляти" перетворилося в "Я убью тебе на місці, падла, лише один не правильний рух" . У розпачі він почав божевільної стукати по клавішах роблячи синці на моїх пальцях. Почав кричати гидотні слова. Змушував грати й грати. Я не випробовувала себе на живучість, тому вже давно не намагалася відтворити сарабанду на пам'ять, а палким поглядом стежила за кожною нотою. В мене не було права на помилку, адже з кожною в середині мене помирали по дві нервові клітини. Останній стук по фортепіано. Він зламав клавішу. Від криків заклало вуха. Відчуваю себе під водою. Нічого не чутно, не розумію, що відбувається, не відчуваю простір, що трапилося, мені все одно. Пересіли за рояль. Мене не так легко вивести на емоції. В останнє плакала на уроках зі спеціальності у минулому році, звичайно я більше не така вразлива. Знову граю. Тремтять пальці. Палкий погляд. Нота за нотою. Виходить. Сі бемоль. Більше не чую, але знаю: так играют дебилы, ты тупая, как можно быть такой бестолковый, просто кошечки родятся, пытаются не здесь. Мовчки дограла. Вихід з класу. Зачиняю двері. Мене просто розриває. Ніби мільярд маленьких крис їдять моїї нутрощі. Сонячне сплетіння горить. Вулиця. Туман кружляє мною по місту в пошуках їжі. Всюди однаковий краєвид. Навколо нічого не має. Брудна сірість давить, змушує відчувати себе на самоті. В навушниках пісні про фізичне й моральне знищення, зараз мені все одно на текст, голосний музичний супровід, щоб заглушити жах в думках. Око смикається. Нічого не бачу, значить мене теж не бачать. Дратовані різкі рухи, стільки енергії, натхнення. Хочу звільнити себе від життя іншими. Свіжа й не дуже випічка. Вітер обдуває щоки, брудним чоботами, хлюпаючи, ступаю до тролейбуса. Брудні вікна розмальовані згустками пилу пропускають крізь себе мій погляд так ніби не хочуть цього. Дивлюся наче вперше, радію, бо незнаючи б не розуміла привабливості свого міста— спогадів його мешканців. Їздити по колу вже звичка. Напевно не люблю повертатися додому, але люблю тижнями хворіти у моїй кімнаті. Люблю її за те, що там я вирішую чим буду хворіти. Для мене вона новий рік. Пам'ятаю як в той день розлючилась на батьків через брехню, їла олів'є з морквою і цибулею, запиваючи залишками тогорічних сліз. Швидко відходжу, але пам'ятаю. Злі жарти, перегляд обернення президентів. Два келиха міксу дитячих свят і майбутніх проблем. 00:00. Зробили вигляд, що полишили все, втікають в нове життя. Новий рік- час коли забуваються мрії. Я так мріяла володіти своїм життям. Третій келих дитяче + доросле шампанське я в своїй кімнаті. Десятки малих ліхтариків сплетаються в герлянду, палають повільно згасаючи показують циклічність життя напевно. Тиша. Можливість розкинути неможливості, по таймкодах наступного року. Загоряння ментальної музики. З кожною секундою позначка "волуме" попереджує минуле. Свіженьки плакати дивляться на мене зі стін. Мякий але гострий олівець пливе по принтерному а4 без скрежету. Лайн ручкою з колобка за 9 гривень. Злоякісні чорнила розтікаються папіром, хоча повинні фіксуватися на ньому. Майже ювелірна перенесення рокадровок в електронний формат. І цілий тиждень монтажу попереду. Я хотіла зробити мультик і вигадуючи щось неможливе констатувати факт його існування. Здається найприємніше, що можна бачити у своїй кімнаті. Тут так гарно. Як же мені набридло, не можу розпочати щось нове через спрагу на час. Пам'ятаю, що сказала мама, дзвоню щоб перепитати і впевнитись. Математика на 16:30. Виходжу за пів години до початку. Заняття проходять в ддпу, це поряд з моїм будинком, 10 хвилин ходи в помірному темпі. Приблизно зараз той час смарагдових розливів. Білий пластик балкону сусіднього дому обрамлює чиєсь життя, а фольга, забута на вікнах з літнього сезону, відбиває сонце так, ніби в кожному вікні стається свій захід сонця. Так і є. Розглядаючи будинки, шукаю собі втіху, даю час зрозуміти що всюди живуть мешканці життя, одного, нашого, спільного. В навушниках "ми" , але по черзі. "Короче волосы меньше боли. Настоящее сердце с кровью" звучить обнадійливо. Веселий легкий мотив, тепер можу сказати собі правду, бо ця невимушеність змушує відкритися. Чомусь згадала подругу друзів моєї нещасливої любові. На вигляд вона щира, десь безглузда, але мила, здається вона щаслива й впевнена. Я + вона — мешканці життя. Можу дозволити собі радіти. Чи є сенс брехати собі, перекривати вихід тому, що дійсно відчуваєш. Я нещадно закохана, без відповіді, але чи це є остаточно поганою кінцівкою? Чому я не можу радіти, радіти, даруючи радість. Я впевнена, що йому приємно бути потрібним для когось. Крізь думки я вже на п'ятому поверсі. Місце й час знову не збіглися. "Соня, у тебя занятие на пять". "Извените" скрежетом дверей пролунало з коридору, я розлючена вилетіла з кабінету. Сходи минали під ногами здавалося б без шансу на повернення. Дзвінок мамі, вона запевнила, що три чи на день цілий тиждень нагадуючи про урок вона не помилялась, це просто вчитель переплутав. Небесна синьова кольору лікарень на стінах губилась, бо кожний поверх був облаштований панорамним вікном. Вулиця, намагаюся швидше пройти клумби ріденько усіяні квітами, бо хочу руху, йти вперед, не знаю куди. Обійшла супермаркет поблизу, спочатку думала, що піду на кар'єр. Частенько там буваю сама і взагалі дуже багато спогадів з цього місця. Часу не так багато, хочу чогось нового у пішому доступі. Не хочу керувати ногами, вони самі йдуть. Різкість і приривність супроводжують моє переміщення по рідному району. Наближаюся до рагсу де колись в дитинстві каталися на роликах з друзями, поки наші батьки розмовляли, точно обговорюючи нас і наших секрети, часто визиваючи глибокий сором у мене. По тротуару крокують парочки, ми були друзями, але ходили так само. Доречі не пишу тобі вже тиждень, а ти не помічаєш. Як би ганебно і по дурному не звучало, але кожен раз, коли бачу твою аватарочку у переглядаючих мої історіі в інстє, ти просто випробовуєш мене на міцність. Через це сумую навіть коли добре. Знайомі обличча, не привіталася у відповідь Крок підшвидшується, сила биття серця дорівнює силі комети яка падає, а час життя зменшився ще на декілька хвилин. Подразнення розростається павутинкою сосудів по оку. Пам'ятаю як блукаючий містом ти втомився а я роздерла ранку на нозі і ми сіли де зупинилися. На вході до рагсу. Там були довгі сходи, вкриті місцями побитою плиткою. Наче клумби але зовсім без квітів, вже декілька років. Ти кинув рюкзак на високий широкий бардюр, обрамлюючий землю, і сів поряд з ним. Захід сонця, твої рожеві щічки, всеж таки їх пофарбувало полум'яне небо. Напевно в тебе такі гарні очі. Ти боявся тиші та здаватися недоречним. Ти розповідав про тогорічні новорічні пригоди важкого підлітка. Я слухала уважно кожне твоє слово, бо ти говорив так мало, здавався цікавим, досить багато незвичних синонімів і дивне розміщення слів. Якого біса. Все настільки погано, що я шукаю втіху в минулому, але її немає, я намагаюся знову набрехати собі, але ні, зараз в мене точно не вийде. Досить! Мої проблеми настільки нікчемні, що мені соромно. Я вказую собі крайність, нижче якої не можна впасти ні при яких обставинах, але кожен раз я віртуозно в щент провалюю дно. Куди далі, якщо я не знаю як зрозуміти себе, хоча б дізнатися, що я думаю зараз насправді. Та ні, я не збираюся плакати. Як же мене від себе нудить. Мені вже байдуже як я виглядаю, але моє нутро розлючує мене набагато більше ніж обставини, я к і змушують його божевільніти. Декілька разів посварилися з мамою, навіщо я в зал а ті щось роблю, якщо в мене нічого не виходить. По словам батьків я нічого не роблю і не вмію. Мені так сумно стає, коли вони це кажуть. Невже мама не може хочаб припустити про те, що в мене є якісь проблеми, про які я не хочу їй розповідати. Я постійно граю в хованки з життям, зараз я 5амагалася не робити цього, і що з цього вийшло... краплі перестали боятися висоти і сльози потекли. Я дійшла до місця де ми сиділи тоді. "Всё будет хорошо)" було нашкрябано рожевою як небесне мариво крейдою. Я повірила. Повірила більше ніж мамі, вчителю, погоді, коханню і обставинам. Усмішка розтягнулясь обличчам, я не бачила себе з боку, але виглядало божевільно. Не була такою щасливою давненько. Останні два тижні намагалася нічого не відчувати, будь які думки зводилися на те, про що я не хотіла думати. Мені було так радісно, що зазвичай я розповідаю лише про шлях до самознищення і тому зараз мені важко підібрати слова. Півтори години математики. Сварка вдома. Сумна музика. Весела розмова. Міцний сон. Самотній спокійний ранок. Тепер раптовий перехожий дивиться за моїм вікном.